Віктор Янукович народився 9 липня 1950 року в місті Єнакієвому Донецької області, в родині росіянки Ольги Леонової, медсестри, та білоруса Федора Януковича, машиніста паровоза. Мама померла, коли сину було 2 роки, і його виховувала бабуся.
1967 року 17-річний В. Янукович був засуджений за “грабіж, пов’язаний з насильством”, на 3 роки позбавлення волі. Звільнений достроково як неповнолітній, 1969 року стає робітником Єнакіївського металургійного заводу, та 1970 року знову на 2 роки потрапляє за грати – “за свідоме нанесення тілесних ушкоджень” ( 2004-го року було заявлено, що судимості були зняті  1978 р. постановами Донецького обласного апеляційного суду; проте Донецька обласна прокуратура 2005 р. встановила підробку цих постанов. Та, оскільки їхніх оригіналів так і не було знайдено, а суд працює тільки з оригіналами документів, то кримінальну справу щодо фальсифікації було закрито. Тож наразі в автобіографії В. Янукович пише: “Не судимий”).
З 1972-го продовжує роботу на заводі. У 1976 –1984 рр. – директор автобази виробничого об’єднання “Орджонікідзевугілля”, у 1984-1987 рр. – директор автобази ВО “Донбастрансремонт”, у 1987-1994 рр. – генеральний директор ВО “Укрвуглепромтранс”, у 1994-1996 рр. – генеральний директор Донецького ТВО автомобільного транспорту. З 1996 до 2002 рр. – заступник, перший заступник, голова Донецької облдержадміністрації.
З 2002 р. -  Прем’єр-Міністр України. 2003 року очолив Партію регіонів, яка 2004 року висунула його кандидатом на посаду  Президента України. Виборча кампанія Януковича, підтримувана чинною тоді владою на чолі з президентом Л.Кучмою, внаслідок фальсифікації голосів у другому турі переросла в Помаранчеву революцію. За рішенням Верховного Суду 26 грудня 2004 р. було проведене переголосування, в якому Янукович з результатом 44,2% поступився В. Ющенку.  
З березня 2006 р.- народний депутат України. Внаслідок парламентської кризи, після утворення більшості в складі фракцій ПР, КПУ та СПУ, у серпні 2006 р. обраний Прем’єр-Міністром України. У квітні 2007 року знову виникла парламентська криза – через “ревізію Партією регіонів результатів народного волевиявлення”, тобто масовий  перехід у проурядову фракцію депутатів з інших фракцій. Після дочасних виборів 30 вересня 2007 року Партія регіонів на чолі з народним депутатом В. Януковичем – в опозиції до чинної влади.
Слова в заголовку  належать не Віктору Януковичу, а його VIP-агітатору, Нестору Шуфричу. Саме так він, як повноважний представник кандидата в президенти Януковича, розпочав нещодавно свій виступ на шоу Савіка Шустера: “Влада – це гроші, а гроші – це влада”. Чітко й конкретно. І, основне, правдиво. Шуфрич, може, й ненароком, але видав цією фразою всю стратегію і тактику Партії регіонів. У кожному разі, все, що поки що реалізоване нею на практиці. Тому  думати, що в майбутньому щось  зміниться, поки не випадає. Щоправда, американські політтехнологи на чолі з найвідомішим і найоплачуванішим (150 тисяч доларів у місяць) спеціалістом по роботі з “важкими клієнтами” Полом Манафортом із 2005 року докладають колосальних зусиль, аби бодай зовні зробити Партію регіонів і її лідера прийнятними і привабливими. І, хоч істина пробивається то  через щиру правду Нестора Шуфрича, то через 140 га приватизованого Януковичем Межигір’я  - все одно соціологія підтверджує, що гроші заокеанські радники відпрацьовують чесно. Адже Янукович сьогодні – фаворит передвиборних  перегонів.
Може, американці тут і ні до чого. Як і російські піармени на чолі з Глєбом Павловскім, теж дуже дорогим і відомим, у президентській кампанії в Україні 2004 року, яку їхній клієнт Янукович програв. Бо не стільки від них залежить  його успіх, скільки від суспільства, готового або ні сприйняти саме такого кандидата на найвищу посаду в країні.
Судячи з опитувань громадської думки, українське суспільство до цього готове.
І причина не лише в розчаруванні “помаранчевими лідерами”, чия  нескінченна гризня забезпечила Януковичу друге пришестя в Кабмін і, не виключено, подарує йому і таке жадане  президентство. Суть у тому, що українське суспільство досі не виробило критеріїв, яким зобов’язані відповідати його очільники.
Саме тому серед них зміг опинитися Янукович. У цивілізованих країнах людині з такою біографією доступ до влади був би перекритий. Хоч, звісно, можна  усвідомити юнацькі помилки і стати добропорядним громадянином. Але зріле  суспільство доручає  керувати країною лише тим своїм членам, чия біографія не дає  сумніватися в їхніх чеснотах. Словом, “береги платье снову, а честь смолоду”.
Янукович свою кримінальну юність старанно приховував. Та 2002 року, перед його призначенням Прем’єр-Міністром України, тижневик “Дзеркало тижня” оприлюднив цю інформацію. І під час президентської кампанії 2004 року соратники Януковича намагалися “зробити з лимона лимонад”, подаючи його життєвий шлях як зразок досягнень людини, котра зуміла з самісінького суспільного дна піднятися до вершини влади. “Феномен Януковича як національний здобуток”, як озаглавив нещодавню статтю в місцевій газеті керівник Хмельницького осередку Партії регіонів. Саме так:  національний здобуток, не більше й не менше.  Конкретне втілення американської мрії – із грязі в князі – в суто українському варіанті: із зони в президенти. 
Що ж, приймемо як даність  босяцьке дитинство кандидата в президенти Януковича і повіримо, що зона його не зіпсувала, а загартувала. І саме сильна воля й організаторські здібності (а не, як натякають недруги, вдале одруження) сприяли просуванню Віктора Федоровича кар’єрними східцями. І саме це, а не кримінальний перерозподіл влади й власності в Донбасі у 90-х роках ХХ століття,  привели його на посаду прем’єр-міністра країни, в якій у той час влада і власність перерозподілялися за такими ж, як у Донбасі, лекалами. І ці якості майбутнього лідера забезпечать Україні процвітання – бо ж саме “сильної руки” чекають наразі прибічники “залізного господаря” (так називалася біографічна книжка про Януковича, написана Ганною Герман невдовзі після Помаранчевої революції – С.К.).
Чи мають підстави ці очікування? Адже Україна під час прем’єрства Януковича в 2002-2004 рр. демонструвала економічне зростання. Проте показники забезпечувалися переважно за рахунок експорту металургійної, хімічної продукції тощо, які вироблялися на дармових енергоносіях, тож і могли демпінгувати на світових ринках. Жодних реформ, які б реально зробили вітчизняну економіку конкурентоспроможною в світі, уряд Януковича навіть не планував. Як і соціальних – крім суто популістського підвищення пенсії за два місяці до виборів-2004. Тож чутки про “міцного господарника” значно перебільшені. В кожному разі, під час другого прем’єрства Віктора Федоровича, в 2006-2007 роках, вони не знайшли свого підтвердження. Можливо, й тому, що на той час уже був відсутній “фактор страху” в особі Леоніда Кучми, і прем’єр Янукович насамперед зайнявся не економікою і т.п., а кадрами, що “вирішують усе”. Тобто розставляв на всі більш-менш значущі посади своїх людей. Українська економіка не стала від цього успішнішою, а Юлія Тимошенко, змінивши на прем’єрській посаді Януковича, заявила невдовзі, що “уряд Януковича крав із швидкістю 60 доларів у секунду”.

Влада – це гроші, а гроші – це влада?
Якби ж це стосувалося тільки Януковича... В опозиції Партія регіонів і її лідер почувалися геть незручно. Звичка бути при владі і жити за рахунок держави (тобто – платників податків) не сприяли ні сумлінній парламентській діяльності, ці роботі опозиційного уряду. Чи не єдине їхнє напрацювання – щойно прийнятий закон про підвищення соціальних стандартів. Та й то питання, чим він викликаний: турботою про народ чи бажанням насолити Тимошенко? Бо чому точно навчився Янукович після 2005 року, то це популізму: хороші, отже, трапилися вчителі.
Проблема  ще й в тому, чи взагалі українська незалежність, українська державність є для  Януковича  усвідомленою цінністю. Як і інші цінності (крім суто матеріальних, ціну яким Янукович і його команда добре знають): мистецькі, культурні, моральні, демократичні.
Власне, щодо демократичних і сумніватися не доводиться – досить згадати передвиборну кампанію 2004 року: повсюдні збори й мітинги із тотальним “одобрямсом” кандидату від влади, звільнення з роботи незгідливих, залякування і, зрештою,  фальсифікації народного волевиявлення. Сподіватися на відповідальність команди Януковича теж не доводиться: обіцяне “покращення життя вже сьогодні” регіонали втілювали дивним чином – блокуючи парламентську трибуну. Наразі Віктор Федорович запевняє, що “почув кожного” (шкода, що серед них немає жодного з доброго десятка моїх знайомих, що пробували додзвонитися за вказаним на рекламних щитах номером) – і вже рапортує на нових білбордах: “Твоя думка врахована. Проблема буде вирішена”. Певне, це мав підтвердити і прямий телезв’язок з хмельничанами під час приїзду Віктора Федоровича до Хмельницького наприкінці вересня. Дивно, але щасливчики, що пробилися до кандидата,  слово в слово повторювали ті ж питання, що до цього і після цього звучали на телеефірах в інших областях – з поправкою на місцеву специфіку.   
Скрізь на телекартинках – маєво синіх прапорів і однакова масовка за його спиною:  діти, старики і явні пролетарі з програмою кандидата в мозолястих руках. Охоронців, які зазвичай оточують боса звідусіль,  не видно. Все має свідчити про надійне і стабільне завтра.
Залишається дрібниця: забути про вчора.