Що в мішку у Миколая?

Так уже збіглося, що саміт Євросоюзу в Києві, де має вирішуватися доля угоди ЄС з Україною, призначений саме на 19 грудня – на Миколая, день одного з найулюбленіших в українців святого. Звісно, визначаючи дату зустрічі, ніхто про це не думав. Але наразі, чесно кажучи, тільки на Миколая і надія – що результат саміту буде позитивним для України, тобто – угода буде парафована. Бо це означатиме одне: попри все, що відбувається у нас, стратегічний курс держави таки незмінний – до Європи.

Позаяк те, що відбувається, породжує в цьому сумніви щодня.

Все для людей! І ми знаємо їх імена

Причин, які постійно змушують сумніватись у тому, що в керівництва держави, точніше – в Президента Віктора Януковича, який унаслідок конституційного перевороту зосередив у своїх руках усю повноту влади, є чітке бачення зовнішньополітичного курсу України (і, тим паче, що курс цей однозначно спрямований до Євросоюзу), безліч. Проте зовні найпомітніші три.

Перша– це очевидна недемократичність процесів, що з приходом до влади команди Януковича розвиваються в Україні. Обіцяне у передвиборній програмі «покращення життя» на ділі стало тотальним його погіршенням для рядових громадян. Причому всі так звані реформи, які проводить уряд і які повинні бути спрямовані на реальне зростання рівня життя, насправді його погіршують, і не лише в момент змін, що зрозуміло, а й у майбутньому, що нелогічно й несправедливо. Чого варта лише пенсійна реформа, яка шокувала своєю несправедливістю і байдужістю щодо реального вкладу людей у працю задля держави. 

З одного боку, владу можна зрозуміти: Україна вийшла з СРСР з соціалістичним міфом, а відтак – із цілим міхом соціальних зобов’язань перед громадянами, а ще більше наплодила їх унаслідок безвідповідального передвиборного популізму всіх без винятку політичних сил, Партії регіонів у тому числі. Такої кількості пільг не витримає жодна економіка світу, навіть найрозвиненіша. І тому логічним був би чесний діалог влади з народом і затягування пасків абсолютно для всіх. Але – починаючи з влади і найбагатших співгромадян: он в Італії, скажімо, новий прем’єр-міністр, Маріо Монті, взагалі відмовився від зарплати – поки не виведе країну з кризи; а один з найбагатших землян, Білл Гейтс, що заробив мільярди власним розумом, 95% цих статків віддав у власний добродійний фонд, який надає всебічну допомогу, а особливо сприяє в здобутті освіти, хворим дітям.

Та Україна – не Італія. За рахунок зубожіння мас тут безсоромно збагачуються не лише й без того багаті олігархи, а й високопосадовці – починаючи з Януковича і членів його родини і закінчуючи представниками влади на місцях. А от скасування пільг для нужденних вони ховають у перехідних положеннях закону, який, власне, про інше. Використовувані владою подвійні стандарти вражають: виявляється, українська Конституція стоїть на сторожі винятково багатих людей. Бо, скажімо, зменшувати надвисокі пенсії можновладців вона категорично забороняє, а на скасування Верховною Радою пільг пересічних громадян дивиться  крізь пальці.  

Тому тут і там стихійно виникають протести знедолених. Поки що вони спорадичні і об’єднують певні професійні або соціальні групи. Замість усувати причини уряд бореться з наслідками своєї бездарної політики. Двома шляхами: короткочасним задоволенням вимог протестантів (що збільшує перекоси в соціальному забезпеченні і руйнує і без того незбалансований бюджет) або силовим тиском. За двадцять років Україна ще не бачила на вулицях і майданах стільки специфічного «птаства» - «беркутів», «соколів», «грифонів» тощо, які, утримуючись за гроші платників податків, цих таки платників додзьобують: аби не збиралися більше, ніж утрьох і не сміли організовано захищати свої права. 

Парадокс: така вибухонебезпечна обстановка провокується самою владою, пряме призначення якої – робити все можливе для спокою і благополуччя суспільства. Натомість вона зайнята іншим: побудовою авторитарної держави, де влада – все, а людина – ніщо. Найсумніше, що робиться це не для того, аби зробити Україну сильною, а - щоби зробити ще багатшими можновладців.

Мета диктує засоби

Ті, хто заважає чинному керівництву якнайшвидше реалізувати задумане, мають бути усунуті з дороги. І не має значення, хто це: голодуючий донецький пенсіонер Геннадій Конопльов, за чию смерть під час знесення намету протестувальників ніхто так і не відповів, чи високопоставлені «папєрєднікі» чинної влади, що продовжують бути її реальними супротивниками – Юлія Тимошенко і Юрій Луценко насамперед.

Повторне обмеження волі (за наступною порушеною кримінальною справою) для вже засудженої судом першої інстанції Тимошенко, причому «виїзним засіданням суду» - в тюремній камері, оскільки Юлія Володимирівна практично не пересувається, - шокувало світ. Відомий український публіцист Сергій Рахманін назвав цей «судовий процес» одним словом: скотство. Політики, політологи й експерти побачили в цьому безпрецедентному дійстві свідомий виклик чинної української влади європейському співтовариству, яке з початку порушення кримінальної справи проти екс-прем’єрки не переставало наголошувати на суто політичній відповідальності політика, а згодом почало ув’язувати справу проти Тимошенко з європейськими перспективами (точніше, з безперспективністю) України.

Те, що це дійство демонстративно відбулося незадовго до саміту – друга, і дуже серйозна, причина сумніватися, що Янукович і справді прагне до Європи. Бо, хоч чергова справа проти Тимошенко порушена СБУ – відомством під керівництвом уже генерала армії (!) Хорошковського, якого у самій Партії регіонів сприймають як кремлівського ставленика, та всі в Україні розуміють, що без найвищої «відмашки» судилище в камері над Тимошенко не відбулося б.

До цього В.Янукович постійно наполягав на внесенні в угоду пункту про перспективу для України членства в ЄС, що далеко не обов’язкове в подібних документах. Тобто складалося враження, що, попри формальні декларації про європейський шлях України, торувати його українським зверхникам зовсім не з руки (чи – не з ноги). Їм, як висловилася нещодавно Юлія Тимошенко, ліпше «у своєму болоті».

А у нас в болоті газ. А у вас?

Але без газу болота не буває, та й країні без нього теж ніяк. Тим паче Україні, яка споживає для промислових потреб чи не вп’ятеро більше газу, ніж, скажімо, економічно найпотужніша в Європі Німеччина. Зрозуміло, чому: наші олігархи не поспішають вкладати свої кошти в модернізацію задурно приватизованих підприємств. А для чого, коли держава в них на побігеньках і готова поступитися будь-чим, із суверенітетом включно, заради їхніх олігархічних інтересів?! Адже саме їхні підприємства, випотрошуючи Україну з надрами включно і переводячи основні прибутки в офшори, сяку-таку копійку дають і в державний бюджет. А держава винна їм за це, як земля колгоспам - дешевий газ насамперед.

А та ж Юлія Володимирівна підклала  свиню  газовим договором з Росією в січні 2009 року, за яким Росія досі викручує руки й ноги Україні за газ.

І саме в газовому питанні полягає третя причина, чому Україна не рветься до Євросоюзу: Росія тримає її на короткому повідку, а точніше – в газовому зашморгу.

Звісно, коли б в Україні була патріотична влада, якій би довіряв народ і яка, працюючи на свою державу і прагнучи позбутися енергетичної залежності, професійно розвивала би програми енергозбереження, осучаснення виробництва тощо, - проблема енергозабезпечення була б вирішена значно швидше. Та можновладці зневажають народ, який привів їх до влади, але не виробив жодних механізмів контролю над нею і її відповідальності перед ним. Тому вона робить те, що вигідно їй.

Уже півроку точаться розмови про газові перемовини в Москві, які веде міністр палива та енергетики Юрій Бойко. Результати переговорів прориваються до суспільства хіба що в обмовках прем’єра щодо зниження ціни на газ чи в запевненнях після «зустрічі трьох» - Януковича, Путіна і Медведєва: «Все буде добре». Чим Україна платитиме за це «добре» - таємниця за сімома замками. Нарешті днями - завдяки газеті «Дзеркало тижня - Україна» - стався витік інформації: плата – газотранспортна система України, причому – вся, від вентиля на кордоні до вентиля на газовій трубі кожної квартири, причому – на всі часи, без права будь-яких змін в угоді за будь-якої зміни влади. За таких умов уже не грає ролі той факт, що у власності України залишиться, скажімо, 34% власності на трубу – бо вся країна потрапляє в повну і безповоротну залежність від Кремля. А, отже, про будь-яку самостійність можна забути – і всій Україні, і її сьогоднішній владі.

Тож як  діятиме в такій ситуації влада –  суспільство не знає. Бачить лише – поки що – як усміхнений Янукович тисне руку Штефану Фюле – комісару ЄС з питань розширення та європейського сусідства. Їхня зустріч у понеділок, 12 грудня, тривала аж три з половиною години. Після цього Фюле навідав у СІЗО Юлію Тимошенко.

Що дає бодай якусь надію на наступний понеділок.