Голоси знову лунали у моїй голові. Вони звучали чіткіше ніж раніше. Один з-перед другого.

- Знаєш кого я сьогодні бачила? – казала мені дівчина із голубими, наче небо, очима( я побачив їх – лише мить …лише змах вій).

- Ні! – лунає голос інший, чоловічий та грубий. Його перекривала шипляча музика, яка лилась не мов зі старої грамофонної пластинки. Я уявляв це собі. Я завжди уявляю, але не можу запам’ятати.

Не можу ні чого запам’ятати…

- Ти вбив ще когось? Не вже це так легко не зупинятись…Як ти це зробив? Так, як завжди! Ну! Скажи… як ти це зробив?

В очах мутніло, а думку полонило одне-єдине питання:

- Як?

- Як?

- Як?

Я стискав руками виски та голова мене не слухалась. Вона породжувала нові химери.

ХИМЕРИ! Вони супроводжують мене скрізь; заповнюють уяву і женуть, женуть, женуть…

Мені здається, що я стою над прірвою, а шляху назад немає.

 Його ні коли не буде.

Я сам.

Один.

Я знову іду. Куди? – сам не знаю. Мені не хочеться бути вдома. Я іду, щоб побути сам, - на одинці зі своїми думками. Щось дивне зі мною відбувається, я не мов пам’ятаю минуле, але воно ховається за призмою сірого туману, який час-від часу розсівається…а буває завмирає на довгі нічні години…

У такі моменти страшенно болить голова.

БІЛЬ!

Тепер я, фактично. Його не відчуваю. Попросту все завмирає.

Я йду на зустріч кольоровим вітринам, які виділяються на фоні білого-білого снігу. Злившись із натовпом, я йшов туди куди несла мене течія людей…

- Привіт1 – зринуло звідкись слово.

Я зупинився.

На мене дивилась пара синіх, кольору блакиті, очей.

- Ти мене не пам’ятаєш? – я звернув увагу на її губи: вони були пухкенькі та почервонівши від легкого морозцю.

- Ні! – зринуло з моїх уст, а очі дивились прямо на неї…

- Невже забув?

“Забув” – це слово заважає мені нормально існувати. Я все забуваю, хоча(мені так здається) пам’ятаю.

- Не пам’ятаєш? – продовжувала говорити дівчина.

- Я забув.

- Не може бути! – її усмішка. Яка вона чудесна.

- Хто ти? – запитав я. Ці слова покотились ехом по перевулках і вулицях міста. З гілок дерев злетіли птахи та поринули кудись за небокрай.

Я стояв серед натовпу людей, які проходили повз мене штовхаючи та зникаючи за поворотом.

- А знаєш ти лишився таким як був… Задумливий. Мовчазний. З тобою завжди було важко знайти спільну мову. – її очі. Які вони гарні.

- Я забув. Не пам’ятаю!

- Чому ти такий?

- Який?

- Сумний…

В моїй голові задзвеніло. Почали лунати голоси. Знову ці огидні слова. “Скільки можна?” – та вони не відповідали. Голоси ніколи не відповідають. Їм це не потрібно.

Я дивився на дівчину, але не чув, що вона говорить…не чув її слів. Лише уривки фраз.

- … міняються… Для чого?

Голоси приглушували все і фактично примушували мене…

- Хто ти? – питаю я.

А у відповідь лише:

- Навіщо ти це зробив?

- Хто я? – дрижить мій голос, а дівчина усміхається легко та прекрасно. Я відчуваю як серце із моїх грудей рветься на волю. Воно у клітці. Воно хоче летіти та не може…

- Знаєш, а ти вже й не такий без надійний.

- Хто ти? – шепочу я, прикривши руками вуха.

- … ти! – чується у відповідь не почата фраза.

Постать дівчини сповита легким серпанком. Навкруги неї починають маячити світлі жаринки тепла. Під її ногами розтанув сніг; росли підсніжники.

- Хто ти? Хто ти? Хто? – захлинався одноманітними запитаннями я.

- Чому ти говориш одне і те саме? – спокійно мовила вона.

Голоси:

- Іди! Тікай звідти. Тікай, доки не пізно. – та я не слухав їх. Біля дівчини було так тепло.

- В нас багато спільного.

- Що саме? – питаю я.

- А нічого.

(пауза)

- Навіщо ти тут? – шептала вона – Чому ти повернувся? Це не твій світ. Повертайся назад.

Слова обпікали мою душу.

- “Тікай” - шептала думка, та голоси придушували її і тихо пронизливо пищали:

- Зникай!

- Тікай!

- Ховай! – та я не міг. Мене зціпило.

Дівчина:

- Хочеш я покажу тобі інший світ?

Голоси кажуть:

- Ні!

А я:

- Покажи! –її очі. Які вони прекрасні…

Дівчина:

- Та дороги назад не буде…

Голоси шепочуть:

- Ні!

А я:

- Ідемо!

Дівчина звела погляд до неба.

З поміж хмар почали виступати довгі срібні, оздоблені кольоровими візерунками,

 сходи. Вони синхронно з’являлись і так само зникали, утворюючи і показуючи шлях.

Нарешті остання сходинка торкнулась землі. Дівчина взяла мене за руку і повела за собою.

- А я побачу Бога!? – зринуло з моїх уст…

- Тобі ще рано. Тобі ще дуже рано йти до нього.

- Чому?

- Ти мусиш виконати те…

Я почув звук однієї трембіти.

- Що це?

Дівчина приклала вказівного пальця до уст:

- Мовчи. Тут не можна говорити.

Ми піднімалися сходами у верх і я відчував дивовижне полегшення, тіло мов би скидало зі свого єства всі важкості світового буття, а я перетворювався на дух – в принципі саме так мені здавалось.

- Не дивись під ноги. – сказала вона.

- Чому? – я не послухав її і поглянув на землю. Під моїми ногами нічого не було. По землі снували люди, а у певну мить серед них я угледів своє тіло.

Так!

Я побачив себе.

Я стояв нерухомо, а повз мене, штовхаючи проходили люди.

Сходи! Їх немає.

Дівчина вела мене в небо усміхаючись, а я мов вівця, покірно, йшов за нею. Ми підійшли до велетенських позолочених воріт, які перед нами відчинились.

Ми увійшли в коридор. Він був білий та прозорий. Хмари стукаючись у нього відбивались і зникали за синім небокраєм. На зустріч нам йшли дві постаті у білих вбраннях. Їх обличчя не було видно з-за великого капюшона, який накривав майже всю голову, окрім підборіддя і губ. Вони йшли прямо на нас. Я хотів відійти в сторону але…

…Вони пройшли крізь нас, а коли я озирнувся їх вже не було – лише два голуби.

“ Ангели” – подумав я.

Дівчина усміхнулась.

- Правильно думаєш! – прошепотіла вона і ми пішли далі.

Перед нами відчинилась брама.

Ми увійшли в кімнату. Зупинились посеред неї.

- Обери двері і відкрий їх, а потім побачиш новий світ –сказала дівчина.

- А звідки я буду знати, що то новий світ?

- Ти зрозумієш це.

- Як?

- Прийде час і він покаже тобі усе. Він відкриє очі на цей світ. Ти пізнаєш свою велич і велич сильних світу цього… І станеться так, що ти будеш серед них. Ти зростеш із низького та кволого до великого та сильного. Ти будеш там де інші люди ніколи не опиняться. Ти будеш бачити те, що іншим не під силу. Лише відкрий одну із цих дверей.

Я оглянув поглядом кімнату і серед міріади світлячків угледів одну-єдину, до болю знайому…

Я підійшов до неї.

- Відкрий! – шептали голоси.

- Відкрий! – лунали думки з неба… але щось мене зупиняло. Воно тримало мене за руку. Та ні! То мені лише здалось.

І я відкрив двері.

На диво я не відчував нічого: ні болю, ні боязні… Я міг переступити поріг у будь-який момент, але хотілось ще раз поглянути на дівчину. Озирнувшись я угледів її. Вона усміхалась, а з-за спини виднілись крила… такі великі, білі, гарні, що хотілось доторкнутись до них.

- Хто ти? – запитав я.Та дівчина мовчала.

Звідкись лунала музика органу.

Мовчанка обтяжувала нас обох.

Тиша.

Я дивився їй у очі, а вона усміхалась. Локони світлого волосся сповивали дівоче обличчя…

- Іди вже. – сказала вона.

Я зробив крок:

- Ми ще зустрінемось?!

- Не знаю! Все залежить від тебе…

- Чому?

- Вибач – вона змахнула крильми – але я не можу сказати… Іди вже. Тобі пора… - і я переступив поріг...

 

 

Ілюстрації Валерій Пузік