СОН РОЗУМУ ПОРОДЖУЄ ЧУДОВИСЬК

Те, що чинить сьогодні влада з Юрієм Луценком, викликає тільки одну асоціацію: з 1937 роком – часом сталінських репресій. Але сьогодні на календарі – 2011-й. І весь світ бачить, що діється в Україні. І народ це бачить також. Тож завтра ніхто не матиме права сказати, наче не відав, що коїться.

Коли 2005 року міністром внутрішніх справ був призначений Юрій Луценко, активні учасники Помаранчевої революції вважали це абсолютно закономірним. Бо, хоч тоді вистачало охочих  приміряти на себе лавровий вінок героя, проте мало хто був гідний його так, як Луценко. Безстрашний лідер руху «Україна без Кучми» в 2001-му, невтомний польовий командир Майдану в 2004-му, Юрій Луценко і між цими двома піками національно-визвольної боротьби завжди був у центрі подій. Жінки захоплювалися ним – бо лицарство і мужність завжди викликають захоплення. Чоловіки потай заздрили – бо навіть тим, що теж не з боязких, рідко коли щастило настільки приковувати до себе всезагальну увагу. Хоч  для цього тільки й треба було – бути таким, як є, насправді, незалежно від обставин і загроз: безоглядно сміливим, патріотичним, готовим на самопожертву заради України – і веселим і дотепним, незважаючи ні на що.

Щоправда, політик у Луценку частенько заважав його діяльності на посаді міністра: Юрій Віталійович, як і чимало його колег у «помаранчевій» владі, не раз плутав слово із ділом, поспішаючи розповісти як про майже здійснене про те, що лише планувалося зробити. Впливала на його діяльність і невтримна  емоційність та надмірна схильність до ефектних слів і дій. Особливо це проявилося на дочасних парламентських виборах 2007 року, коли Юрій Луценко очолив суто політтехнологічний проект «Народна самооборона» - без сумніву, потрібний і вчасний, але надміру театралізований та епатажний.  

Але це не заважало країні любити Луценка – попри все.

Зате така народна любов заважала іншим. Соратників, які втрачали рейтинг, – без міри дратувала. Вороги ж, як завжди, розуміли: тільки збезчестивши лідерів супротивника і поселивши розчарування ними у масах – можна легко здолати ще вчора непереможний народ. І вони це робили – майстерно і підступно, щодо Луценка зокрема: громада й незчулася, як замість героїчного ореолу до нього приклеїлося визначення «алкоголік», а титанічні зусилля з реформування міліції системно і систематично піддавалися огульній критиці і висміюванню.

Був герой – а перетворили в клоуна, кпинячи і потішаючись з приводу і без.

Але час усе розставляє на свої місця. І те, що насправді ціну Луценку і значущість  Луценка для національної справи добре усвідомлюють усі – і друзі, і вороги – засвідчили його показовий арешт і ув’язнення в грудні 2010-го – ні за що. Хіба що – за довгий дошкульний язик, якого Юрій Луценко ніколи не стримував.

Утім, ні. Чинна влада має за що мстити екс-міністру внутрішніх справ Юрію Луценку. Насамперед за переляк, який у 2005 році хтось із неї викачував у Москві, хтось на Кіпрі, а хтось – у камері попереднього ув’язнення в Україні. Хоч, якби наразі Луценко не фрондував проти влади або бодай тримав язик за зубами, - може, й минулося б, як минулося багатьом із колись вінценосних його соратників. Але Луценко не з тих, хто замовкне чи втече. От на його прикладі влада й залякує всіх інших. Мовляв, якщо така відома публічна особа, як Луценко, сидить – то уявіть, що буде з вами всіма, дрібними й сірими?!     

Крім того, арешт Луценка, котрий останніми роками позиціював себе як послідовний і відданий соратник Юлії Тимошенко, сьогодні для влади  свого роду сатисфакція за те, що посадити  Юлю вона все ж боїться. Боїться не стільки Юлі і, на жаль, не суспільства, яке спить, як міжнародної реакції. Бо Тимошенко для Заходу – символ демократії в Україні, не більше й не менше. Тож Юра сидить і за себе, і за Юлю.

Те, що ув’язнили його за надуманим приводом, очевидно для всіх. 40 тисяч гривень, які начебто привласнив його водій, - просто жебрацький дріб’язок на тлі розкішного «кадилаку», подарованого нинішньому міністру внутрішніх справ Могильову невідомим благодійником, чи багатократного зростання прибутків за минулий рік у чинних українських міністрів – членів  безпрецедентного для законослухняної Європи уряду мільярдерів. Але вони, казково збагачуючись щогодини, і далі керують країною – а Луценко сидить.

Хоч всі слідчі дії щодо нього закінчилися ще 21 січня. І з десятками томів своєї кримінальної справи Луценко вже  ознайомився. Та утримання його під вартою постійно продовжують. У лютому – навіть без його участі у судовому засіданні: адже така подія неминуче – такий уже чоловік Луценко – перетворилася б у яскравий інформаційний привід для засобів масової інформації, а владі, що любить поговорити про відданість європейським демократичним цінностям, ой як цього не хочеться.  Та 22 квітня все ж довелося провести відкрите судове засідання у Київському апеляційному суді. І вся країна побачила, як червоний, наче рак, суддя, боячись відірвати очі від папірця, читав постанову про продовження утримання Луценка під вартою. А  Луценко у відповідь оголосив голодування – як останній доказ своєї невинуватості і судової сваволі.

Відтоді не минає дня, щоб ситі «правоохоронці» із лисніючими від великодніх смаколиків фізіономіями не  перераховували перед телекамерами ті яства, які начебто наминає у камері Луценко. 3 травня керівник прес-центру Генпрокуратури з цинічною посмішкою заявив усій країні, що Луценко не голодує.  Та вже через день і Інтернеті були оприлюднені документи – протоколи медичного огляду  Луценка і показники стану його здоров’я, котрі значно погіршилися внаслідок голодування: тільки у вазі він втратив 14 кілограмів. Крім цього, продемонстровано меню ув’язнених за 1 травня, де тричі  підписом Луценка зафіксована його відмова від їжі.

Втім, брехня наших доблесних пінкертонів уже нікого в цій країні не дивує. А от щира безпосередність уповноваженої з прав людини (!) Карпачової, котра перед телекамерами сумлінно перераховує склад «калорійної суміші», яку начебто «добровільно» вживає Луценко, і заявляє, що насильно його годуватимуть тільки тоді, коли виникне реальна загроза його життю, - шокує. Бо те, що до Верховної Ради Карпачова пройшла за списком Партії Регіонів, не дозволяє їй забувати, що вона зобов’язана захищати ПРАВА ЛЮДИНИ, а до їхнього переліку входить не склад «калорійної суміші», а насамперед суворе дотримання державою законності щодо особи.

Але ще більше шокує інше. В Україні сьогодні чимало політичних діячів, що називають себе демократами і заявляють про свою опозиційність до чинної влади. І у Верховній Раді  їх понад півтори сотні – депутатів-опозиціонерів, що, наче кольчугою, убезпечені недоторканністю: причому півтора десятка з них пройшли до Верховної Ради за списком Луценкової «Народної самооборони». Та ніхто, крім Юлії Тимошенко і Юрія Гримчака, не нагадує повсякчас про загрозу життю і здоров’ю Луценка, не закликає щодня, щогодини захистити його право на свободу і законність.

Хоч, якщо серед них насправді є демократи і реальні опозиціонери, то, як би кожен із них особисто не ставився до Луценка, - починаючи з 23 квітня вони мали б щодня стояти біля стін Лук’янівської тюрми з білими пов’язками: «Я голодую». Не ніжитися на курортах  під час травневих вакацій, не засмагати на морях-океанах – а демонструвати  народу, владі, світу свою солідарність із соратником по боротьбі. Інакше гріш їм ціна і нуль голосів на виборах – бо чим вони відрізняються від влади?

Втім, як толерантно стверджував англійський драматург Бернард Шоу, «демократія не може стати вищою від рівня того людського матеріалу, з якого складені її виборці». Бо французький мислитель Мірабо висловлювався пряміше: «Добровільні раби плодять більше тиранів, аніж тирани рабів».

Світлана Кабачинська.