clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt


Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.


Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку alla@ye.ua. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.


Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.


Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Kabachinska


БЛОГ

Світлана Кабачинська

Про автора

Життя - Вітчизні, честь - нікому

Теги користувача

» ОСІНЬ ВИБОРУ

Для людей, далеких від політики, всі вибори схожі. Насправді ж вони завжди різні.

Особливості

Парламентські вибори 2012 року для України особливі. Не лише тому, що нарешті завершує свою роботу депутатський корпус сьомого скликання, який самовільно, всупереч Конституції України, на півтора року (!) продовжив свої депутатські повноваження. А тому, що він доленосний для держави.

В Україні так часто кажуть про вибори. І це завжди правда, бо в країні з неусталеною демократією аж надто багато залежить від того, хто опиняється біля державного стерна. Та цієї осені у нас особливо важливий і важкий вибір. Бо, хоч як не хочеться це усвідомлювати, Україна через 21 рік незалежності – в гіршій ситуації, ніж на початку своєї історії. Перед нею сьогодні, наче перед билинним богатирем на розпутті, вимальовуються такі три ймовірні шляхи, що хоч куди б пішла – то самі лише втрати.

Перший – це втрата демократії. Тобто остаточне сповзання держави в авторитаризм, до чого так прагне чинна влада. Потворний симбіоз радянської форми (пишнота прийомів, з’їздів; перетворення перших осіб країни на небожителів, яких не можна критикувати, а слід обожнювати; розкішне облаштування особистого життя керівників країни і їхніх родин) з капіталістичним змістом, тобто народним багатством, розібраним по приватних кишенях цих можновладців і олігархів, прозирав як ідеал для чинної влади буквально з перших днів її керівництва і втілювався в життя протягом усього її керівництва. Тепер вона хоче перетворити це на норму життя держави. Причому держави, в якій під назвою Україна вичищатимуть усе українське – бо національна культура і український дух глибоко чужі і навіть ворожі сьогоднішній владі. Дискримінаційний щодо державної української мови закон про мовну політику в Україні, всупереч Конституції і парламентському регламенту цинічно «прийнятий» провладною більшістю цього літа, це ще раз яскраво продемонстрував.

Другий – це втрата державності. Хоч як не заплющуй очі, а не бачити спрямованих на це зусиль північного сусіда не можна. Росія під керівництвом Путіна-Медведєва – це держава, яка не приховує реваншистських імперських устремлінь. Вона не те що прагне поглинути Україну (нащо їй стільки зайвих ротів?), але однозначно хоче зробити її безвольним сателітом, де окрема назва та інші атрибути державності не заважатимуть повністю підпорядкованій «старшому брату» внутрішній і зовнішній політиці.

Третій імовірний варіант розвитку подій – революційний. Він можливий навіть за такої волячої терплячості, яку демонструють українці. Бо для революцій досить іскри, як для «арабської весни» минулого року, або інспірованої зовні провокації. Проте жоден експерт не ризикує назвати такий шлях безкровним.

Ні, недарма таки казки складалися, не на порожньому місці. Завжди в житті – чи людини, чи народу, чи держави – такий-от складний вибір: чи меч втратити, чи коня, а чи й голову скласти.


Перспектива

Вибори 28 жовтня в силі змінити такі безрадісні перспективи українців. Причому легко – обравши демократичну більшість у Верховній Раді. Тобто не менше 226 депутатів (бажано, звісно, більше), які ні за яких обставин не здадуть ні України, ні демократії в Україні.

Ясна річ, це легко тільки на папері. Насправді людям дуже непросто обрати саме тих депутатів, які не піддадуться ні спокусам, ні погрозам, ні шантажу. І не лише тому, що перед виборами кандидати обіцяють усе, і зрозуміти, хто каже правду, а хто бреше, складно. Але й тому, що в Україні досі немає чітких і прозорих правил гри, обов’язкових для всіх учасників виборного процесу: влади, партій, електорату. Закони є (причому сьогодні є закон, написаний знову спеціально під ці вибори, а отже – вигідний насамперед владі), а правил немає. Тому що вони невигідні ні владі, ні партіям, ні електорату.

Невигідні тому, що кожен із цих суб’єктів виборного процесу в сучасній Україні, грубо кажучи, хоче щось собі урвати: тут і зараз, ще до виборів – бо ж після виборів уже все для них може увірватись. Влада – провести якомога більше «своїх» депутатів: будь-якими шляхами, переможців же не судять. Партії, точніше, їхні керівники, так само, як і влада, все хочуть тримати під своїм контролем – у партіях; тому всілякі там праймеріз, тобто реальні рейтингові змагання кандидатів починаючи з низових організацій для них неприйнятні в принципі. По-перше, тому, що в країні немає бюджетного фінансування бодай парламентських партій, і вони змушені шукати інші канали самозабезпечення, себто, грубо кажучи, продавати місця в списках ( певну частину). По-друге, тому, що в результаті таємного голосування деякі партфункціонери запросто можуть вилетіти зі своїх високих крісел.

Ну, а виборці… На жаль, громадянська свідомість чималої кількості наших людей поки що не виросла над суто прагматичним бажанням поліпшити своє життя до виборів – бо опісля, переконана більшість, депутатам уже не до них. Через те вони продають свій голос. Хто за продуктовий набір, хто за скількись там гривень, хто за залатаний асфальт у дворі чи за куплений кандидатом для міста тролейбус, а хто просто за те, що «гарно попросили». Продають і радіють: не задарма ж голосують. І не задумуються, що насправді продають майбутнє – своє, своїх дітей і онуків. Крихти сумління, що десь глибоко на дні пронизують холодом тепло тимчасово вдоволеного шлунка, заглушають заспокійливим: «Усі вони там однакові!»

Ні, не однакові. Як і ми тут – не однакові. Тому для власного самозбереження і збереження держави слід усвідомити цю просту істину: тільки обрання демократичної більшості в кількості хоча б 226 народних депутатів гарантує, що Україна не сповзе в авторитаризм, не здасть державних і національних інтересів і не втрапить у кривавий вир революції і громадянської війни.

Технології

Для дуже далекої від демократії чинної в Україні влади усвідомлення цього пересічними громадянами смерті подібне. Їй потрібна не просто слухняна – абсолютно покірна Верховна Рада. Власне, якби можна було зовсім обійтися без неї – влада запросто б обійшлася. Але ж формальна наявність парламенту сьогодні – неминучий атрибут навіть таких одіозних диктатур, як у Північній Кореї. Тож доводиться обирати.

Проте, щоб досягти потрібного їй результату, влада вдається до безлічі лукавих технологій, які б звели нанівець самостійний вибір людей.

Про одну з них – «Усі вони там однакові» - вже говорилося. Відчуття безперспективності свого вибору – якого б достойного кандидата не обрав, а в нього в ранзі депутата негайно прорізаються ріжки – розхолоджує бажання виборця глибше розібратися з партіями і кандидатами: чим вони дихають, що зробили. Це дозволяє брутально «впарювати» електорату що завгодно в красивій (і, основне, новій) обгортці. Ілюстрація - приклад Тігіпка в останній президентській кампанії. Його «Сильна Україна» з могутніми літаками, які в рекламних роликах грізно ширяли над головою мачо-кандидата, перейшла на пшик від одного погляду новообраного Президента. А разом з нею – і надії тих 13% довірливого електорату, які проголосували за красиву картинку, не потрудившись порівняти її із біографією Сергія Леонідовича - зразком краснобайства, угодовства і брехні – завжди і скрізь лише заради власної вигоди.

З того ж ряду – «Всі вони рвуться до корита». Одні, справді, рвуться за недоторканністю, бо тюрма за ними давно плаче; інші, так звані «міцні господарники», від яких народ чомусь чекав, що «собі накрали – то й нам щось перепаде» - за захистом і примноженням власного бізнесу, треті – просто за престижним і комфортним місцем роботи. Однак є і ті, що йдуть у Верховну Раду служити державі і народу. Їх небагато не лише тому, що таких і справді ще мало в українському суспільстві, а тому насамперед, що їх мало обирають – бо не шукають найкращих, а голосують за тих, хто найгучніше пропонує себе.

Інша, не менш розповсюджена, технологія: «Там уже все вирішено без нас». Вона зневірює людей і відвертає їх від виборчих дільниць. Хоч спростовується одним питанням: якби це було так, хто б роздавав сьогодні «Вітіну тисячу», засівав електорат гречкою і підкупляв безплатними концертами, які насправді коштують скажених грошей?

Ні, поки що – в кожному разі, 28 жовтня 2012 року ще точно – вибір ще залежить від нас. Попри очікувані фальсифікації чи можливі згодом суди й переголосовування – все одно результат цих виборів робимо ми.

Основне, що ми повинні усвідомити сьогодні: вибори до Верховної Ради 28 жовтня можуть бути останніми демократичними виборами в історії сучасної України – якщо виборці дозволять владі обрати таку Раду, яка лише буде штампувати спущені з президентської адміністрації рішення. А можуть стати поворотним етапом у цій історії – до нової політики, до глибинних змін на краще. Та це тільки в тому випадку, коли кожен з нас сприйматиме вибори не як торг чи марну затію, а як підпис кров’ю під власним майбутнім, яке ми – хоч як би нам хотілося все сперти на долю (всі наші власні гріхи, лінощі і боягузтво) – завжди вибираємо самі.

06/09/2012

теги: політика,вибори 2012,хмельницький,україна
9 Жовтня 2012, 17:45:34 2735 0



Популярні новини

Останні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 03.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
25.97
26.01
27.66
27.7
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31