У передчутті
Не про те, ні, не про те слід писати у передноворічні дні. Змішатися б з юрбою, поводити хороводи навколо ялинки на майдані, стоптати ноги в магазинних чергах у пошуках новорічних подарунків, набратися духу перш ніж упірнути у вировисько передсвяткового базару – ой, хіба мало є чим зайнятися в час, коли один рік добігає кінця, а інший тільки  народжується, сповнений світлих надій і просто-таки фантастичних перспектив?!
А тут знову – про політику, обридлу вітчизняну політику, яка нагло лізе скрізь, втручається куди не просять і неминуче псує все, до чого торкається – навіть святі новорічно-різдвяні празники. Ніби мало їй інших днів у році – ні, переносили нардепи туди-сюди президентські вибори та й ні сіло-ні впало втулили 17 січня.
Хоч узагалі-то плакати з цього приводу особливо не варто. 17-го – то й 17-го. Останніх півмісяця перед виборами, отже, буде чистий тобі спокій: ні зустрічей з кандидатами, ні візитів найвельможніших із них у регіони. Бо спробуй відірви народ від полумисків з кутею біля телевізорів заради годинного сидіння в переважно холодних залах і вислуховування чергових одкровень чергового претендента на булаву з перначем укупі. Вони ж, коли виступають, то все наче правильно говорять. А коли доходить до конкретної  щоденної рутинної роботи, то щось не дуже виходить у наших рейтингоносців. Мабуть, таки непроста це справа – керувати такою великою країною у такий складний час. Мусять учитися, набивати гулі, набувати досвіду.
А разом із ними маємо вчитися й ми. Ба навіть випереджати їх у цій науці – щоб обирати таки кращого з тих, хто претендує. Ми поки що теж ну зовсім не вміємо цього робити. Бо, щоб  не ціляти пальцем у небо, слід бодай виробити певні критерії, яким зобов’язаний відповідати наш президент. Чи хоча б визначити, хто ним не може бути. Це як в українську міліцію служити не беруть, коли хтось із рідні судимий, чи як в УНР у 20-х роках ХХ століття в прикордонну варту було зась тому, хто жив ближче ніж за 50 миль від кордону.  Так би й нам під час виборів – демаркувати кордони, виставити варту: щоб ніхто не пройшов, хто не вартий.
І не так уже це й складно, як здається: за нинішнього розмаїття джерел інформації плюс старань конкурентів  про кандидата в президенти можна взнати все – навіть те, що він давно забув чи не хоче згадувати. Проте не так уже багато є тих виборців, котрі справді піддають ретельному вивченню і біографії кандидатів, і їхні програми, і декларації про доходи.  Більшість лише реагує на обіцянки – рефлекторно, інстинктивно, ковтаючи слинки в солодкому передчутті ось-ось отримати щось таке-е-е!..
Таке й отримуємо ось уже чотири рази поспіль. І давимося ним – а не виплюнеш: домовлялися ж на п’ять років. І, розчаровані й невдоволені, зі зла знову щось обираємо не те.

Парад планет
Cудячи з чинної соціології, ми наче не помічаємо, що наш нинішній передвиборний стіл аж угинається від наїдків. І можна ж усе покуштувати чи бодай поцікавитися складом страви: може, щось новеньке, свіженьке, оригінальне і прийдеться до смаку. Ні, більшість накидається на знайоме, добре знаючи, що воно гірке, терпке чи добряче прокисло. Пронесе? То чи нам звикати?!   
А обираємо ж ми вже двадцять літ – пора й навчитись. Та пам’ятаєте панівний принцип виборів 90-х років минулого століття? “Він уже накрався”, - резюмували виборці і – саме цього, що “накрався”, обирали! Даючи йому можливість узаконити накрадене і підтягнути до себе у владу таких, як він сам. Чому ж нині обурюємося, що влада не така? 
2004-го спробували щось поміняти. Здалося нам, що наші обранці таки стоятимуть за нас горою: ми ж їх до влади привели. А вони замість упрягтись у воза давай чубитися й битися! Так і стоїть той владний український віз: ні тпру, ні ну. А ті, кого не захотів народ 2004-го, хоч теж уже в цього воза і до того, і після так само без толку впрягалися, нині знову під’юджують: от ви нас... а вже ми... о-о-о!..
І ми так слухняно, наче зачаровані: а давай! а може?!
Не сподівайтеся. Хто крав, той не перестане красти. Хто брехав, той брехатиме ще дужче. Хто був слабохарактерним, ніяким і зостанеться. Хто звик бути тінню – країну перетворить у тінь.
Не обманюймося. Влада ще нікого не зробила кращим. Навпаки.
Тож кращого треба обирати одразу. І робити це необхідно нам.

Подібне притягує подібне
Виявляється, це тільки на перший погляд просто – обирати. А насправді, щоб не помилитися, треба думати, порівнювати, аналізувати... і не мати жодних гарантій, що той, кого ти обрав, виграє вибори і стане президентом. Але, коли виборців, що обирають не шлунком (ой же ж солодко обіцяє! беру!), не серцем (“Дай серцю волю – заведе в неволю”), а розумом, буде критична маса – тільки тоді з’явиться надія на поліпшення всього нашого життя.
Проте наразі не можна сказати, що українське суспільство готове до продуманого й зваженого вибору. Більшість виборців ведуть себе, як діти, реагуючи винятково на яскраві  картинки та ролики. Хто з кандидатів має можливість більше себе показати – той на коні. Хто при цьому ще й ні за що не відповідає, а тільки критикує тих, що за обов’язком служби мусять щось робити – ще й у сідлі. Тож і очолюють соціологічні опитування все ті ж давно знайомі Янукович, Тимошенко, Ющенко, Литвин. Наступають їм на п’яти Яценюк і Тігіпко, що буквально не сповзають з телеекранів і білбордів. Ще хіба Симоненко плутає їм карти. Решта ж кандидатів, не володіючи такими фінансовими та медіаресурсами, мусять вдовольнятися локальними перемогами та підтримкою аудиторій на різних політичних телешоу. Хоч глядачі на ток-шоу, до речі, ретельно відібрані за соціологічними показниками і  уособлюють весь український електорат. Тож було б логічним, аби їхній вибір ставав вибором мільйонів. Проте для цього кандидати мали б бути для цих мільйонів такими ж помітними, доступними, реальними, як для публіки у телестудіях. А цього не зробиш без грошей на такий всенародний самопоказ. А таких грошей у нас чесно ні заробиш, ні збереш.
Замкнене коло?    Та ні. Його легко розімкнути, коли рух буде зустрічним: не лише кандидати себе показуватимуть і пропонуватимуть електорату, а й виборці будуть прискіпливо й вимогливо їх вивчати й вибирати.
Бо насправді все залежить від нас. Інакше б не літали  наші кандидати по країні (думаєте, це легко – майже поселитись у літаку?), не знімалися в усе нових роликах, не виступали перед нами разом з артистами й без них, не робили все, аби нам сподобатися. І ми точно знали б, хто буде наступним президентом України. А так лише можемо здогадуватися.
Чергове опитування Центру журналістських досліджень при Хмельницькій міській організації НСЖУ демонструє симпатії 698 респондентів. 13,3% не збираються йти на вибори, 10,1% ще не визначилися (як показує досвід, і вони не ходять на вибори), 4,9% не підтримують жодного з кандидатів (ці теж зазвичай вибори ігнорують). Як і на початку виборчих перегонів, лідирує Тимошенко, але з гіршим результатом, ніж тоді: 24,6%. “Валовий показник” Януковича також зменшився – до 13,8%,  та це практично ніяк не вплинуло на відрив від основної суперниці: він залишився  в межах 10-11%. А от до Яценюка, що був на третьому місці, підтягнувся Тігіпко, і тепер вони ділять третю сходинку: по 7,5%. Зробив ривок Ющенко – до 4,6%, випередивши Гриценка, в якого 3,7% підтримки хмельничан. З 1% до 3,1% піднявся за цей час Литвин. А от Тягнибок та Симоненко, в яких на початку перегонів симпатій було майже порівну, наразі мають  2,8% та 2% відповідно. Нуль Богословської виріс до 1%. Це немало: адже так само 1% у Мороза, Костенка, Ратушняка та Противсіха – але на всіх. Ще чотири кандидати не отримали жодного голосу.
Але це – станом на 7 грудня 2009 року. А 17 січня 2010 року може бути зовсім інший результат. Він повністю залежить від нас. І кожен голос може стати вирішальним.