Гаряча тема:
- Війна
24 серпня, як у краплині води, відбилося не лише минуле України, а і її імовірне майбутнє
Кругла дата завжди викликає пієтет – надто ж у біографії чи історії, яка ще не може похвалитися довговічністю. Тому 20-річчя Незалежності України заздалегідь налаштовувало на особливі торжества, що наче підтверджувалося й у новорічному привітанні Президента Януковича на чисельних біл-бордах: «Вітаю з 2011 роком – роком 20-річчя Незалежності України!» Відтак, як годиться, планувався військовий парад (навіть держава, волею чинної влади перетворена в позаблокову, мала б продемонструвати здатність цю позаблоковість гарантувати) і безліч інших урочистих заходів.
Проте незадовго до дати парад скасували – з посиланням на необхідність економити бюджетні кошти. М’яко кажучи, на тлі бездонної щедрості державного бюджету щодо забезпечення комфорту можновладців (скажімо, паралельно з відмовою від параду лише на ремонт кримських володінь Державного управління справами було виділено 150 мільйонів гривень) слова про економію звучали цинічно – але в байдужому суспільстві владі не треба тужитися над пошуком більш прийнятних пояснень.
Урочисть з участю Президента перенесли подалі від людей, у дуже вузьке коло високих чиновників, дипкорпусу і представників релігійних конфесій. Відсутність масовості мала компенсуватися символічністю місця – Тарасова гора в Каневі, звідки видно «і Дніпро, і кручі». Та й, власне, нащо владі ті маси: з появою сучасних технологій зв’язку їх цілком заміняє телеаудиторія – вона значно більша, а клопотів з нею значно менше.
А бажання мас усе ж таки взяти участь у святкуванні суворо обмежив суд: практично весь центр столиці 24 серпня був заборонений для акцій опозиції. Їй залишили «резервацію» на Володимирській: від пам’ятника Шевченку до Михайлівської площі. Та, коли багатотисячна колона пішла дозволеним курсом – від Київського національного університету до Софіївського майдану, - шлях їй перегородила міліція. Легко подолавши перший заслін – патрульних – мирна колона зупинилася перед щільною, в сім рядів, шеренгою бійців загонів особливого призначення.
Шеренга, чорно зблискуючи шоломами і наїжачившись щитами, була, сказати б, озброєна до зубів – тобто повністю екіпірована для боротьби із терористами чи вуличними заворушеннями (для цього, власне, й існують міліцейські спецзагони). Ну чом не парад?! Тим паче, що спецпризначенці прибули до Києва з Луганської і Дніпропетровської областей – покликані, либонь, саме в столиці продемонструвати, що недарма їдять казенний хліб із маслом. І продемонстрували - тут, у шалі протистояння, спрямували на мітингувальників струмінь сльозогінного газу…
У диктатури і демократії тільки й спільного, що перша літера
Уявити щось подібне в демократичних країнах неможливо. І не тому, що там демократія – це вседозволеність чи анархія. Навпаки: там усе підпорядковано закону. Та закон аж ніяк не може обмежувати право громадян на вільне волевиявлення. Тим паче, в день всенародного свята заборонити їм організовано пройти центральними вулицями, де немає ні параду, ні навіть трибуни з урядовцями – це нонсенс. Адже той факт, що люди мають претензії до влади і хочуть сказати це вголос і разом – зовсім не привід затикати їм рота чи забороняти ходити по місту.
Порушена кримінальна справа «за фактом», на допити в якій прокуратура щодня викликає народних депутатів, що очолювали колону, найімовірніше, закінчиться пшиком, як усі подібні справи. Власне, чим би вона не закінчилась, це нічого не змінить в картині вже минулого свята.
Після нього в Інтернеті та ЗМІ зарясніли звинувачення чинного українського Президента в прагненні до диктатури, в наслідуванні досвіду Лукашенка та Путіна. Це не зовсім так. Прагнення до одноосібної безконтрольної влади Віктор Янукович демонстрував – і, головне, успішно, практично не зустрічаючи опору ні суспільства, ні опозиції, реалізовував - із самого початку своєї президентської каденції. Проте український варіант «сильної руки» не передбачає ні максимального збереження державної власності (і відповідно державних гарантій роботи, зарплати і соціального захисту населення), як у Білорусі, ні утримання громадянського спокою за рахунок нафто- і газодоларів, як у Росії. Навпаки: в Україні вся система влади, наразі повністю і безумовно підпорядкована безпосередньо Президенту, покликана забезпечувати ненаситні апетити олігархів і найвищого чиновництва за рахунок усе більшого й більшого зубожіння народу. Тобто прислів’я «З миру по нитці – голому сорочка» в нашому випадку швидше трансформується у «З бідних по копійці – багатіям іще мільярд».
Така влада апріорі не може втриматися довго. Але дуже хоче. Тому й намагається залякати народ – аби до того боявся, щоб не виступав, не протестував і навіть тіні влади сахався. Звідси й політичні процеси, суди, повістки в прокуратуру, арешти щодо тих, хто становить бодай якусь загрозу для влади – від опозиціонерів Юлії Тимошенко та Юрія Луценка до учасників Податкового майдану, патріотично-національних рухів і навіть мирної ходи в День Незалежності. Не треба багато слів про характер сучасної влади в Україні – досить того, що повістку до прокуратури за участь в опозиційній колоні 24 серпня отримав Левко Лук’яненко – символ нескореності українців навіть перед репресивною радянською системою.
Та ефект зворотній від бажаного: те, що відбулося в День Незалежності на київських вулицях, насправді демонструє панічний страх влади перед народом і її готовність захищати себе будь-якими засобами і методами.
Вишиванка на грудях – ще не Україна в серці
Втім, незважаючи ні на цей страх, ні на антисоціальну політику, що викликає протести населення, влада може бути впевненою у своїй безконтрольності і безкарності – поки суспільство роз’єднане, а відтак і політичні сили, що уособлюють опозицію, також розділені взаємною недовірою і амбіціями своїх дрібних гетьманчиків.
День Незалежності теж показав це повною мірою. Лідери опозиційних партій нарешті домовилися про спільний виступ. Однак не виробили спільної стратегії і тактики, не проаналізували всіх можливих варіантів розвитку подій і відповідно до них своєї поведінки. Тому чи не першим ретирувався з місця гарячих подій найрейтинговіший після Юлії Тимошенко «опозиціонер» Арсеній Яценюк, якого українські телеолігархи так явно хочуть бачити наступним українським президентом. І справа ж не лише в тому, що лідер повинен бути з людьми до кінця. Він насамперед повинен бути Лідером – а отже, вміти прогнозувати, чітко планувати і самовіддано реалізовувати свою політику. І – куди дінешся - власним прикладом вести за собою.
Чинні ж чолові вітчизняних опозиціонерів зазвичай розумники, аналітики і гарно й сміливо говорять - на телевізійних ток-шоу. Та далеко не кожен залишається таким же перед ощиреною шеренгою ЗМОПу. Тому така лояльна влада до телевізійних говорунів, що безстрашні перед телекамерами, і така нещадна до тих, хто не боїться камер тюремних і здатен без страху вийти на майдан і стати на чолі колони.
20-річний ювілей Української держави таки став особливим днем – бо не перетворився на офіційне свято, а яскраво продемонстрував усі неспокійні і дуже промовисті процеси, що нуртують і в українській владі, і в українському суспільстві. Цього року як ніколи багато людей одягли в цей день українські вишиванки. Хтось – аби зійти за свого, хтось – аби підлаштуватися під народ, хтось – із почуття протесту проти неукраїнськості влади, а більшість – просто тому, що нарешті відчули себе українцями (і це найважливіший підсумок двадцяти років, що минули). Бо, хоч вишиванка на грудях – ще не Україна в серці, та – прагнення такої кількості незнайомих людей продемонструвати те, що нас усіх єднає, народжує надію. Надію на те, що ми здатні змінитись і об’єднатися в прагненні змінити на краще своє життя. Надію на те, що ми можемо бути єдиним народом – вільним, красивим і гідним, спроможним побудувати таку ж достойну країну.
Світлана Кабачинська.