Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.

Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку [email protected]. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.

Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.

Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Валерій ПУЗІК

БЛОГ (ДОПИСИ)

Про автора …Я иду по улице и по парку, и еще где-нибудь, а мысли-то все равно рождаются у меня в голове. Я думаю: «Господи!» — вот что я думаю. Иду по улице, а мысли рождаются. «Господи», — каждую секунду думаю я.

Над прірвою

Хтось говорив, що все можна от так ось просто: взяти і покинути, а одягнувши свої крила зірватись з вежі не боячись упасти на дно прірви і, якщо пощастить, знайти свою волю. Але то тільки слова. Тут вони не значать нічого…

Пам’ятаєш як нас вели сюди?

Сходи.

Все сходи.

А потім замок “щолк” і кінець. Тільки небо над головою. Роби, живи як хочеш? Світ навколо, здавалося б, вільний – ти бачиш подібних собі, розмовляєш, а доторкнутись, попросту, не можеш. Не дають. Немає сили і можливості. Ні! Це не клітка. Тут можна жити, радіти, сміятись, врешті-решт переживати все те, що було таким банальним на землі.

Усе навколо тільки для нас.

БЕЗМЕЖЖЯ…

ГОРИ…

ХМАРИ…

Все для таких як ми.

Але як доторкнутись, відчути це?

Ми заточені на Олімпі тієї свободи за яку так багато померло наших…

Ми там де хотіли бути завжди.

ГРОШІ НЕ МАЮТЬ ЗНАЧЕННЯ. Вони такі, якими були завжди. Але для нас… Ні! Ми не на землі. Ми відмовились від свого багатства пішовши по стезі, яка привела нас сюди. Ми були людьми, а зараз…

Де наші душі?

Куди зникли вони?

Невже ці трони на верхах веж наша в’язниця? Невже так і ніколи ми повернемось у наше простецьке, земне життя.

- Колись я був хліборобом.

- А я поетом…

- А я пасічником…

…і перечислюють свої професії. І їх безліч. Передзвін слів створює потік свідомості й пам’ять породжує уривки з наших минулих життів.

- Погляньте, це мій син.

- Дивіться донька.

- Брат.

- Мама, тато…

Кожен по-своєму сумує за втраченим. Хтось сміючись плаче. Хтось сумно дивиться в небо. Хтось згорнувшись клубочком засинає. А мені немає за чим сумувати. Я завжди був сам. Один. Я жив думкою про помсту. Я добився свого. Я звів свої земні рахунки. І ось я тут.

На вежі мене ні хто не тримає.

До мене не ідуть у снах рідні, друзі. Їх просто не було.

Сльози висохли – тому я не плачу. Я той, що загубився у часі… обравши не правильну стежку, пішов у світ де важливою є тільки пам’ять.

А мене ні хто не згадує. І знайте, що у цьому є щось прекрасне. Я той ким хотів бути завжди і заплативши свою ціну за мрію, я отримав шанс збудувати свою цитадель, але…

…Стіни її пусті.

Ні хто не зазирає у середину.

Вона збудована ні для кого… на руїнах чужих доль та життів.

І ось я стою над прірвою.

Двері відкриті.

Я можу пуститись униз.

Можу летіти.

Можу прийти до кожного у сні.

Про те для чого це мені?

Я не знаю.

Я зробив усе, що міг; що хотів. Тепер, мабуть, пора відпочити – зробивши крок.

Там…

Внизу…

Так говорять… НОВИЙ САД, нове життя. Можливо час відкрити двері своєї святині й пустити нового царя, який би міг навернути людей у мою цитадель… Але ні! - не мою. То вже буде його святиня.

Я стою над прірвою і не можу обрати.

Я роблю крок.

Мені хочеться у сні прийти до тебе.

І ось я падаю.

Розкриваю крила…

Ні!

- Ні.

Я не одягнув їх.

- Ні.

Невже таким повинен бути мій кінець? Кінець царя.

Падіння у бездну. І немає ніякого саду… ніякого життя… Я відчуваю, як наближається моя смерть.

Смерть…