Вони – герої котроїсь із моїх наступних книжок. Минулої неділі вони знову розбудили Львів. Я про це читав у новинах. Зрештою, про кожного з них я й без новин знаю дуже багато всякого. Ось хоча б дещо.

Після гастролей Джон завжди мусив купувати новий годинник і замовляти нові окуляри. В мить найбільшого душевного сум’яття він мав звичку викидати їх кудись подалі, неодмінно розбиваючи вдрузки. Хлопці кажуть, що таким чином Джон гордо демонстрував свою свободу й незалежність від речей. В усьому іншому він справжній пацифіст.

На горіхи ж найбільше діставалося Міськові та Чайці, як, зрештою, й усім патланям 1990-х. Довге волосся у той час слугувало своєрідним викликом, за ним упізнавалося своїх, через нього на декого з нас постійно полювали гопи. Довге волосся й українська мова – ось дві особливі прикмети тодішнього ненасильницького спротиву. Власне, захищаючи її, мови, честь, Чайка вперше застосував зброю. Згідно з переказами, то був газовий пістолет. Чи всього тільки балончик? У кожному разі за цей подвиг його ще довго кликали "майор Бабахін".

Міська ж учепили за волосся. Було це у Франківську, так само в 90-х, десь ближче до їхньої середини. Після концерту ми всім – у широкому сенсі – гуртом добирали алкоголь у крамниці на Сотці. Між Міськом та якимось бандюганом зав’язалася словесна сутичка. Щось так само на мовному ґрунті. Тобто зовні наче й не на мовному, а по суті таки на мовному. Бо в нас усі сутички насправді на мовному, якщо хто досі не збагнув.

Місько вже виходив з крамниці, а гопник рвонув за ним і напав ззаду, запустивши лапу йому у волосся. Аж раптом десь нізвідки з’явився ще один такий же – лисий і в спортивних штанях. Але цей виявився Робін Гудом. Рятуючи Міська, він кількома ударами завалив нападника у фонтан. (На той час води у фонтані, як і сьогодні, зрештою, не було). Після цього Міськів рятівник вистрибнув на цямриння і згори завдав поверженому нападникові ще не одного, ніде правди сховати – досить елеґантного, удару ногою. Здавалося, він запросто вбив би його. "Твоє щастя, що ти з дівчиною", – сказав він, відпускаючи невдаху з миром.

Після проведеної екзекуції він пояснив Міськові: "Чувак, це я тільки так виглядаю. Насправді ж я такий, як ти, я в душі патлатий, а ці лисі вже мене дістали". Тобто він не знав, що Місько музикант. І на концерті він не був. Просто в нього таке призначення – рятувати патлатих. Твій ангел-охоронець, Міську, лисий. Він носить спортивні штани і живе у Франківську.

Я можу стати їхнім біографом, бо вже двадцять років знаю цих хлопців. Зрештою, чому тільки хлопців? Свого часу з ними була ще й дівчина. Та й чого була? Вона є й зараз. Ярка щороку приїжджає до Львова з далекої Філадельфії, ми бачимось як за добрих часів і перемиваємо кісточки всьому світові.

Я бачуся з ними всіма й усіх їх люблю. Вони дорослішають, а їхня музика молодшає. У "Мертвого півня" змінюються лише барабанники, але й за ними, за їхнім внеском у музику гурту, за манерою гри та енергетикою, можна вивчати історію нашої країни. Багато їхніх пісень, а особливо ту, одну з найперших, що на вірші Наталки Білоцерківець, "Ми помрем не в Парижі", українські меломани слушно вважають заповітом якогось напіввимерлого і безповоротно втраченого покоління. Хоч якщо є заповіт – не все втрачено, тим більше безповоротно.

Я повторюсь, але гасло, з якого починалась уся сучасна культура Заходу – "Життя як рон-н-рол", давно застаріло. Рок-н-рол справді мертвий. Не тому, що там уже майже не відбувається нічого нового (воно насправді відбувається, ще й як), а тому, що музика остаточно стала фоном. Навіть найкраща музика. Навіть та, яку від нас затято ховають, роблячи вигляд, наче її не існує, всі програмні директори телеканалів і радіостанцій.

Актуальне сьогодні гасло – "Життя як Інтернет". Нам важливіше, де у нашого співрозмовника пошта – на mail.ru чи джимейлі, ніж те, яку музику він слухає. Я впевнений, що за кілька років усе в Україні зміниться, ця влада так чи інакше доведе навіть українців до революції. Але музика вже навряд чи поверне свої позиції. Щось гратиме в машинах і телефонах, але це вже ніколи не буде настільки важливо, як у минулому сторіччі. Заповітом нового покоління стане звукова заставка до запуску операційної системи. І якщо нам пощастить мати свої власні, українські, впевнений, заставка буде з них, з "Мертвого півня".

Вони завжди чутливо ловлять хвилю. Їхня музика така ж жива (цей збіг двох "ж" не випадковий), як і вони самі. Тому й вихід нової платівки, названої "Радіо Афродита" на честь позивних радіостанції УПА "Афродита" – це ще один прояв їхньої живучості. Вони продовжують боротися за український простір, за свободу для всіх патлатих. Вони співають для непереможеної Японії разом з японсько-українським кобзарем.

Це добрий знак, вам не здається?

Джерело tsn.ua