clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt


Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.


Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку alla@ye.ua. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.


Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.


Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Валерій ПУЗІК


БЛОГ

Валерій ПУЗІК

Про автора …Я иду по улице и по парку, и еще где-нибудь, а мысли-то все равно рождаются у меня в голове. Я думаю: «Господи!» — вот что я думаю. Иду по улице, а мысли рождаются. «Господи», — каждую секунду думаю я.

Теги користувача

» Марла

1

Автобус під’їхав до напису:
Солонський Яр
і зупинився. З нього вийшла дівчина, років 20-25, одягнена у «подряпані» джинси та кофтинку, що досягала її колін кольору хакі.
Коли автобус поїхав лишивши за  собою тільки клуби пилюки, дівчина пішла в сторону населеного пункту, туди, де виросла вона і де не було її п’ять років. Вона йшла навпростець через поле, що заросло будяками і полином. Дівчина вдихала терпке повітря… що пронизане запахом полину. « Якби  хтось знав, як вона скучила за ним… За стежкою, що веде по під верби до річки; за росяною травою, якою в дитинстві, зрання, любила ходити, за співом птахів; за запахом польових квітів…» І ось нарешті вона тут. Вдома! Йде повільно нікуди не поспішаючи… Та й квапитись нема куди. Все як колись… тільки приїхала вона пізно…
У неї дивне ім’я!
МАРЛА.
« Справді дивне!» - подумає хтось та у кожного імені своя дуже довга історія. Історія довжиною в життя цілого покоління…
Вона підходить все ближче і  ближче…
Вже видніються дахи будинків викладені червоною черепицею та сади біля них.
« ПІЗНО!»
« Якби ж приїхала хоча б трохи, на кілька днів, раніше ,- встигла б  побачити її… А так?!»
Марла дістає з рюкзака чорну хустинку, приготовлену саме для цього моменту – зупинившись на мить – в’яже на голову попід волосся.
Будинок де жила бабуся знаходиться край села. Малий, крихітний, «зліплений»
( в буквальному сенсі слова) із глини, зі солом’яними стріхами – він був чи не з найдревніших  у Солонському Яру. Ще бабця Антоніни (так звали бабусю Марли) проживала в ньому. Будинок зберігся. Кожної весни фарбували білосніжним вапном, підкрашували візерунки біля вікон та дверей…
На ґрунтовій дорозі стояло чимало народу. Всі про щось понуро говорили. Марла підходила все ближче і ближче. Раптом:
- Марло! – почувся голос – Ходи-но сюди.
Дівчина звела погляд. Вона побачила Анну.
- Здорові будьте! – сказала підійшовши до баби Анни Марла. Та у відповідь легко кивнула головою – привіталась.
- Добре, що ти приїхала, дочко! Антоніна все тебе хотіла побачити, - взнати, що там і як… Часто виходила на берег… сідала і чекала. Та ось… Нарешті дочекалась… Тільки вже пізно… не побачать її очі тебе… не побачать.
Бабця зітхнула.
- Я піду!  - зніяковіло промовила Марла – Піду до неї…
- Іди, дитинко! Іди!
Здалося не мов усе завмерло.
Марла йшла до відчиненої хати. В коридорі стояло багато людей. У повітрі повис запах воску. Піп правив панахиду. Марла плакала. Хтось подав їй свічку загорнену в платок. Дівчина підходила ближче до …

2

- Що з тобою, дитино? – долинув голос із темряви.
Марла помалу відкриває очі. Крізь туман вона бачить невиразну  постать, що наближається до неї.
- Тут холодно! – говорить дівчина ледь чутно – Що зі мною сталось?
- Ти спиш?
- Сплю.
- Так!
- Відчуваєш вітер? Відчуваєш його прохолодну, тривку міць. Вона зароджується і зникає; вона завжди присутня тут у серці…
Туман по волі розсіюється.
Постать стає чіткішою, її контури виразнішими… і ось нарешті риси обличчя.
- Мені тут добре… - голос стає чіткішим, до болі знайомий Марлі.
- Бабусю ти? – запитує дівчина.
- Я.
- Але ж ти…
- Напевно тобі говорили, що я чекала.
- Так.
- Я не могла піти не побачивши тебе. Мені треба багато чого показати тобі, щоб наша мудрість не зникла в пелену віків. Розумієш?
     Марла хитає головою мовляв – « Так! Розумію!».
- Після того як поховають моє тіло ти повинна знайти скриню… Пам’ятаєш! Ту, що в дитинстві тобі хотілося відкрити.
Марла:
- Я думала її немає.
- Є доню. Є. Якщо знайдеш її то все, що там знаходиться, а там наша мудрість, буде твоїм. Тільки поспішай. Все народжується і зникає… Лишається тільки пам'ять. Саме вона покаже тобі де захована скриня. Ти пам’ятаєш. Тільки цього не усвідомлюєш.
- Але ж я не знаю…
- Знаєш! Лише усвідом це.
Тумани навколо двох постатей, Марли і Антоніни, то збирались в клуби, збиваючись у довгі потоки холодного білого масиву, то розсівались… і видно було контури берегів, греблі, садів… Вони знаходились тут, десь у знайомому місці, десь у Солонському Яру.
Тумани помалу почали налягати на людей. Постаті сіріли і зникали у безвість. Зникали в сиву даль колишніх пейзажів…Пейзажів їх пам’яті. Десь тут заховано все. Тут у туманних клубах, за їх ширмою, тисячі нікому непотрібних і забутих життів, чия мудрість зникла у безвість ночі, цієї - і тих, що були перед нею…

Марла стояла серед мороку. Вона не могла нічого розглядіти, лише звуки, що доходили до її вух. Але і їх вона не могла зрозуміти.

3

Вона прокинулась коли люди обідали. Марла лежала у сусідній кімнаті і чула, як ті говорили.
- Клята відьма! Так їй і треба! – обурливо мовив хтось.
- Марла – підключився другий голос.
- Ага! Ну, що їй тут треба? Не було п’ять чи шість років, а ж тут з’явилась, чорт знає чого. Хай їде звідси.
- Вона щось знає. Так просто, після такої довгої відсутності, особисто я, ненаважилась би приїхати. Хоча, хто його знає. Може її совість загризла.
- Що ти мелеш?
- Та йди ти на…
- Закрий морду!
- Ще посваріться – втрутився третій голос – все таки поминки.
- Ну і що?
- А те що хоча б раз в житті сядьте і помовчіть. Тільки помовчіть.
Повисла довга мовчанка, яку з часом «розбив» чоловічий баритон:
- А все таки, якщо знайдемо золото то як будемо ділити?
- Порівно!
- по-моєму це несправедливо … для того хто знайде…
- А для тих хто допомагав!?
- Все одно порівну. Ясно!
- Ага!
Марла спробувала підвестись. Сівши на ліжку дівчина оглянула кімнату, а потім закашляла, давши зрозуміти, що все чула.
Через кілька хвилин в її кімнату зайшла Ірена, - це двоюрідна сестра.
- Марло, як ти? – запитала вона.
- Нормально. Жива – здорова.
- Я, що втратила свідомість?
Ірена кивнула головою.
Марла встала.
- Кудись ідеш? – запитала Ірена.
- Так! – після паузи – Піду пройдусь.

4

Марла йшла стежкою через парк повз тисячолітніх дубів під кронами яких вона, будучи дитиною, бавилась. Час-від-часу в її пам’яті зринали образи, доносився дитячий сміх. Дівчина пригадувала ті моменти про які, здавалося б, забула. Все поверталося в певному марені, за туманним фоном ніби  у сні.
… ось вона, шестирічна дівчинка, збігає з косогори і…так само як з’явилась зникає…
…її сміх пронизує повітря…
…голос зринає і зникає в пелену прозорості дня…
…а навкруги метелики…
…метелики…
…метелики…
Марла розуміла, що це всього лише видіння і до нього не можливо дотягнутись, його не існує, але її віра, саме вона, породжує видіння.
…сонячне світло засліплює очі…
… метелики все летять і летять…
… їх крильця зливаються в єдиний колір, суцільну веремію кольорових п’яте…
…дівчина знову збігає з косогори…
…над землею повис повітряний змій…
…листя на деревах жовтіє і в один момент опадає, все відбувається настільки швидко, що здається ніби життя прискорило свій рух, все відбувається за лічені хвилини, секунди…
…дівчина зупиняється перед Марлою…
Це не уява.
Вона дивиться великими голубими очима на Марлу, ніби запитуючи, вимагаючи щось … губи здригаються:
- Ти пам’ятаєш?
- …пам’ятаєш…
- …пам’ятаєш…
… губи здригаються  і кожен раз говорять швидше це…
… швидше…
… ніби так, ніби…
А далі?
А далі розпочинається дощ. Краплини падають із ясного, прозорого неба, встилаючи землю мокрими плямами. Світлі хмари  у небесній височині розсіваються, а потім утворюють фігури. Фігури ДНЯ і НОЧІ.
- Це сльози !-  говорить дівчинка.
Марла чує її голос тихим, пришумленим – захованим за вітром, за його занавіскою.
Очі дівчинки чомусь втомлені. Кришталики сльозяться… Вона плаче.
Небесні сльози падають на землю, - все частіше і частіше. Розпочинається злива.
Дощ.
Хмари клубками «заплітають» денне світило, утворюючи переплетіння білих, сірих і чорних грозових…
Все починає сіріти і…
блискавка пробиває, прорізає, пронизує простір, здавалося б, ще зовсім світлого, кілька хвилин назад, неба.
- Ти пам’ятаєш? – говорить дівчинка віддаляючись. Її голос ледь доходить до вух Марли.
- Чуєш!
- Надходить гроза.
- Тривога…
- Пам’ятаєш це!?

Марла іде далі. Крок за кроком. Все більше і більше вона відчуває холод. Він сповиває землю. Туман налягає на діброву, огортає кожен стовбур дерева і ось нарешті наступає річ.
Марла розуміє, що настав час повертатись, але не хоче. Її стримує сірість туману, за яким ховається невідоме. Десь тут прихована вся сутність людського існування; уся сутність її існування…

5

На дворі був 1924 рік. Підрозділ чекістів наближався до Солонського Яру. Сонце зникало за горизонтом , пускаючи довгі червоні проблиски по багряному вечірньому небі. Поля , що заросли споришем, застигли у дивному неспокої, ніби слухали як наближалася Загірна Комуна.
Шум.
Він наростав.
На фоні неба з’явились чорні силуети.
Чекісти. Ось вони…наближаються все ближче і ближче.
Тиша.
Дивний неспокій наростав.
Тривога.

Картинка млява. Вона тьмянішає. Ображення ніби розсівається, стає зернистим ніби у старому кіно.
Розсівається…
Все перемішується.

На ганку сидить бабця. Вона щось плете. По дорозі, що стелиться по під її будинок, вітер жене перекотиполе
Чується дитячий сміх.
Раптом серед ясного неба пробивається грім. Насуваються чорні грозові хмари. Вони покривають усе.
Сміх змінюється на плач.
Сльози сповивають дитячі обличчя, а у очах читається страх… і якщо придивитись у чорні зрачки можна побачити відображення вершників. Вони рубають на своєму шляху все  і рослин, і тварин, і людей.
- Відьма! – чується чийсь голос.
Лунає канонада вибухів і пострілів…
Чути крик і плач.

6

Марла прокинулась. До її вух ще доносились слова:
- Відьма!
- Відьма!
- Відьма!
Марла витерла руками обличчя.
Сіла на ліжко.
Сонце тільки-но встало.
Дівчина вийшла на ганок. Прохолода огортала усе. Марла придивилась в даль – там хтось ішов. Постать наближалась, ставала все чіткішою , але контури і лінії залишались тусклими.
Марла впізнає – то йде бабуся.
Дівчина гукає її, та слів не чути. Тоді вона, ступаючи босими ногами по росяній траві, біжить. Марла хоче наздогнати про те  не може.
Омана.
Химерний міраж.
Туман розсіюється і в пелену дня відходить примара, народжена сірою тривогою цього ранку.
Марла зупинилась посеред поля.
Тиша.
Лише вітер розвівав її волосся в боки. Дівчина плаче. Сльози стікають по  щоках і капають, капають…
- Я вірю в те… - говорить хтось.
Марла шукає поглядом когось, але немає.
Голос продовжує:
- Я вірю в те, що рано чи пізно ти знайдеш рукопис в якому…
Марла падає на коліна. Вона закриває руками обличчя і хриплим голосом шепоче:
- Бабусю ви де?
- Я не відьма! – продовжує голос – Я просто була там. Повір мені. Знайди рукопис. Знайди. Я дуже тебе прошу інакше не буде спокою моїй душі.
Дівчина переборює свій страх. Зводить погляд в небо.
- Який рукопис? – питає вона.
Голос мовчить, а потім:
- Той, що називається скарбом. То мій скарб. Знайди його… і донеси до людей… донеси до тих хто хоче почути слово правди, до тих хто вірить.
Дівчина оглядає все довкола, а навкруги лише безкрає поле.
- Де ж мені шукати його? – питає Марла.
-  Ти знаєш! – у відповідь.
Ехо повторюється:
- …ти знаєш…
- …знаєш…
- Ні! Ви  помиляєтесь.
- Роби те, що говорить тобі серце.
Ехо:
- …серце…
- …серце…
Вітер ставав все сильнішим і сильнішим. Він забирав за собою останні обривки фраз.
Марла ще довго не могла прийти до тями. Вона ходила по полі шукаючи щось, - те втрачене.

Додому дівчина прийшла в сльозах. Вона довго не могла зрозуміти того, що відбувається у домі Антоніни. Люди, які оточували Марлу, відверто показували свою зверхність, демонстрували байдужість і взагалі стояли немов «собаки». Деякі сварились, здавалося ось – ось розпочнеться бійка. І все ради якогось там скарбу, який заховала бабця.
- Мені здається це просто огидним – сказала якось Марла.
- Що?
- Все це! Ця комедія. Навіщо ви приїхали сюди? Усім потрібні тут гроші і золото, але тут його немає.
- А ти звідки знаєш?
- Знаю, і все. «Скарбом» бабуся називала рукопис, який вона загубила.
- Не верзи дурниць! Всі ми знаємо, що Антоніна була відьмою.
- Ні!
- Відьмою…
- Вона просто знала…
- Що!?
- Вона була там… і бачила…
- Замовкни, Марло! Ми знаємо хто ти.
- Нерозумію!
- Добре ти все розумієш. Тебе не було п’ять років, а тут вирішила заїхати. Всі добре знають – ти відьма. Ти приїхала аби…
- Це огидно! – промовила Марла, закриваючи вуха руками.
«Не слухати! Не слухати! Не слухати!» - думала Марла.
- … Ми знаємо, що тобі потрібно! Ти приїхала за коштовностями.
- Ні! Ні!
- Аферистка! Грошолюбка!
Марла хотіла заховатися від їх огидних слів. Заховатись, як колись…

Дівчина вибігає з хати….
… і як в дитинстві біжить стежкою за хлів…
… там, як колись, вона вилазить потій тій самій драбині на горище…

Затхле повітря. Ним ставало щораз важче дихати, але Марла продовжувала далі лізти у куток за димохід, туди, де вона часто бувала. А зараз? «Я поїхала. Навіщо? Мені потрібно було залишитись з нею. Бабуся хотіла щоб я лишилась, але… - думала дівчина - … але… я не могла… Чому? Треба було відмовитись. Лише відмовитись…»
Вона сиділа, пригорнувшись солом’яного даху. Дівчина оглядала все до чого так звикла, що покинула і забула. Марла сумувала за втраченим часом.
«П’ять років. Це дуже багато! Стільки можна було сказати, стільки слів лишилося в полоні небуття…Для чого? Чому?»
Марла картала себе. Думки летіли одна за одною, розбиваючи всі химери пам’яті.
- Він десь тут! Тут!... Але де?
Де?
Вона знає.
Знає…
Її погляд  зупиняється на дивному згортку, в другому кінці горища. Марла лізе туди… вона розгортає клуби вати – пух і пір’я розлітаються в сторони…
Скринька. Узори на її кришці сплітаються утворюючи ангела.
Марла відкриває її – лунає дивовижна мелодія… дівчина згадує, потік свідомості настільки сильний, що можна розгледіти тільки уривки, кадри:
матір,
польові квіти,
небо,
хмари,
дівчинка,
стежка,
бабця,
вулиця,
   руїни…
Що це?
Марла дивиться в середину скриньки, а там лежить маленький старий зошит. Вона бере його в руки. Усміхається.
« Я знайшла.»
«Знайшла…» 

 

ВЕРЕСЕНЬ – ЖОВТЕНЬ  2006

теги: марла,смерть,рукопис,відьма
28 Червня 2011, 12:04:40 1929 0



Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31