На вихідній позиції
Українські політики вражають своєю непослідовністю й демонстративним нехтуванням ними ж прийнятих законів. От і з президентськими виборами те ж. Лиш прийняли влітку поправки до Закону про вибори, скоротивши час проведення передвиборної кампанії з чотирьох місяців до трьох – і тут же розпочали передвиборну кампанію. Особливо прудким виявився Арсеній Яценюк. Це й зрозуміло, він наймолодший – ледве дочекався в травні своїх законних 35 літ, аби мати право балотуватися.
За ним бігом підтягнулися інші. Солідний Янукович  розмножив себе вздовж вулиць і доріг – густенько так, аби почути кожного з нас. Сергій Тігіпко почав наступати йому на п’яти, тобто теж активно клонуватись. Але він молодший і, поки 2004-го був начштабу в Януковича, не всього встиг навчитися у шефа (бо після другого туру виборів тихцем злиняв із штабу): той, як бог, чує кожного – а Тігіпку ще подзвонити треба.
Ну, а Юля вище всіх – бо ж вона працює. Щоправда, як тільки Ющенко заїкнувся про можливе вжиття заходів щодо порушників виборного законодавства, тобто тих кандидатів, котрі зарано почали рекламувати себе народу, як хитра Юля перекинула свою працю на Україну: а її ж – усю – до криміналу не потягнеш.
З Ющенка всі сміються – що він із мізерним рейтингом не тільки заявив, що балотуватиметься, а й пообіцяв, що буде президентом. Так ніби в нас можна інакше. Сказав би, що не піде на вибори – то найголовніші претенденти вже  ногами його закопали б, дочасно стягуючи з крісла. 
Словом, на початок перегонів країна має практично повний список кандидатів на найпрестижніше посадове крісло.     От з іншим списком – реєстром виборців – справи гірші. Там таке понамальовували чиновники, що ні на яку голову не налізе. Ще й пояснили в якомусь із телеефірів: мовляв, спеціально так робили, щоб спонукати людей прийти й перевірити свої дані в реєстрі. Уявляєте дієвість такого методу? От якби зарплату їм платили за кінцевий результат – може, не проводили б таких диких експериментів? А так жодних гарантій немає, що половина виборців із спотвореними даними в реєстрі зможуть проголосувати.

За всього багатства вибору – вибору немає?                                              
Власне, й на вибори багато хто не збирається йти – бо не бачить серед претендентів  того, хто справді здатен змінити країну на краще. Та це не заважає всім пристрасно обговорювати кандидатуру майбутнього президента. Соціологічні опитування, результатами яких уже півроку рясніють ЗМІ, свідчать, що поки що найвищі шанси посісти крісло №1 мали Янукович і Тимошенко. Трійку лідерів громадської думки досі замикає Яценюк, однак відсоток його підтримки невтримно падає, незважаючи на найтривалішу й найактивнішу рекламну кампанію.
Прагнучи відповідати образу, придуманому для нього російськими політтехнологами, інтелектуал і дотепник Арсеній перетворився  на зверхнього й занудного ментора, що прагне всіх повчати, хоч нічого, крім банальних затасканих  тез, запропонувати не спромігся. При цьому характер у юного пошукувача булави чи то зіпсувався, чи проявився. В Ужгороді, де влітку стався інцидент біля агітнамету Яценюка з міським головою Ратушняком, днями знову не вельми поштиво прийняли молодого кандидата: пожбурили в нього яйцями. “От коли я візьмуся за ваші яйця! – обурився Арсеній Петрович. – Йдіть-но сюди, якщо такі сміливі. Я вам голови поскручую”.
Не знаю, може, на тлі Януковича, котрого івано-франківське яйце колись звалило з ніг, це мужній вчинок? Але невже вся різниця між найстаршим кандидатом, якого виховала зона, і наймолодшим, у якого найблискучіша кар’єра в Україні – це здатність встояти під ударами яєць?
Яценюк тому й опинився на гребені не стільки громадської довіри, скільки громадського інтересу, що люди втомилися від безнадії, котру викликають у них представники чинної влади. Їм хочеться бачити нові обличчя. За різними соціологічними дослідженнями, від 35 до 50 відсотків виборців (дехто навіть каже, що 70 зі 100) ще не визначилися, за кого голосуватимуть. І тому не виключено, що справжній результат майбутніх виборів може бути зовсім іншим, ніж прогнозований сьогодні.

Визначити стандарти
От із цим – стандартами, тобто чіткими вимогами, до майбутнього президента - у нас ніяк не виходить. Не можемо ми їх ні чітко сформулювати, ні запам’ятати, ні прикласти до кожного з кандидатів, щоби для самих себе збагнути – підходить нам такий очільник держави чи ні. Бо стандарти – це набір якостей, без яких хороший керівник неможливий. І, якби ми бодай трохи уявляли, чого від нього хочемо, вибирати було б легше. А ми – зеленого поняття не маємо...    
Тим часом є прості тести щодо того, як у складній ситуації робити вибір. Не “А ну їх, вони там усі однакові!” і не “Цей уже накрався, а той тільки почне”. А, як радять психологи, методом виключення. Тобто – викреслювати чи ставити мінуси перед прізвищем тих, хто не відповідає певному набору характеристик.
Адже, якщо систематизувати стихійні бажання електорату, то основних  вимог до майбутнього президента виявиться не так уже й багато. Перша – навести лад у країні. Друга – об’єднати її. Третя – забезпечити народу краще життя. Четверта – гарантувати незалежність України й гідне місце у міжнародному співтоваристві. П’яте – щоб за президента було не соромно ні перед світом, ні перед собою; для цього слід уважно придивитися до біографії кандидата: ким був, що робив, чи зраджував...
Всі решта вимог легко вмістяться в ці п’ять.
Порядку в країні хочуть усі. Проте, що цікаво, в кожного свій кандидат на цю нелегку справу. “Прийде Янукович – він усім покаже!” – обіцяють одні. “От Юлька – боєць! – радіють інші. – Я-ак дасть усім, то мало не здасться!” А Тігіпко сам грає м’язами: “Сильній країні – сильний Президент!” Гриценко ж навіть свій конституційний проект назвав Конституцією порядку.
Зауважте, при цьому ніхто (з народу) не хоче диктатури, а прагне законності і порядку.
Що ж, ставимо мінус тим, хто вже порушив закон, передчасно розпочавши виборну кампанію; адже після цього чекати від них законослухняності просто смішно.
Йдемо далі. 2004-го року виборча кампанія Януковича кроїла країну за географічним принципом насамперед, ділячи її на три сорти. Цього разу те ж дозволяє собі Яценюк; при цьому більшу підтримку він має на заході країни. Ющенко не сприймається Донбасом взагалі. Хоч як заграє із шахтарями Тимошенко, та все одно асоціюється в них суто як кандидат від “западенців”. На цьому ж полі гарцює Тягнибок, націоналістична ідеологія якого ще довго відлякуватиме схід і південь України. Коли б навіть хтось із перерахованих кандидатів набрав більшість голосів електорату, іншою його частиною він категорично не сприйматиметься.
Краще життя народу обіцяють усі кандидати. При цьому Ющенко, Тимошенко, Янукович і Литвин уже не раз були у владі, і від того життя народу анітрохи не поліпшилося.
Так само й щодо самостійності та гідності України. Хіба можна покладатися в цьому на Симоненка, котрий досі очолює не українську компартію, а Компартію України? Чи на Януковича, не лише риторика якого, а й дії – скажімо, вимога визнати Абхазію і Південну Осетію – йдуть у фарватері не державних і національних українських, а суто проросійських інтересів?! Чи, може, довіритися Інні Богословській, яка вже сьогодні  готова ділити Севастополь з Росією?
А щоб за Президента було не соромно, то він має бути ще й моральним лідером нації. Тобто вести себе так, аби ми могли поставити його в приклад своїм дітям.
Тепер дивимося на список кандидатів. У кого більше мінусів? Хто залишається? Думаймо. Для того в нас і голова на плечах. І ще три місяці попереду.