Хто не пам’ятає свого минулого, приречений  пережити його знову

Запопадливість

«Хмельницька загальноосвітня школа  номер шість запрошує  бажаючих навчатися в класі з російською мовою викладання. Протягом усіх років навчання відбуватиметься російською з поглибленим вивченням німецької мови. Адреса школи… Звертатися за телефоном…».

Почувши це оголошення, яке щопівгодини заклично лунає на радіо «Ретро-FM» (і, мабуть, не лише там), я, правду кажучи, подумала, що то хмельницькі освітяни з усіх ніг кинулися реалізовувати бажання міністра освіти Дмітрія Табачніка і «регіональної» більшості Верховної Ради, озвучене україноненависником Вадімом Колєснічєнком: про створення в кожному українському місті класів з російською мовою навчання – для задоволення потреб російськомовного населення. Щоправда, це бажання ще не втілилося в жодні законодавчі вимоги – але ж публічно висловлене; тож хто може перешкодити особливо уважним до побажань начальства першими продемонструвати не вичахлу за 19 літ української незалежності готовність служити чужій волі, чужій мові, чужій державі?!

Все виявилося значно простіше. Та спершу – трохи історії. Протягом останніх 19 років хмельницькі школи – всі – стали українськими. Подякувати за це слід насамперед уже покійному Володимиру Красицькому, що в 1991 році очолював міський відділ освіти. Він не став тоді за прикладом свого столичного начальства ховати голову в пісок і вичікувати з моря погоди, а чітко й одразу привів мовний режим шкіл у відповідність з національним складом населення обласного центру. А в даних тодішнього перепису було чорним по білому записано: українців – 82,5%, росіян – 13,5%, інших національностей – 4%. А от у тогочасній міській  освіті  все було з точністю до навпаки. З 53 дитсадків україномовними було тільки 11: у них виховувалося менше трьох тисяч дітей, тоді як у російськомовних – понад 15 тисяч. Із 31 школи 9 були українськими, 4 – змішаними, 18 – російськомовними, причому дві з них працювали за програмами Російської Федерації, тобто українська мова і література там не викладалися взагалі.  

Уже через десять років картина змінилася. Дошкільні заклади обласного центру стали україномовними, а в школах 35385 учнів навчались українською мовою і 4289 – російською.

Ще через десять років із 27320 хмельницьких школярів у російських класах навчалися тільки 70 учнів.

Але ці класи досі є! І не два, як могло б здатися з наведеної цифри. Російські класи до сьогодні існують у двох хмельницьких школах – №6 і №12. Щоправда, у 12-й школі (це одна з двох колишніх суто російських) це лише 11 і 9 класи, у яких відповідно 9 і 11 учнів.  Потім бажаючих навчатися в російських класах просто не стало.

А у шостій школі російські класи залишилися. Щоправда, дітей у них з кожним роком усе менше, іноді й зовсім немає. Та класи вперто набирають. Хоч, якщо для відкриття українського класу необхідно щонайменше 20 учнів, то для російського вистачить і восьми: у російському 10-В, до прикладу, 11 учнів. Але й коли восьми бажаючих немає, то класи відкривають усе одно! Бо протягом останнього десятиліття цього смішного мінімуму для існування російського класу в школі №6 однаково бракує: у 8-му російськомовному навчається шість учнів, у 6-му – п’ять, у 3-му – чотири, у 2-му – один і в 1-му – шість. Причому, тільки перший і другий класи складають клас-комплект (тобто навчаються разом). Усі інші вважаються повноцінними класами!

Через ці «повноцінні», але малокомплектні, класи витрати на учня в школі №6 складають 6000 гривень – тоді як у всіх інших школах обласного центру 4700. А, оскільки в шостій школі навчаються 626 школярів, то ця різниця складає 813800 гривень. Словом, 33 учні російських класів школи №6 коштують міському бюджету Хмельницького майже мільйон!

Отака ціна любові – чи відданості, чи підданості – хмельницьких освітян до росіян. За наші з вами – платників податків – гроші. Та ще й тоді, коли у всій країні, і на Хмельниччині також, нова влада форсованими темпами «оптимізує» освітню мережу, скорочуючи кількість шкіл (на сході України переважно за рахунок останніх україномовних) і позбавляючи наші села будь-яких перспектив (бо немає школи – не буде села).

Тому, виявляється,  й хочуть набрати більше учнів у ці класи – аби бодай трохи здешевити вартість їхнього навчання. Таким, у кожному разі, бачить вихід із ситуації керівництво хмельницького освітнього відомства.

– А хіба не простіше брати цих учнів до українських класів (до речі, серед них багато не росіян, а вірменів, азербайджанців – авт.)? – цікавлюся в начальника міського управління освіти Юрія Курманського.

– Що ви! Буде соціальний вибух!  – категорично заперечує Юрій Іванович.

– А  в Росії, де понад сім мільйонів українців і немає жодного українського класу, бувають через це соціальні вибухи?

– Так то ж у Росії… А тут… Ну… Ви ж розумієте… – дуже логічно пояснює головний хмельницький освітянин.

До цього нічого додати. Хіба те,  що начальник міського управління освіти Юрій Курманський і директор школи №6 Світлана Мельник – депутати міської ради. Думаєте, від Партії регіонів? Боже збав. Від «Батьківщини», яка в чинній міській раді має більшість, спроможну прийняти будь-яке рішення.  

Але… Ви ж розумієте?

Без зразків

Щоб легко і однозначно вирішувати подібні ситуації, потрібно мати визначену державну політику, побудовану винятково на державних і національних інтересах. Тобто – державницьку політику, яку чиновники зобов’язані проводити чітко й неухильно.  

Адже, як ви гадаєте, англійська мова менш важлива для європейців, аніж російська – для нас? Звісно, що ні. І більшість європейців володіють нею. А от у Франції з 1972 року був прийнятий закон, спрямований проти експансіонізму англійської, яка буквально заполонила інформаційний французький простір, – у всіх сферах культури й освіти. За цим законом державна політика стала  протекціоністською щодо будь-якої культурної продукції французькою мовою: кіно, літератури, засобів масової інформації тощо. Хочеш видавати чи продавати  щось іншою мовою – будь ласка. Тільки не ображайся, коли разом із податками з тебе шкуру здеруть.

Понад те: англійську перестали вивчати в школах. Не злякавшись звинувачень у політиці ізоляціонізму і похмурих прогнозів щодо науково-технічного краху Франції.  Минулої осені у Страсбурзі, намагаючись розпитати старшокласників, проти чого вони протестують (а колона йшла так навально, що не лише в поліцейських побіліли очі, а й у нас мурашки по спині забігали від страху), ми тільки й зрозуміли: «Два понад шістдесят – ні!»  і «Саркозі – геть!» Це вже згодом, подивившись інформаційні телепрограми, збагнули: школярі виступали проти підвищення пенсійного віку (так-так, у свої сімнадцять вони вже почувалися громадянами, зобов’язаними захищати свої права). А на площі, коли учні кликали одне одного – хто хоч щось знав по-англійськи, аби нам пояснити, – ми лише дивувалися: як же так, не вчити англійської? Проте не помітно було, щоб це заважало французам упевнено почуватися не лише вдома, а й у всій Європі.

А у нас другий український президент Леонід Кучма – питомий українець за походженням, народженням і дитинством – перестав розмовляти українською одразу ж, як перестав бути президентом. Наче тяжке ярмо скинув. А метри українського мистецтва пишуть уже до нинішньої влади – такої ж неукраїнської, – переконуючи її закрити кримінальні справи проти Леоніда Кучми, бо він – патріот. І не запитаєш їх, цих людей з іменами і переважно ще й із зірочками Героя України на грудях, якої країни патріот Кучма. Цієї нещасної, яку розтерзав між  кількома родинами, і собі не забувши добрячий шматок? Чи сусідньої, мова якої для нього, нехай і з матюками чорними, – рідніша від рідної?

…Саме такі «стовідсоткові патріоти» скрізь у нашій владі. Обрані нами – нами, безтолковими, керувати. Ми самі віддали в їхні руки наші міста і села, край і країну. Нашу землю і наших дітей. Ще й платимо їм за це добрі гроші і додаємо хабарями. За те, що не вчать нашу мову і дешевше, ніж чужих, учать наших дітей. За все, що роблять проти України і українців – на нашій, не своїй, землі.

Й не буде інакше, поки іншими – насправді стовідсотковими патріотами – не станемо ми самі.

Світлана Кабачинська.

Колаж Тетяни Новак.