Хто в Дні Пам’яті замість прокляття війні нагнітає протистояння й ненависть?

Прапор розбрату

            Здавалося б, про події у Львові 9 травня вже сказано стільки, що кожному мало б бути зрозумілим, звідки у конфлікту ноги ростуть. Але от розмовляю з молодими людьми – освіченими і наче й думаючими – а вони: «Ох уже ці бандерівці, завжди у тому Львові не як у людей» – і аж мурашки по тілу: їм же ледве за двадцять, а останній бандерівець був застрелений, якщо вірити документам КДБ, 1956 року – то звідки ж ці кондові радянські пропагандистські кліше в юних головах?!

             Хоч звідки – не секрет: за всі 20 років самостійної України ні її владці, ні значна частина народу так і не зуміли відірватися від радянського минулого. Воно мертвою хваткою покійника тримає Україну за горло, не даючи ні дихнути вільно, ні усвідомлено вибрати свою – нову – дорогу в світі. Тим паче, що покійника вперто намагаються оживити комуністи, від радянського варіанту яких залишилася тільки назва і ненависть до української незалежності, та «великий північний брат», якому все мариться чергова імперія, котра без України не складається ніяк. Тож Україна всі двадцять літ так і стоїть на шпагаті між минулим і майбутнім, не в силі звестися на ноги. А на шпагаті куди підеш? Тільки й можна, що кланятися на різні боки чи здіймати руки догори.

            От у ці підняті руки українська за пропискою чинна влада встромила ще й червоний прапор. Хоч що він має до сучасної України? Історичний артефакт, не більше. Тим паче, якщо одна частина країни (Хмельниччина в тому числі) за 74 роки радянської влади до нього наче й звикла і забула, що саме під цим прапором розтерзали її державність у 1918-1920-х, заморили її люд голодом у 1933-му і викосили найкращих її дітей репресіями в 1937-му, – то інша частина пам’ятає, як під цим прапором, який вона стрічала хлібом-сіллю 1939-го, полилися ріки крові з-під тюремних брам НКВС, потяглися ешелони депортованих до Сибіру, а вже після війни загони червоних «стрибків» до ноги винищили її мужніх синів, що посміли захищати від зайд рідну землю.

            Та цей музейний експонат чинна влада знову витягла на білий світ і зобов’язала вивішувати в дні, пов’язані з другою світовою війною. Хоч, власне, досі ніхто нікому не забороняв носити той прапор коли хто хоче, і ветерани й комуністи ходили з ним без перешкод. Та це не викликає спротиву, коли все добровільно. Коли ж до чогось змушують силоміць – у людей із гідністю зазвичай це спричиняє опір. Тож не дивно, що органи місцевого самоврядування трьох західноукраїнських областей прийняли рішення чужу символіку в себе не вивішувати. На що представники проросійських партій з Одеси і Симферополя заявили, що 9 травня пройдуть маршем по Львову з розгорнутим червоним знаменом.

            Що будь-яка влада зобов’язана робити в конфліктних ситуаціях? Намагатися їх не допустити. Що зробила чинна влада? Свідомо розпалила протистояння – прийняттям закону про червоний прапор (за нього проголосували у Верховній Раді фракції комуністів, регіоналів і литвинівців), роздмухуванням істерії навколо нього і, зрештою, спланованими діями сотень правоохоронців у Львові 9 травня. Зібрані звідусіль загони «Беркуту» і міліції вже зранку не пропускали через свої кордони нікого, хто хотів покласти квіти до могил загиблих, але оточили трепетною увагою пасажирів автобусів, що приїхали звідкись аж по обіді: вони з розгорнутими червоними стягами пройшли до Пагорбу слави і так само під охороною міліції виїхали з міста.

            Тож правоохоронці таки захистили тоді ще не підписаний Президентом закон, розчистивши – не ветеранам, ні (останнім роком призову на війну був 1927-й, тож наймолодшим ветеранам уже, мінімум, по 84) – а червоному прапору дорогу в непокірному Львові. А обурення львів’ян, яким, за словами очевидців, приїжджі кричали: «Нє додавілі вас танкамі в сорок пятом – тєпєрь ножамі дорєжєм!» – у телевізійні картинки не потрапило. Телеоператори обмежилися іншими епізодами: переляканим обличчям дитини за автобусним склом, натовпом, що прориває міліцейські кордони, зірваною георгіївською стрічкою, «свободівцями» у масках. Російські телевізійники розтиражували «звірячий оскал українських націоналістів» на весь світ, а комуністи знову гостинно запросили до Верховної Ради України «заклятих друзів» нашої країни Маркова і Затуліна – аби ті ще пригрозили навздогін: «Будете себя так вести – вся Россия во Львов приедет!»

            Утім, ще до цього голова Харківської обласної державної (!) адміністрації Добкін пообіцяв повторити «червонопрапорний марш» у Львові 22 червня, у день 70-річчя від нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Либонь, чужі лаври не дають спати.

Війна триває

            Одразу після подій 9 травня у Львові було затримано кілька членів партії «Свобода», на яку спершу поклали відповідальність за «провокації». Згодом міліцейські чини відхрестилися від «політичних арештів» і порушили кримінальні справи щодо тих посадових осіб місцевої львівської влади, які підписували розпорядження, спрямовані на забезпечення спокою у місті: начебто саме вони й спричинили «заворушення». Про роль міліції, яка замість охорони правопорядку дестабілізувала обстановку – ні слова. Адже обрана львів’янами влада – чужа для чинних київських бонз, а міліція, як наразі й усі силові структури, – їхня надійна охорона.

            Конфлікт 9 травня у Львові – рукотворний, свідомо спровокований владою: у цьому висновку одностайні більшість незалежних політологів. Деякі з них схильні були вважати, що коріння конфлікту інспіроване Кремлем через «русофільське крило» Партії Регіонів – а от Віктор Янукович дистанціювався від «червоного прапора» і тим, що не підписав закон, і навіть жовто-блакитною, а не георгіївською, стрічкою на лацкані в День Перемоги. Безпідставність їхніх надій стала очевидною 21 травня, коли Янукович таки підписав закон про червоний прапор.

Особливо зловісно, що для нагнітання напруженості використовуються дати, котрі мали б стати символом пам’яті й примирення, – початку і завершення останньої на наших теренах війни. Дні, покликані єднати й мирити націю, перетворені на дні взаємної нетерпимості, які розпалюють ненависть і ворожнечу. Цьому сприяє всмоктана з радянських часів агресія, що завжди супроводжувала День Перемоги: замість поминальної тиші – грім парадів і канонада у все нових фільмах про вже видуману війну. Хоча час уже примирив переможців і переможених – понад те, поставив інше питання: хто насправді переміг не стільки у другій світовій, скільки після неї, якщо переможені живуть стократ краще від переможців?! Та й, власне, Росія не лише успадкувала все від Радянського Союзу, прапор Перемоги у тому числі, але й устами свого нинішнього прем’єра Владіміра Путіна приватизувала саму перемогу в другій світовій, заявивши на весь світ, що цілком досягла б її і без українців. Чому ж тоді, коли пролунала ця брехлива й принизлива заява, українська влада не дала їй гідної відсічі – адже Янукович присягав на партійному з’їзді, який висував його в Президенти: «Я нікому не дам принизити Україну»?!

Втім, тоді він обіцяв і інше: мораторій на будь-які питання, що розколюють Україну. Сьогодні ж це, либонь, уже здається йому не таким аж небезпечним на тлі іншої загрози: втратити владу. Адже соціологічні дослідження свідчать, що «ядерний», тобто донецький, електорат Партії Регіонів і особисто Віктора Януковича, що завжди був фундаментом їхніх виборчих перемог, після року «донецьких» при владі тане, як сніг на сонці. Проте результати соціологічних досліджень зазвичай відомі тільки фахівцям і політикам. Та 14 травня на грандіозному святі з нагоди 75-річчя футбольного клубу «Шахтар» на «Донбас-Арені» це стало очевидним для всіх: вітальну промову Януковича вщерть заповнений стадіон зустрів майже крижаним мовчанням.

Мовчання ягнят?

            Це мовчання, що лише зрідка порушувалося кволими оплесками, для чинної влади оглушливіше від гармат. Тому й намагається вона знову згуртувати навколо себе «своїх» виборців, пригнічених шаленими цінами й катастрофічним погіршенням життя вже сьогодні, тими перевіреними засобами, що завжди діяли безвідмовно: загрозою приходу до влади «кровожерних бандерівців», що на сніданок їдять шахтарів, а обідають металургами. Їхній образ сьогодні покликана уособлювати «Свобода». Партія, що позиціює себе як націоналістична, і її лідер розглядаються як найвигідніші для чинної влади супротивники на виборах – бо прийнято вважати, що націоналістичний радикалізм генетично не сприймає населення поза межами «бандерівської» Галичини. Тому й увімкнене для «Свободи» «зелене світло» на всіх телеефірах. Тому й вішають на неї всіх собак – обезголовлення пам’ятника Сталіну тощо – аби її боялись, як вогню, і знову горнулися до «хоч і бандитів, та своїх» (вислів із фільму «Інший Челсі» – про Донецьк і донецьких). Тому й звинувачують у тому, що утримують «Свободу» олігархи, проти яких вона начебто бореться.

            «Свобода» не відмовляється ні від ефірів, ні від джерел фінансування. Та найбільше сприяє зростанню в масах її підтримки сама влада, чий тотальний і невтримний наступ на права, свободи і гаманці громадян із космічною швидкістю радикалізує суспільство.

            «Партія Олега Тягнибока «Свобода» дуже виросла в моїх очах, – написала після львівських подій відома російська правозахисниця Валерія Новодворська, – Вона і львівська міська влада відстояли національну гідність».

            Звісно, так думають не всі. Комуністи, до прикладу, звинуватили у «львівських заворушеннях» Віктора Ющенка: час його президенства, мовляв, сприяв тому, що молоде покоління виросло «не на тих» цінностях. Якщо це справді так, то історія значно вище, ніж сучасники, оцінить внесок Ющенка в українську державність. Бо за двадцять років незалежна держава зобов’язана виростити своїх громадян патріотами, а не годувати їх протухлими міфами історії, що минула.

            Світлана Кабачинська.