Гаряча тема:
- Війна
Нинішній рік пройде під знаком виборів до Верховної Ради, що відбудуться восени.
От ще тільки нашого, що кутя. Різдво тобто. Їжте, пийте, веселіться. Бо з десятого січня починаючи народ стануть готувати до виборів. Усебічно: біл-бордами, листівками, газетами, теле- й радіопередачами – словесними мордобоями на політичних ток-шоу зокрема.
Влада – та, ясна річ, застосує важку артилерію: пенсії та зарплати насамперед. Це минулого року на освітянському з’їзді вчителі розсміялися, коли прем’єр-міністр Азаров розповів їм, як протягом року п’ять разів зростала їхня зарплата – і, основне, наскільки суттєво ( втім, цей обман не зашкодив їм дружно проголосувати за обман інший, від якого завтра залежатиме їхня не лише зарплата, а й робота - вкрай суперечливий, незбалансований, а місцями то й просто шкідливий для освітньої системи Закон про освіту). А в наступному їх це зростання таки чекає: Дмитро Табачник уже потирає руки від задоволення – адже в бюджеті освітянській галузі виділено на 8 мільярдів гривень більше, ніж торік. Тож купуватиме влада виборців, ще як купуватиме: вона ж знає, що пам’ять у нашого народу, ой, яка коротка.
Тим паче, що цей народ легко ведеться на різного роду подачки. Як в анекдоті: «Вони думають, що ми понесемо гроші в їхній банк, який нас уже стільки разів обдурив і розорив, - бо виставили 25% річних. Знайшли дурних!». Через якийсь час – таки вкладають свої кревні у цей банк. «Але чому?» «Пообіцяли 50%!»
Хоч мій сільський сусід, чоловік розумний і статечний, що головував на своєму віку і в колгоспі, і в селищній раді, стверджує: «Ні-і, люди вже не ті, що років десять тому. Їх уже просто так не обдуриш».
Може, й не обдуриш. Але багаторічні спостереження свідчать, що наших людей легко залякати (а частіше й лякати не треба – самі себе настрашать і бояться) і, на жаль, таки дуже легко купити. Як із гірким розчаруванням зауважує Тарас Чорновіл: «Народ на виборах хотів би обрати чесних політиків – але щоб вони йому за це заплатили». Чи як колись у відповідь на моє «І за кого ж голосуватимете?» давня знайома закопилила губу: «Побачимо, хто нас краще попросить». І виправдання є: «Всі вони там однакові!» - мовляв, яку б купу лайна не вибрав – усе одно вибереш лайно: то нехай краще тобі за це заплатять.
Звісно, є і принципові, толкові виборці, що судять про кандидатів і партії не за їхніми словами, а за справами – і голосують за тих, кому можна довіряти. Але значно більше тих, хто не обтяжує себе справді вибором – голосуючи.
І вперто не хоче розуміти, що продає не голос – майбутнє своє і свого роду. Знаєте, як в українських народних казках – коли з чоловіком, що завіявся десь по світах, трапляється нещастя, а спокусник-нечистий тут як тут: «Визволю тебе, як віддаси мені те, що в тебе вдома є, але ти про нього не знаєш». «Та про все я знаю», - як завжди самовпевнено (це дуже характерно для українських чоловіків – вважати, що вони все про все удома знають: такі ж важні хазяї) думає чоловік і вдаряє по руках: «Визволяй – і забирай те, про що не знаю!» Додому на поріг – а вся родина в чорному: бо народився нарешті довгоочікуваний син-богатир – а якась нечиста сила тут же його й забрала. Постарався тато, продав ні за цапову душу нащадка свого!
Хоч у казці зазвичай і до чорта в зуби йдуть визволяти чадо. А в житті… В нашій країні особливо… Не борються, ні. Тікають – за моря-окіяни. Хоча… передноворічні соціологічні опитування в Україні продемонстрували різку радикалізацію населення: 52% опитаних готові вийти на вулиці для захисту своїх прав.
За чим обиратимемо
Навіть ті, хто найдужче кляне «помаранчеву» владу, не можуть звинуватити її у непрозорості чи фальсифікації виборів, що тоді відбувалися. В тому числі й чинна влада, яка вже два роки всі гріхи валить на «папєрєдніків». Адже вона отримала керівне кермо саме завдяки чесним демократичним президентським виборам, відповідність яких міжнародним стандартам визнав увесь світ.
Наразі ж ніхто в країні не вірить у чесні вибори. Ну от ніхто. Навіть давні апологети Партії регіонів після її, так би мовити, першої в статусі партії влади «проби пера» - місцевих виборів 2010 року – не мають чим підживити свою сліпу віру в «розум, честь і совість» нашого сьогодення. Безпідставні арешти найвірогідніших переможців ще до виборів (нашуміла справа кам’янець-подільського міського голови Анатолія Нестерука – яскравий тому приклад), фальсифіковані підрахунки, а коли й це не допомагало – повторний підрахунок голосів аж до переможного результату ставленика влади (знову ж таки, цим відзначився Кам’янець-Подільський, де перемогу так і не віддали «неблагонадійному» Ростиславу Яремі) або прийняття «потрібного» рішення в судах – це супроводжувало виборчий процес, у результаті якого Партія регіонів отримала всю владу і в більшості областей. Але ця влада не свідчила про довіру – навпаки, викликала супротив, який після виборів тільки наростав.
Проте чинна влада не вважає за потрібне розумно реагувати на глухе поки що невдоволення народу, що проривається то свистом у відповідь на президентське вітання на дорогущих стадіонах, то виступами знедолених – чорнобильців, афганців тощо. Вона розуміє тільки мову сили й тиску. Тому й тисне. Новим законом про вибори зокрема.
Особливої потреби в зміні виборчого законодавства не було. Та й зміни в таку делікатну сферу потрібно вносити задовго до чергових виборів – аби за новими правилами працювали вже наступники. Проте ніхто не зважав на ці «дрібниці». Був підготовлений проект, у якому нагромадили безліч лазівок для зловживань і фальсифікацій. Аби зробити вигляд, що в чомусь автори проекту від влади «пішли назустріч» представникам опозиції, особливо кричущі норми із закону на їхню вимогу забрали. І спільно - «регіонали», «народники», комуністи, частина нардепів від НУНС і БЮТ - проголосували новий виборчий закон. Чим і освятили його в очах Європи й світу.
Це похитнуло і без того нестійку співпрацю опозиції. Адже представники різних опозиційних сил, після арешту Юлії Тимошенко створивши Комітет опору диктатурі, пообіцяли не голосувати за цей закон. По-перше, тому, що мажоритарна система, за якою обиратиметься половина наступного складу Верховної Ради, повертає країну в минуле і практично гарантує владі більшість у наступному парламенті – бо депутати-мажоритарники надто вразливі перед владою і тому вкрай чутливі до її бажань. По-друге, тому, що новий закон, усупереч передвиборним обіцянкам усіх без винятку політиків, залишає закриті партійні списки, тобто – кота в мішку для виборців, які голосують тільки за публічну першу п’ятірку списку, котра протягує за собою тих персонажів, за яких і рідна мама не проголосувала б. По-третє, електорально міцніші «соратники» по опозиції – «Батьківщина» і «Фронт змін» - нічтоже сумняшеся «кинули» своїх побратимів, погодившись підняти прохідний партійний бар’єр із 3% до 5%: враховуючи те, що участь у виборах можуть брати лише партії, а не блоки, меншим партіям наразі треба або вливатися в якусь одну, або ж ставити хрест на політичних перспективах.
Утім, публічно й різко проти такого «небратолюбія» виступив лише лідер «Громадянської позиції» Анатолій Гриценко. Що негайно викликало безпідставні звинувачення з боку тимчасового виконувача обов’язки лідера «Батьківщини» Олександра Турчинова: «Гриценко виконує план Банкової» (тобто – президентської адміністрації). Той факт, що проти голосування була і Юлія Тимошенко, пан Турчинов довго приховував. І все це стало ще однією плямою на й без того небездоганному мундирі опозиції.
Кого обирати
В тому й біда: незважаючи на те, що, за новим законом, із бюлетенів зникла графа «Не підтримую жодного з кандидатів», кількість «противсіхів», себто виборців, що не бачать особливої різниці між владою і чинною опозицією і тому не хочуть голосувати ні за кого з тих, хто вже був у владі і нічого доброго там не зробив, критично зростає: понад третина з тих, хто планує йти на вибори.
Не зменшується і кількість охочих зайняти місце під куполом Верховної Ради. Проте багато хто планує іти до влади самовисуванцями: от ми, мовляв, від народу – й для народу. І не так легко розгледіти під овечими шкурами усе ті ж вовчі морди. Адже реальна ситуація така, що на підтримку виборців і справді найбільше можуть розраховувати так звані лідери громадської думки – люди, що своїм життям, своїми вчинками довели відданість Україні і її народу. Але їм, як і тому ж таки порядному Гриценку, бракує помічників і коштів, аби розповісти про себе якомога більшому колу виборців. А самим виборцям лінь шукати «промінь світла в темному царстві».
Хоч тести на здатність служити народу, а не собі, такі прості. Скажімо, на пафосні спічі лідера «Фронту змін» Арсенія Яценюка про те, що його партія дбатиме про людей і державу, а не повторюватиме шлях усіх захланних українських влад. Бо ж як співставити його клятви на вірність Україні з тим, що рідна мова його дітей – російська? Чи – місцеві приклади. Микола Дерикот після обрання головою Хмельницької обласної ради, за яке депутати фракції «Фронту змін» не голосували, сказав в інтерв’ю: «Вони всі вже були в моєму кабінеті і дуже шкодували, що не підтримали мене». Або той факт, що голова Хмельницької обласної організації «Фронту змін» Олександр Ксенжук поза чергою отримав у приміській зоні аж 1,6 гектара землі і ще 1,5 гектара – його дружина (це при тому, що простій людині і законні 20 соток отримати там неможливо).
Це – не упередження проти конкретної партії. Просто втомилися всі від брехні, в якій погрузла країна. І обирати знову тих, хто бреше, - не хочуть.
Хоч їм це – як з гуски вода. Он на останній сесії Хмельницької обласної ради з’явився нардеп Олександр Буджерак – колишній очільник обласної організації партії «Батьківщина», що кинув її з приходом до влади Януковича. Не ховав очі, не соромився. Чому з’явився – хто зна. Може, хотів помилуватися донькою Лілею – колишньою керівницею молодіжного крила обласної «Батьківщини», яка наразі вже теж депутат, щоправда, поки що обласної ради. Від якої політичної сили? Від Партії регіонів, звісно.