clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt


Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.


Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку alla@ye.ua. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.


Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.


Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Валерій ПУЗІК


БЛОГ

Валерій ПУЗІК

Про автора …Я иду по улице и по парку, и еще где-нибудь, а мысли-то все равно рождаются у меня в голове. Я думаю: «Господи!» — вот что я думаю. Иду по улице, а мысли рождаются. «Господи», — каждую секунду думаю я.

Теги користувача

» Безодня

 

Мені часто сниться сон… дивний бентежний сон мого дитинства. Я закриваю очі, в черговий раз цієї ночі, і знову бачу небо. Важкі білі хмари пливуть по голубій гладі та черкають землю своїми клубами  десь там на лінії горизонту. Я нічого не чую…лише…десь з далека наближається до мене Віталік. Він важко віддихується і знову біжить. Його руки в крові, а на обличчі крапельки, які вже розмиті слізьми. Він вже майже поруч. Зупиняється. Поглядом шукає когось. Ні. Немає.

  • Руслан! – кричить він. А у відповідь мовчання.

Хлопець витирає обличчя рукою, але…

  • Руслан ! – повторює він.

Але…

…не може…

Віталік розмазує червону  масу по обличчі. Падає на коліна. Плачучи нашіптує слова-фрази.

Я розрізняю лише уривки.

- Ні. Не треба. Ні. Не мовчи… ні…

Віталік продовжує кричати і дивитись в небо. 

  • Не треба – пауза – Мамо!

На крик, з хати вибігає Оксана, його сестра. Вона швидко виходить на дорогу, дивиться і прислухається.

…і знову…

  • Ні. Не треба.

Почувши голос брата Оксана вибігає на поле і бачить Віталіка вимазаного кров’ю.

  • Що сталось?
  • Проте хлопець не чує її голосу. Він продовжує шепотіти слова, які не зрозумілими потоками тривожать мій сон…

 

Останнім часом мені сняться кошмари. І ось от те «останнім часом» повертається до мене що весни, в період роковин.

А ж не віриться – його немає вже сім років.

Сім років я живу з цим.

 

Оксана нахиляється над Віталіком.

  • Склади руки ось так. Долоню до долоні. А тепер повторяй за мною: « отче наш, що єси на небесах…»

Віталік мовчить.

Він жалісно дивиться на сестру, яка сидить біля нього у веранді.

  • Повторяй за мною: «отче наш, що єси на небесах…»

- Отче наш, що єси …– він змовкає.

Оксана:

  • Що єси на небесах..

Віталік обернувся до вікна.

  • Все буде добре. Зіспокійся. Все минулося.
  • Оксанко…

(пауза)

Віталік пильно поглянув їй у очі.

  • Що? – підштовхнула словом сестра.
  • Що буде з Русланом?

Оксана журно поглянула на брата.

  • Де він?
  • Знаєш, я ніколи не думала над цим, але руслан напевно стане Божим янголом. Він же дитини, а діти – янголи.
  • А ними стають тільки після смерті?
  • Ну я не знаю. Мабуть.  Але я знаю напевне, на сто відсотків,… що він нікуди не зникнув. Він завжди поруч… з нами… тільки тепер ми не можемо бачити його. Він же янгол.
  • Янгол. – повторив брат – Я теж хочу бути янголом…

Оксана спробувала усміхнутись.

  • Тобі ще рано. – Вона хотіла обійняти брата, але той відштовхнув сестру.
  • А   Руслану не рано? Чому він? Чому не я?     
  • Віталику його обрав Бог. Він обирає кому бути на землі з людьми, а кому янголами на небесах….

 

Памятаю якось пішли ми на колгосп голубів стріляти. Скільки нас було: двоє-троє-четверо… неважливо. Вилізли на горище, сидимо,  чекаємо – а голуби як на зло, повилітали з комори чи то ми їх злякали, чи хтось другий – не знаю.

Сидимо.

Альоша біля своєї воздушки. Віталік коло вікна, а я …              

У тому віці ми ще бавились цигарками. Грались у дорослих.

“Папірос” – як назавав їх Альоша -  у нас не було тому з назбираних бичків ми крутили самокрутки.

Пам’ятаю Віталік дістав діловито з кишені кусок газети і недокурків. Витрусив тютюн з них на папір. Зробив цигарку. Закурив.

  • Знаєш!? Не цікаво мені вже тут.
  • В смислі?…
  • Набридло бути людиною.
  • Чому?
  • Янголом хочу бути, як Руслан.
  • Дурак ти… він же помер.
  • Нє-а. Його Бозя забрав у Рай, щоб він був янголом. О.  Мені сестра розказувала. Вона знає. Вона в церкву ходить.

Віталік зробив чергову затяжку, випустивши дим через ніс він сильно закашлявся.

  • На! – хлопець протягнув цигарку Альші. Той “пригубив” її та через мить випустив клубок диму.
  • А я… - прошепотів Альоша – Хочу вирости і стати військовим. Вже, навіть, тренуватись почав: розтяжки там в дома роблю усілякі, бойові мистецтва вивчаю. Мені кіно спеціальне привезли там про бойові штуки всілякі розказуюють і показують як їх робити. Закінчу школу піду в Суворовське учитись.
  • Класно тобі.
  • От ходжу сюди голубів стріляти – може снайпером стану…
  • Чуєш!?
  • Що?
  • Десь є вже…
  • Чуєш?
  • Чую!
  • Залітають, мабуть. – Альоша сплюнув і затушив цигарку в бетонну поверхню. Витрувивши тютюн у пакетик і засунувши його у кишенню, прошипів – Ходімо!

А далі ми стріляли голубів. Вони несамовито билися у вікна, в шифер, стіни. Ми сміялися коли з пташок сипалось піря і знесилені голуби падали на підлогу.

 

Виходимо з комори задоволені собою: а ж десять голубів убилт ми. Стежками через гайок ми ідемо до магазину, щоби похизуватись своїм новим рекордом перед іншими хлопцями,… але на сходах нікого немає. Ми ідемо біля каплиці до муру за яким старий польський цвинтар.

Альоша перший переліз через мур, а за ним вже ми.

  • Скільки там вже їх?- питає Віталік.

Альоша кинувши птахів на землю починає рахувати маленькі дерев’яні, виготовлені з гілок ясена, хрестики:

  • Один, два, три, чотири… десять…двадцять…сорок чотири…
  • З цими? – тицьнув я пальчем.
  • Ні! З ними п’ятдесят чотири.

Альоша присідає на коліна і починає руками вибирати землю – копає могилку.

  • Це для тебе… - він бере самого більшого голуба і кладе у ямку.

Віталік теж викопує – кладе у ямку пташку…

…і так ще вісім раз.

Мить ми постояли.

“Хвилина мовчання”.

А далі заходились наламати гілок і поробити хрестики – рівно десять.

  • Нехай земля буде їм пухом.

І ми загортаємо землею крихітні маленькі пташині тільця  “виліплюючи” горбики та встромляючи біля них хрестики.

Альоша по черзі дивиться на нас, а потім шепоче:”Якось не по-людськи це?”

  • Що саме?
  • Ти ж був там?

Віталік опустив очі.

  • І що?
  • Навіщо ви забрали з каплиці снаряд?
  • Не знаю.
  • Бачиш як виходе: мали підірвати школу, а підірвався Руслан як він загинув?

Віталік:

  • Я не памятаю. Був лише звук, а потім і він зник. І снаряд ми не брали.
  • А хто ж тоді його забрав?
  • Не знаю.

 

Знову кошмар.

Я прокидаюсь, але голос сестри заспокоює мене.

  • Говорять, але я точно не знаю, що ангели, вони коли опускаються на землю стають схожими на нас. І, взагалі, розрізнити де хто не можливо. Єдине, що залишається у них із янгольського, це шрами на спині. Два вертикальних шрами… від крил.

Мені здається я це знав.

Так! Я знав, але чому відчуття чогось давно втраченого і забутого знову сковує мене? Чому я знову повертаюсь до цього? Повертаюсь…

…стежка, на березі, протоптана від велосипедних коліс, знову наповнюється звуком…

…голосом…

…криком…

Це ми.

Ми – на велосипедах.

 

  • Ти бачила їх?
  • Кого?
  • Шрами на спині…

Сестра усміхається.

  • Ні.
  • Тоді звідки ти знаєш?
  • Не питай.

 

Я закриваю очі щоб уявити янгола…

…але замість цього…

 

…Вітер дує в моє лице і я що сили кручу педалі аби навздогнати хлопців. Мій велосипед, з його шатом і скрипом, рухається з горба, а я розставивши руки в сторони кричу:

  • Лечу…

 

А потім!

ВИБУХ.

Глухий.

Далекий.

Ми зупиняємось.

  • Ти чув це? – говорить Віталік. Трохи пововчавши він додав – Знову… - так ніби все це вже було. Але це ж всього лишень другий раз. Чому він так говорить?

Ми стоїмо по-серед грунтової дороги  і дивимось десь туди, в сторону де пролунав вибух.

  • Чуєш!?

І небо темніє.

  • Чуєш?
  • Чую!
  • Що це?
  • Де?
  • Там…

Постріл.

Ми кидаємо велосипеди ібіжимо через беріг до яру, щоб потім бистро заховатись у лісі.

Чуєш!?

Хтось кричить.

Розгортаючи гілки руками ми біжимо на крик.

Попереду Віталік,  а метрів на п’ять, позаду, - інші.

  • Сюди! За мною.

Тепер у його руках автомат. Він заховався за деревом переводить подих.

  • Вони вже там. Ми у пастці.
  • Куди тепер?

Постріл.

  • Що будемо робити?
  • Ми у пастці. – повторює Віталік.

Альоша  виламує гілку. Чистить її від листя, обламує.

  • Руки вгору!… - він наставляє її на нас.

Віталік:

  • Ти чого? Опусти автомат.
  • Руки вгору.
  • Опусти.
  • Ша!!!! – кричить Альоша. – Тихо! Викинь зброю.

Віталік виконує команду (але ж у нього не було її).

  • А тепер не коліна.
  • Не роби цього.
  • Чому це?
  • Не треба.
  • Тихо! На коліна.

Проходить мить.

Ми стоїмо на колінах, Альоша чогось чекає.

Дивиться по сторонах…

…немає…

…тишина…

  • Де вони?
  • Відпусти нас… - Шепочу я.

Альоша хитає головою:

  • Не можу.
  • Чому?
  • Не можу і все…

Він закриває вуха руками. Гримаса болю на цого обличчі змінюється криком і падаючи на коліна Альоша кричить.

  • Що з ним? – це я.

Віталік встаючи:

  • Тікаємо.

І ось ми біжимо.

Липи.

Берези.

Кущі.

Все спливається вєдиний потік.

  • Де я?

І небо падає нам на голови.

  • Де я?

Нічого не міняється.

  • Де я?

Альоша кричить:

  • Стійте!

І ось…

…постріл…

І Віталік падає.

Його очі беззмістовно дивляться вгору. Я на колінах біля нього.

  • …ангелом…
  • Все буде добре. Зараз…зараз.

Кров із носу і роту капає на землю. Її червоні бризги скрізь: на одязі, на руках, на моїх руках і обличчі.

- Це всього лишень гра…    - шепоче він, але помирає насправді.

  • Гра…

Але чому кривава.

  • Залишись! Хоча б на мить, ще трішки залишись… будь-ласка.

Про те він не чує.

Його немає.

 

Я прокидаюсь. Мені здалося, що все минулося. Я прокинувся і сон пройшов. Встаю. У мене страшенно болить голова. Іду на кухню. Ставлю чайник. Вмиваюсь. На мить зупиняюсь біля дзеркала…

  • Що це?

На спині у мене кров.

Повертаюсь до дзеркала…

ШРАМИ…

…два вертикальних шрами…

 

грудень 2008

м. Хмельницький

 

теги: безодня,дитинство,сни,смерть
1 Червня 2011, 17:24:04 2007 0



Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31