clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt


Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.


Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку alla@ye.ua. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.


Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.


Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Kabachinska


БЛОГ

Світлана Кабачинська

Про автора

Життя - Вітчизні, честь - нікому

Теги користувача

» Майдан: продовження буде

Боже, якими були ми красивими!
Чомусь мені здається, що цього року про Майдан-2004 згадають значно більше людей, аніж зазвичай. Бо в минулі роки багато хто якщо й  згадував, то дуже часто із розчаруванням і докорами на адресу його кумирів – Ющенка і Тимошенко. Наразі ж, після виборів 31 жовтня, значно більше людей усвідомлюють, що вони втратили разом із цими лідерами: свободу вибору, чесні вибори, можливість говорити те, що думаєш, не оглядаючись і не боячись, що за мовлене вголос тебе позбавлять роботи чи й посадять.
І тому Майдан знову й знову повертатиметься до їхніх сердець – як спогад про те, що не здійснилось, але ще здійснитися може.
Бо людині властиво любити той час, коли вона була найкраща. І – коли була щасливою.
А Помаранчева революція – то однозначно такий час у житті всього українства. Досить згадати київський Майдан – високоорганізовану людську спільноту, де протягом сімнадцяти вікопомних днів листопада-грудня 2004-го не пролунало жодного матюка, не впало на землю жодного недопалка, де доброзичливістю, взаємною підтримкою і любов’ю були просякнуті не лише стосунки між зовсім незнайомими людьми, а й, здавалося, саме повітря.  
Ні, може, не всього українства – бо ж Схід і Південь і тоді, і ще й тепер є оплотом цієї, нинішньої, влади (та й у нас підтримує її близько 20% виборців). Проте досить не те що уважно проаналізувати, а лиш подивитися незашореними очима на результати останніх виборів у цих регіонах, аби зрозу- міти, що вони переживають наразі важкий час прозріння. Інакше не став би міським головою Запоріжжя член «Батьківщини» Олек- сандр Сін. І в Харкові не виникло б такого напруженого протистояння в боротьбі за посаду міського голови між керівником обласної організації «Батьківщини» Арсеном Аваковим і ставлеником Партії регіонів Геннадієм Кернесом. Та й «Сильна Україна» Сергія Тігіпка не гепнулася б із тріском додолу на цих виборах, а повторила б результат свого лідера на президентських перегонах.
Люди знову почали шукати демократичних лідерів. Інших, аніж ті, що є сьогодні. І кращих за тих, що були.

Революції не бувають безіменними
Хоч ті лідери, що були в українського Майдану, мали шанс увійти в історію як творці справді нової України – гідної, красивої, успішної. А от – укотре в історії – не вийшло. Знову особисті амбіції взяли гору над  державними інтересами – і ні Віктор Ющенко, ні Юлія Тимошенко не змогли цьому протистояти. Хоч їм варто було лише побачити щасливі обличчя російських керівників і українських олігархів після відставки першого помаранчевого уряду 8 вересня 2005 року, щоби збагнути, яку дурницю скоїли – і відіграти все назад. Бо як тільки реалізувалася перша частина формули «Розділяй і володарюй» - то друга переможе автоматично.
Не зуміли.
І тепер, після ганебного програшу Віктора Ющенка ще в першому турі президентських виборів і фактичного зникнення його політич- ного дітища – партії «Наша Україна» – після місцевих виборів 31 жовтня, не перестаєш думати: «І як там вам нині, Вікторе Андрійовичу, добре зі своїми бджолами на президентській дачі? Щасливий ви, коли наша Україна нещасна? Коли знову топчеться в ній рідна мова, зневажається національна культура, демонстративно виполюються кволі паростки демокра- тичних перетворень? Хіба про це ви мріяли, хіба цього хотіли, хіба заради цього пожертвували здоров’ям?»
Та – немає кого про це питати. Ющенко зник з політичного життя країни – добровільно і, схоже, назавжди.
А Юлію Володимирівну чи не вперше – просто по-людськи шкода. Раніше вона не дозволяла її пожаліти – настільки сильною була завжди. Навіть коли сиділа у в’язниці. Наразі ж, після програшу на президентських виборах, бачачи навіч, як розповзається, ніби гнилими нитками зшита, її партія, як легко зраджують незаслужено звеличені, пригріті й обласкані (а нерідко – й фантастично й неправедно збагачені) нею соратники і не перестають затято конкурувати з нею лідери інших демократичних сил, як тане, наче сніг на сонці, її електоральна підтримка, – і вона почала хворіти, вицвітати і навіть косу переста- ла викладати короною.
Їй наразі важко, як нікому. Чинна влада лупить по ній з усіх гармат, намагаючись відлякати всіх, хто може до неї наблизитись, аби підтримати. Юлю хочуть розгромити показово й дощенту – щоб інші начувалися й боялися навіть голову підняти. 
Та найдужче, мабуть, гнітить Тимошенко думка, що стільки вона зробила для народу, так натрудилася, так намагалась йому догодити – а він замість підтримати кинув її. 
Ніхто, крім неї, не знає, чи знайде вона в собі сили об’єктивно проаналізувати все, що сталось, і переосмислити  свою поведінку, риторику і особливо – усвідомити, що дикий популізм можливий хіба що на виборах, але – не в повсякденній державній роботі. Якщо ні, якщо причини програшу шукатиме не в собі, а тільки зовні – то так і залишиться в українській історії і пам’яті сучас- ників  лише прекрасною помаранчевою принцесою з газовим шлей- фом. Якщо ж винесе серйозні  уроки з поразки й зуміє піднятися, вирости над собою вчорашньою і, не втративши ні сміливості, ні мужності, ні дотепності, стати ще й мудрою – має шанс таки одягнути королівську корону на розумну свою голівку. І тоді  отримає все те, чого позбулася через чвари з Ющенком, – визнання і повагу в світі. А Україна отримає лідера, яким можна не лише милуватись, а й пишатися.
Це можливо – якщо пані Юлія зуміє об’єднати таку строкату, різну й до сказу амбітну українську опозицію. Або ж – об’єднатися з нею, не претендуючи на першу роль.
Адже, коли щиро робиш все, що можеш, для свого народу, – слава тебе знайде.

А братія мовчить собі…
Але в наших лідерів – і в чинних, і, на жаль, у колишніх та- кож, – до народу особливе ставлення. Вони із задоволенням нази- вають його мудрим і т. д, і т. п. – аби лиш він не заважав їм робити що заманеться.
А він щиро вірить у сказане про нього, красивого й співочого, і не дуже й прагне заважати.
Навіть після Майдану, заколисаний перемогою і компліментами на свою адресу – мовляв, утвердивсь як політична нація, – народ із задоволенням поклав усю роботу й відповідальність на лідерів, а сам ока з них не спускав, не стільки контролюючи їхню діяльність, скільки критикуючи (чи, швидше, лаючи) їх і за що треба, і просто так.
Хоч ні, не просто так. Політики з сусідньої держави і тодішня опозиція вміло керували цим проце- сом. Ми й незчулись, як були спаскуджені практично всі герої ре- волюції. Кожна їхня дія піддавалася нищівній критиці. Понад те: біле називалося чорним, світле вимащувалося брудом. Безстрашного сміливця Юрія Луценка, в силу прямого характеру не завжди стриманого в емоціях, оголо- сили алкоголіком – надто ж після інциденту в німецькому аеропорту. Наразі «вішають» на нього кілька кримінальних справ. Хоч, окрім високої посади і зарплати, Луценко від революції нічого не отримав: навіть квартиру і ту купив, продавши стару, – а не взяв у держави, як більшість тих, хто нині його судить.
І хто ж захистить його честь і гідність, коли соратники й однодумці розбратані й розсварені і кожен тільки за себе – а народ то й узагалі проти всіх?
Йдеться, звісно, не про тих, хто на останніх виборах не підтримав жодного кандидата. Те, що їх в Україні назбиралось аж понад 10% проти звичних 3-4% (і це – лише з половини виборців, що взяли участь у голосуванні), одно- значно свідчить про різке зростання протестного електорату. А – практично про всіх, кому байдуже не так голосування, як доля самої держави.
Лідер партії «Громадянська позиція» Анатолій Гриценко в ефірі 5-го каналу сказав про це прямо, без традиційних загравань з електоратом:
«Янукович створює поліцейську державу, котра, як ми побачили під час місцевих виборів, створила поліцейське суспільство, яке її обслуговує. Адже це не Янукович, Клюєв чи Азаров працювали на виборчих дільницях під час виборів до місцевої влади. Півмі- льйона людей свідомо «лягли» під владу Януковича, як лягали свого часу під Сталіна чи Гітлера. Вони навмисно створювали різні перепони під час виборчого процесу та підрахунку голосів для кандидатів від опозиційних сил. Ці півмільйона українців повели себе як поліцаї. Вони закривали очі, коли вкидали бюлетені, переписували їх у ТВК та своїми рішеннями виганяли журналістів. 31 жовтня проявилися найгірші якості українців. Ті ж самі, що проявлялися під час Голодомору та німецької окупації».
Один з відгуків на цей виступ просто вбивав.
«Після 31 жовтня, – написав один із відвідувачів сайту Гриценка, –  я зрозумів, чому під час голо- домору 1933-го українці їли своїх дітей, а не повставали».


...Що додати до цих страшних одкровень?
Віру і справи. Віру в те, що українці не повторять своїх віко- вічних помилок – і таки створять свою державу. Не «нову країну», яку будує чинна влада, сумлінно вичищаючи її від усього українського – а таки власне Україну. І – підкладати під це свої руки: наполегливо, невтомно, не розчаро- вуючись, коли одразу не все виходить. Бо, за великим рахунком, те, що робить сьогодні влада методом котка – вона робить проти себе. Їй здається, що вона закручує гайки – а насправді вона стискує пружину.
І, якщо так і буде тривати – новий Майдан неминучий.
 

теги: немає тегів
27 Грудня 2010, 01:24:12 557 0



Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31