Наша Муся тієї ночі народила аж вісім крихітних котенят. Коли ми знайшли її, вона жалібно поглянула  у наші очі, ніби попросила: “Допоможіть!”

Тоді ти перша угледіла їх – маленьких і вологих.

Вони ще сліпі та, мабуть, не уміють “м’явкати”.

Лише ніздрі жалібно хапались за життя, втягуючи в себе прохолодне повітря ночі.

Ми брали їх крихітні тільця руками. На долоні вони згортались у клубочок та “наїжачившись” тикали носами в Лінії Долі.

Відчуваєш, як б’ється серце? Воно шалено вистукує ритм життя у цьому дивовижному, маленькому створінні.

Ми перекладаємо котенят у кошик.

Муся крутиться навколо нас: заглядаючи у руки, в корзину, то поглядаючи на те місце, де лежали її дітки.

Ми спускаємось з горища. Заносимо кошенят у кухню.

Батько питає:

- Що це?

Поставивши кошик біля печі, відповідаємо:

- Муся народила аж вісім котенят… Тату, іди поглянь…

А у відповідь:

- Чого я там не бачив? Йдіть спати. Пізно вже…

А наступного ранку мене розбудила Муся. Вона, вискочивши на моє ліжко, несамовито “м’явкала” і легко торкалась лапкою мого обличчя. Відкривши очі, я побачив її збентежений погляд. Муся не мов просила: “Допоможіть!”

- Що сталося? – запитав я, погладивши кицьку за вухом. Вона, торкнувшись лапкою моєї руки, зіскочила з ліжка, пробігшись, застигла на прозі кімнати…

Озирнулась.

…І знову її погляд: сумний і жалібний.

Я встав з ліжка та пішов за нею.

Вона завела мене на кухню – зупинилась біля кошика в якому нічого не було.

Я побіг до сестри. Розбудив її та розповів, що котенята зникли.

Мама сказала:

- Їх батько взяв…

- Куди він пішов? – запитала сестра.

- До річки…

Ми бігли полем, до мосту на якому виднілась батьківська постать.

Ми бігли по бур’янах між полином, ступаючи босими ногами на колючки…

Ми бачили торбину у рука тієї “фігури” на мосту…

- Стій. Не кидай… - кричала ти падаючи на коліна біля польової дороги.

Та було вже пізно.

Торбина падала у воду…

Я зупинився на березі – чути було писк тих, що народились вчора…Тих, кому не дано жити.

- Що ти накоїв? Що? – говорила ти батькові…

А він мовчав.

- Навіщо ти зробив це? Навіщо?...

Течія закручувалась у вихрі поглинаючи торбину…

- Пізно вже… Ходімо додому…

І він, закуривши цигарку, зробив крок в сторону. Клуби диму роїлися біля його обличчя, а він незворушно дивився, як течія відносила торбину десь туди… за осоку…

 

26.07.2007

Стара Синява