clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt


Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.


Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку alla@ye.ua. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.


Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.


Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Валерій ПУЗІК


БЛОГ

Валерій ПУЗІК

Про автора …Я иду по улице и по парку, и еще где-нибудь, а мысли-то все равно рождаются у меня в голове. Я думаю: «Господи!» — вот что я думаю. Иду по улице, а мысли рождаются. «Господи», — каждую секунду думаю я.

Теги користувача

» Дитинство

худ. Валерій ПУЗІК

худ. Валерій ПУЗІК

Країна у яку повертається з часом кожна людина своїми думками... Вона вже така далека, що здавалося б – все було в іншому житті... То сон. Ми залишили кордони свого дитячого раю і вступивши у доросле життя забули...
А, як там?..
Як вони ті, що лишились позаду?
І навкруги все оживає.
Бачиш листочки цієї квітки піднімаються вгору, а із в’ялості пелюсток народжується така жадана роса. Ми повернулись. Ми у країні з якої вийшли колись. Лишилось тільки відкрити двері...
Двері...
Ось вони.
Ось вона пам’ять.
Я одягаю куртку.
На дворі дощить.
Капелюх. Зонтик.
Сьогодні у дзеркалі я бачу дитину. Ті самі очі, уста, веснушки. Я такий, як був колись. Сьогодні, нарешті, за останні двадцять років я бачу своїх друзів.
- Валєрка! – лунають в унісон голоси Руслана й Кості. -. Валєра!
Кажу:
- Мамо, я йду.
- Зачекай хвилинку. Шарф забув...
- Мамо.
- Що?
- Весна вже... Весна.
- І зі сміхом вибігаю з хати. Лише зараз... Тільки зараз, згадавши це чую... Чую. Мама кашляє. Вона хвора. Вона... Я хочу сказати собі – дитині:
- Повернись.
Та мене не чують.
Не чути.
Діти ідуть по стежині до річки. Там на лівому березі – дитинство. Там проходять їх роки. Там колись був я.
- Валєрка! А що будеш робити, коли виростеш?
- Не знаю. А ти?
- Я... Я військовим хочу бути. Африку побачу. Азію.
- А ти?
Костя мовчить.
- Ким ти  хочеш бути?
Він сидить на краю човна і мочки дивиться у воду.
- Костю!?
- Тихо! – нарешті обзивається він. – Погляньте!
- Що там?
- На дні рак.
Ми підходимо на край човна. Нахиляємося. Рак помалу ступаючи по замуленому дні іде до нас.
Проходить кілька секунд. Насуваються хмари. Їх все більше і більше.
Вітер.
Очерет б’є нам по обличчях.
- Додому.!
- Додому!
Беручись за весла ми перепливаємо тонку лінію Ікви. Ступаючи по замуленому дні тягнемо човен до верби.
Колись все забудеться.
Колись все зникне.
Але зараз ми п’ємо чай. Кухня веснянка переповнена мухами. Вони скрізь: біля печі, на стінах, на стелі. Ми сидимо біля скрині й чекаємо.
Мама знімає із печі сковорідку, підходить до нас і кладе на тарілку пампушки. Хапаючи їх гарячі балабушки – вмочаємо у повидло – і їмо.
Як часто я повертаюсь до цього?
Як часто буду згадувати?
А далі просто...
- Зачекайте. Постійте...
я їду за хлопцями, але наздогнати не можу. Вони далеко попереду. Руслан на своїй „Україні”, Костя на „Істі”,  а я на „Арльонку”. Крутити педалі потрібно скоріше – хлопці віддаляються.
- Зачекайте.
Ось вже гребля.
Ми їхали сюди.
Тут рибу можна ловити руками. Для утримання рівня води під греблю ставлять дошки. Ми вибиваємо одну. Третю по рахунку – зверху. Розтягуємо фатку. Саму сітку. І стоїмо по коліна у воді.
Ось перший карась.
Другий.
Ось йоржик.
Ми стоїмо і сміємось.
- Сьогодні юшку будемо варити. – Усміхаючись каже Руслан. – На березі біля копанки.
В надії що ось-ось десь-якось в сіть попаде короп ми стоїмо годину, другу. А улов – тільки кілька рибин.
Стомившись ми вилазимо на другу сторону греблі...
Купатись.
Руслан стрибає з перил.
Костя за ним.
А я боюсь. Я завжди боявся пірнати. По дошках опускаюсь по шию у воду і тільки зараз починаю гортати хвилі ріки своїми руками, відмахуючись при цьому ногами.
Так проходить ще один день.
Кожен повертається додому.
Взавтра будемо робити стадіон. Ворота ставити. Гілок потрібно буде нарізати, каміння наносити. А зараз треба спати. Я знаю, що закривши очі навкруги все оживе.
- Бачиш листочки цієї квітки піднімаються вгору. – шепоче мама показуючи ілюстрацію в книзі з казками.
- Ага!
- Із цієї в’ялості народжується така жадана роса.
Я усміхаюсь.
Я бачу мамині очі, а на душі стає так  тепло ніби все навкруги зігріте чиєюсь ніжністю та любов’ю. Знаю... взавтра буде новий день і мої дитячі турботи лишаються позаду... Мине ніч і я прокинуся.
Я стану перед дзеркалом – побачу ті самі очі, але обличчя буде іншим. Я піду на вулицю. Я блукатиму парками і скверами у пошуках чогось. Воно десь поруч -= я знаю. Дитинство зараз у них.
На майданчику сидять дути.
Хто – де?
Вони граються.
Я сяду на лаві неподалік й спостерігатиму за тим, як проходить черговий день їхнього безтурботного дитинства. Того з якого так давно вийшли ми...
Я, Руслан і Костя...
Тепер усе не так.
Я чекаю коли вони знову повернуться до мене. Чекаю коли друзі знову заговорять зі мною... Нехай у снах... Я завжди чекатиму їх.
Лишилось тільки дочекатись вечора, щоб знову зробити крок до дверей...
Ось вони...
Ось де...
Тільки за ними живе моя пам’ять...

теги: дитинство,матір,сни
4 Липня 2011, 15:09:26 1985 0



Популярні новини

Останні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31