clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt


Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.


Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку alla@ye.ua. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.


Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.


Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Валерій ПУЗІК


БЛОГ

Валерій ПУЗІК

Про автора …Я иду по улице и по парку, и еще где-нибудь, а мысли-то все равно рождаются у меня в голове. Я думаю: «Господи!» — вот что я думаю. Иду по улице, а мысли рождаются. «Господи», — каждую секунду думаю я.

Теги користувача

» ПОДОРОЖНІЙ ( визначення осмисленого)

Він зупинив погляд на криниці біля верб, що росли обабіч дороги. Його очі були стомлені і переповнені стражданням, що здавалось ось-ось вибухнуть слізьми. Опираючись на палицю, зовсім юний, але вже посивівший хлопець, підійшов до розлогих крон дерев, - хотілося заховатися від сонця, яке обпалювало його оголене тіло. Юнак поглянув у гору на густе і пишне зелене листя. Воно шуміло від подиху легкого і прохолодного вітру…

Хлопця звали…

…Та хіба ім’я має значення коли людина вичерпує зі свого єства всі запаси енергії, у моменти, коли немає жодного сенсу і смислу продовжувати свій рух по бездоріжжі? Хіба є визначення для кінця.

Він вичерпав себе, як творця і людину, про те лишився жити. Тепер його життя поділене на етапи: від перехрестя до перехрестя, тільки тут Юнак може обирати… залишаючи позаду минуле. Часом його думки повертаються туди, але світ навколо змінює свої обриси, - то день, то ніч, а дорога все стелиться і стелиться… залишатись на одному місці він не може, - йому потрібно іти, але куди…Цього він, нажаль, не знає.

Позаду лишився отчий дім, родина, кохана дівчина, друзі… Одного ранку хлопець просто пішов, аби, вже, ніколи не повернутись. Він вийшов з будинку не прощаючись,- тому що був упевнений у своєму повернені. Дорога привітала його, мов рідного сина. Вона показувала йому кожного дня все більше і більше. Вона зваблювала юні очі черговими пейзажами, даруючи нові думки та переживання. Одного чудового вечора, коли хлопець сидів на краю урвища, спустивши ноги вниз, і милувався вечірньою зорею, він згадав усе, - від народження, а ж до цієї миті… “Навіщо я це роблю? – подумав юнак – Чому іду? Я вичерпав себе…” Йому нічого не заважало, - лишалось тільки відштовхнутись від землі і полетіти; тут він міг поставити крапку… Та щось його зупинило.

Сьогодні в нього день народження…

Та хіба має значення кількість прожитих років, коли ти попросту ідеш шукаючи втрачене, те, чого ніколи не буде з тобою.

Хлопець втамував спрагу, напившись холодної джерельної води. Ковтаючи її він відчував, як набирається життєвої сили, однак рани, не так тілесні, як душевні, ознобили його худе тіло.

Уявити тільки – тисяча дев’ятсот вісімдесят сім днів, - іти безперервно за своєю зіркою, що з’являється тільки в ночі, дуже далеко, десь над тонкою лінією горизонту, що продовжується до безкінечності.

Вітер дмухнув йому прямо в обличчя. Хлопець стомлено усміхнувся, розуміючи, що десь поруч кінець. Але чого?

Ім’я забуте!

Дорога назад – теж.

Дім загублено в алюзіях минулого, а він - в сьогоденні.

Що йому лишається?

Тільки іти і, мабуть, вірити в свою щасливу зірку. В зірку, що з’являється тільки у ночі. Він пам’ятає її такою, якою була вчора, а сьогодні вона інша.

Вічний пошук, вічна дорога, вічна стезя і зірка високо в небесах, за якою іде подорожній… Настане момент коли він захоче повернутись назад та буде вже пізно.



Я виходжу з будинку із глеком в руках та йду до криниці, щоб набрати води. Ще з далеку бачу незнайомця який відпочиває під вербами.

Я підходжу ближче.

Його юне зовсім стомлене дорогою, губи потріскавши, а очі… Їх закривають пряді сивого волосся.

- Хто ви? – запитав я нахилившись над подорожнім. Про те він цього не почув – спав. Я взяв його за плече і потрусив. Хлопець щось пробурмотів, а потім метнувся вбік.

- Що таке? – сказав він мляво потягуючись.

- Хто ви? – повторив я .

- Хіба це має значення?

- Ну, не знаю! Це залежить від того з якої сторони поглянути…

- А з якої сторони дивишся ти?

- А ви?

- Я… але чому це цікавить тебе? Невже ми, я чи ти, маємо відповідь… А якщо її немає? Що тоді? Навіщо бути там де немає для тебе місця? Якщо ти вигнанець куди іти?... Та вигнанцями не народжуються – ними стають…

- А ви куди йдете?

- Туди… - подорожній показав рукою на небо.

- Що там? – запитав я.

- Зірка. – він сумно усміхнувся – Вона завжди там. Я бачу її, але вона не хоче бачити мене.

Ми трохи помовчали, а потім я сказав:

- Знаєте…може зірка шукає вас; може вона сліпа чи ви знаходитесь в тіні. Зірка – це не лише яскрава цятка у нічному просторі, вона, - це небеса, тому, що без неба не буде її, так само, як вас без неї… І вона існує окремо…

- Ти хочеш сказати, що мої пошуки даремні і все до чого я хочу дотягнутись – омана, пуста мрія і проста трата часу…

Я поглянув на нього.

- Так! – прошепотів я встаючи.

- Стій!

- Що?

- Чому світ такий жорсткий?

- Ні! Він не жорсткий. Він просто байдужий, байдужий до тієї міри, до якої доводить її, - наша жорстокість.

Подорожній усміхнувся.

- А ти... ти віриш у свої слова?

Якщо чесно я не знав, що відповісти. Може відповіді навіть ніколи не було; може її не існувало. Про те я сказав:

- Так! Вірю! – мій голос твердо висловив, те, про що я не думав. Мені, у певний момент здалось, що я забув слова сказані мною перед цим.

- Ти ще зовсім юний – промовив подорожній – та коли ти, у певну мить, зрозумієш, що життя твоє немає смислу, що живеш ти не так як хотілося б тобі, а зірка в небі, та до якої ти мріяв колись дотягтись, ще світить, - ти вийдеш з дому і підеш… Підеш, як пішов я, - не прощаючись. Я думав, що повернусь, що зірка моя за сніговою скатертиною гір, але кожен раз наближаючись – я віддалявся… Чим вище вилазив, тим далі дивився…А шлях, стезя по якій потрібно іти, була не рівною: дещо потрібно обійти, десь піти навпростець…Та бувало й таке, що виростала переді мною височенна стіна і нічого не лишалося, як повертатись назад, до перехрестя, де знову таки, потрібно робити свій вибір – і не в користь собі, а ради ідеї, ідеалу, зірки…

Я перебив подорожнього реплікою:

- І куди ви йдете?

Він поглянув мені у очі.

- Цього я не знаю… Та знає хтось інший…Знає та, що йде мені на зустріч; що шукає мене… але ми губимось на перехрестях власних доль – поглянувши на свою долоню і провівши по ній пальцем іншої руки, подорожній продовжив – Та я вірю, що ми колись зустрінемось. Я сподіваюсь на це всім своїм тілом і єством.

- А якщо не зустрінетесь?

- Зрештою в старості я буду тішитись думкою, що прожив своє життя не дарма, а за для задоволення свого… (пауза) ВОНА МЕНІ СНИТЬСЯ!... – несподівано сказав він.

- Хто? – не розуміючи його запитав я.

- Та, що йде мені на зустріч…

- А як же зірка?...

- Вона і є тією зіркою.

- Але ви говорили про небесні тіла…

- Ні! Я говорив образно…

- Ви самі не знаєте чого хочете від цього життя. Ви мандрує і в цьому ж шукаєте виправдання собі.

- Про яке виправдання говориш ти?...

- Ви заплутались.

- Ні! Ти просто цього не розумієш. Та у мить коли ти зрозумієш, що життя твоє не таке як тобі хотілося б ти…

Я перервав:

- Ви вже це говорили.

- … ти захочеш знайти, але вже буде пізно. Повір мені.

- Я вірю… але не розумію.

- В цьому вся річ: коли ти зрозумієш, тоді… тоді…

- Що тоді?

- На все свій час… Вибач! Мені пора іти. – подорожній підвівся, підійшов до криниці і почав набирати в баклажку води.

- Можна поцікавитись?! – запитав я.

- Що? - у відповідь.

- Яке ваше ім’я?

- Хіба це має значення?

- Так! Має.

- І яке?

Я мовчав.

- Це лише визначення і не треба на ньому зациклюватись.

Він відійшов у сторону, - підняв із землі свій костур і опираючись на нього пішов. Я ще довго дивився йому у слід і ні як не міг зрозуміти. “А, може, тут і не має пояснення?” – думав я. Та мене хвилювало інше: якщо істина, що ховається у цих словах очевидна, а я її не бачу. Що тоді?... Невже я сліпець.

Подорожній був все далі і далі…

Його постать зменшувалась, а ж до розмірів цяточки… та поволі зникає…

Я ще довго стояв і вдивлявся у пелену неба, про те там я не бачив того чого хотілося б мені.

Куди він йде? Що шукає? Де його дім? Хто батьки? Хто він?

У цьому житті людина не може бути подорожнім – це ламає усю ідеологію суспільства. Так! Людина може бути мандрівником, але не подорожнім, бо він – ніхто.

Я стою із глеком в руках під вербами і думаю… думаю про те, як взавтра у цю саму пору вийду із дому з цим же глеком у руках і наберу холодної джерельці з цієї ж криниці.

Постійність! Можливо це добре, але подумати тільки: все життя робити одне і те саме. Можливо, він був правий: краще іти за сліпою зіркою, ніж стояти під чужою крівлею, пити чижу воду і думати, що колись все зміниться. А якщо ні? Що тоді?

Так:

життя прожито дарма, але вибір зроблено тобою і тільки тобою… Тебе ніхто не залишав тут, ніхто не казав: “Іди!”. Вибір зробив ти… Отже, зірка, можливо, не сліпа, а навпаки – сліпий ти.

ЧАС!

Він летить безупинно замітаючи за собою усе: з’являються перші зморшки, сивіють коси… Життя змінює людські долі і стелять вони край дороги по якій ідеш ти.

Дні минають все швидше і швидше.

Ти стоїш посеред пустелі та дивишся у небо, в якому бачиш себе. Хмари згортаються в клуби, ховають за собою сонце і розсіваються.

Я опускаю очі донизу – дивлюсь собі під ноги: земля покрита тріщинами з яких підіймаються вгору паростки. Вітер лагідно, ледь чутно, розсіває піски створюючи нові вершини…

- Пора щось змінювати у своєму житті. – кажу я собі зробивши крок. Сьогодні я піду на зустріч своїй зірці, але чи потрібна вона мені?

Я вагаючись іду далі; іду не озираючись; іду щоб збагнути себе.

ПУСТЕЛЯ.

Я озираюсь – навкруги нікого. Сонце обпалює піски, а… переді мною виростає, не мов з-під землі, оазис. “Міраж” - думаю я, проте наблизившись бачу і відчуваю його, як себе. Вітер дує мені в спину не мов підштовхуючи під розлогі пальмові листи…

Я зупинився побачивши на пісках людські сліди.

- Тут хтось є? – гукнув я, а у відповідь тиша.

Оглянувши все довкола і не побачивши жодної живої істоти – я пішов далі, в глиб оазису. Слідів ставало дедалі більше і більше. Вони були скрізь… Сходились в одну точку зі всіх сторін та зникали у безмежжі пісків розходячись.

Я йшов далі. Проходив повз каміння, біля пальм, криниці – не помічаючи нічого окрім слідів. Раптом – все зникло. Лишився тільки я. ніч настала так швидко, що я навіть не встиг приготувати собі лежанку для ночівлі. Зірок на небі з’являлось все більше і більше… Та серед них я не міг розгледіти свою, ту за якою іду. А якщо її немає? Я стояв і дивився вгору, - шукав ту єдину, але вона не хотіла з’являтись. Вона ховалась від мене; ховалась…

А години минали!

- Хто тут? – почувся знайомий голос.

- Я! – у відповідь.

- Хто “Я”? – продовжив голос.

Тиша.

Мені не було що сказати. Дійсно влучне питання.

- А ти хто? – крикнув дивлячись у небо я.

А у відповідь мовчанка.

Він як і я не мав, що сказати.

- І, що ти хочеш почути?

- Правду!

- А якщо її немає?

- Тоді не говори.

Я почув звук чиїхось кроків. Він ішов, він віддалявся… можливо, кудись інакше.

- Ти куди? – крикнув я.

- Туди…- доніс вітер мені до вух відповідь.

Я продовжував дивитись у небо і шукати там зірку, яка мала б мене вести за собою, показувати дорогу і просто надихати… В небі не було ні мого ідеалу, ні музи, ні Полярної Зірки. Отже, немає у мене майбутнього; немає до чого йти, немає куди повертатись. Свій дім я залишив позаду. І що тепер? А тепер…

КІНЕЦЬ.

Я подорожній.

Я змушений іти.

Але куди?



ЛИПЕНЬ 2006





 

теги: подорожній,новела,дорога
11 Травня 2011, 14:49:55 1996 0



Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31