Кулуари – не галери
На останній прес-конференції у ранзі російського президента Владімір Путін так оцінив свою діяльність на цій посаді: “Я працював вісім років, як раб на галерах, задля Росії – і я задоволений результатом”.
Не будемо аналізувати ці результати прискіпливо, глянемо тільки побіжно: з Росією знову рахується світ, і вона практично отримала можливість не те що суттєво впливати, а й нерідко диктувати політику на пострадянському просторі, за винятком хіба що країн Балтії.  Про демократію всередині країни говорити важко, але це справа самих росіян.
Бо нам теж особливо нічим хвалитися у сфері демократичних здобутків. Свобода слова, якою так чваниться  українська влада, є тільки свободою говорити. Але демократія передбачає ще й необхідність для влади чути сказане й реагувати на нього в інтересах людини й усього суспільства. На жаль, цього в нас немає. І навряд  бодай один з українських очільників може нині, через чотири роки після вікопомних президентських виборів 2004 року, сказати, поклавши руку на серце: “Я весь цей час працював, як раб на галерах, заради України”. Не було цього. І тому всі ми незадоволені результатом.
Замість працювати наші політики весь цей час сварились і чубилися за владу. За владу для себе і задля себе. Наразі цей процес отримав нову ін’єкцію: адже попереду – президентські вибори. І ми вкотре спостерігаємо, як, ще до офіційного початку виборчої кампанії, починається  полювання за голосами.

Великі лови
Ющенко традиційно пішов на Говерлу і заїхав у Зарваницю. Тимошенко в пошуках грошей для гибіючої економіки мотається по світу, демонструючи нев’янучу вроду, багатий гардероб і обдаровуючи оптимістичними посмішками і японців, і корейців, і лівійців – словом, усіх. Янукович нікуди не рветься зі свого маєтку під столицею – України в мініатюрі, де і ліси, і доли, й ріки, - переконаний, що незабаром так само володітиме Україною в натурі. Литвин укотре затаврував ганьбою  цих політиків, з якими всі ці роки ділив владу: він, отже, ні при чому?
З нових претендентів, що заявили про прагнення боротися за президентство, найактивніше працює Яценюк. Уже й агітаційні намети є, і в них – газети з поясненнями програмних засад претендента. Програми немає, команди немає, а гроші є – то треба створити враження, що є і все інше. Щоправда, яскравих кольорів для символіки, певне, не зосталося – довелося використовувати захисний, та ще й чомусь у чорну косу смужку: чи то щоб із військовим майном не сплутати, чи з тюремними робами? Словом, намудрував щось Арсеній Петрович і з кольором, і з смужками. Воно й не дивно: коли придумуєш щось на рівному місці без поняття, як це має бути – то й виходить казна що. Та нелади з кольором іще півбіди: гірше, коли така ж суміш роби із мундиром  проявлятиметься в державній політиці претендента. А, знаючи, що Арсенію Петровичу і з 450 нардепами не вдалося вивести толк, навряд чи варто сподіватися, що це вдасться зробити із сорока двома мільйонами, чи скільки там ще нас залишилося, українців.
Інші претенденти ще тільки готуються до кампанії. Та, коли  Тигіпко, скажімо, має солідний власний фінансовий ресурс для боротьби, то Гриценко і  Тягнибок, м’яко кажучи, у фінансах обмежені. Гроші для підтримки націоналістичної ідеології, як не парадоксально, в Україні знайти дуже важко. Адже досі “Свободу” субсидували переважно ті, хто хотів використати її у власних інтересах, але аж ніяк не прагнув її перемоги. Так само дуже мало хто захоче фінансувати принципового Гриценка: адже тут гроші доведеться віддавати безкорисливо, справді заради майбутнього держави, а не для гарантованого сприяння  згодом власному бізнесу.
Зате не сумнівається в підтримці багатими світу сього Інна Богословська: адже вона не приховує, що справжня мета її участі в президентській кампанії – дискредитація Юлії Тимошенко. Хоч  що думає Інна Германівна про Юлію Володимирівну, країна чула вже не раз.                    
Решта кандидатів теж добре знайома електорату. Настільки, що рука не піднімається за них голосувати.
Народ узагалі розчарований до краю. Добре, хоч літо: за відпускними справами можна відігнати від себе думку про необхідність робити такий важкий вибір. Важкий – бо нікому немає віри. Навіть тим, що не розчаровували.

“Привідні ремені” системи
У справді демократичних країнах практично неможливо зайняти виборну посаду без партійної підтримки – і партія завжди відповідає за дії будь-якого посадовця з її партквитком, а цей посадовець пам’ятає, що, дискредитувавши себе, не зможе в майбутньому розраховувати на політичну кар’єру.                          
У нас принцип партійної відповідальності і взаємозалежності поки що проявляється в карикатурному вигляді і винятково в одному напрямку: бізнес прагне опартіїтися лише для того, щоб самому стати  владою – для примноження своїх капіталів. За прикладами не треба далеко ходити: 2005-го року вчорашні ненависники Ющенка і Тимошенко масово поперли у “Нашу Україну” і “Батьківщину” – так що практично витіснили звідти справжніх патріотів. Кого отримали навзамін? Лозинських, які легко міняють Партію регіонів на “Батьківщину”, більше не змінюючись ні в чому: жоден партквиток у кишені не заважає їм убити безневинну людину. Зате тепер Партія регіонів може вдягнути тогу захисника народу, розпинаючи нелюда з “ворожого” табору.
Такі ситуації зумовила сама нова влада, саме патріотами обрана: вона розкрила навстіж обійми для нуворишів, вона враз і назавжди забула обіцянку відділити бізнес від влади. В результаті – не лише владне дилетантство й невтримна корупція, а й руйнування самих державних інститутів – бо як інакше назвати те, скажімо, що діється на наших очах зі Службою Безпеки України?
Ще ближчий приклад – органи виконавчої влади на місцях. Нещодавно одним підписом Президента були позбавлені посад сорок голів районних державних адміністрацій, у тому числі шість – на Хмельниччині. Не за підсумками роботи, а тільки тому, що начебто “не так” були призначені. То, виправляючи помилку, негайно перепризначте їх “так”, тобто за всіма вимогами чинного законодавства! Ні, людей просто, без жодних пояснень, викинули на вулицю. Хіба це може викликати повагу до держави, яку вони представляли у районах? Хіба може сприяти відданій роботі на державу їхніх наступників?
У людей не було іншого пояснення, ніж те, що ці голови – “неблагонадійні” щодо чинного Президента, не будуть у поті чола і навіть поза правовим полем працювати на повторне обрання Віктора Ющенка. Однак такі дії теж не примножать поваги до нього електорату. Адже, якби в районах були кращі кандидатури, всеціло віддані Віктору Андрійовичу, вони давно б уже були на високих посадах. Отже, тепер прийдуть або гірші, але слухняніші, або абсолютні циніки, котрим однаково, кому служити – аби лиш побільше увірвати собі.

Не будьмо байдужими!
І тому не втомлююся повторювати: ми теж повинні визначитися з власним інтересом. Він у нас єдиний: жити в заможній і самодостатній державі. Так, для цього потрібно обирати патріотичну і професійну владу. Та, щоб вона такою не переставала бути, ми мусимо навчитися її контролювати. Мусимо ставати тим громадянським суспільством, яке неможливе без участі кожного з нас.