clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt


Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.


Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку alla@ye.ua. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.


Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.


Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Kabachinska


БЛОГ

Світлана Кабачинська

Про автора

Життя - Вітчизні, честь - нікому

Теги користувача

» Криза довіри

Війна в секторі газу

Саме так вони і співпали для українського вуха – ізраїльські воєнні дії в секторі Газа і черговий газовий конфлікт у російсько-українських відносинах. Ізраїльтяни воюють на своїй території з терористичною палестинською організацією Хезбола, а в результаті вже загинули майже дев’ятсот мирних мешканців, серед яких і громадянка України з дитям. Росіяни вчергове звинуватили Україну в тому, що вона краде газ, і перекрили газ зовсім – а в результаті почала замерзати вся Європа. І тут, і там цілять в одне, а потрапляють в інших. Однак мета в обох випадках однакова – залякати, зламати, показати всім, хто у домі господар.
От тільки у нашому випадку Росія прагне бути господарем у домі, якого давно вже немає. А бажання в “старшого брата” бути старшим залишилося. І на тих, хто таки запрагнув свободи, йому хочеться не просто кишнути – а приструнити так, щоб навіки зникло бажання самостійничати. Тому й улітку Росія спровокувала війну з Грузією. Її досягнення сумнівні – зате Росія продемонструвала всім учорашнім “республікам-сестрам”, що буде з неслухами.
Україна більша, європейськіша й рідніша по крові, але навряд чи це зупинило б суворий російський кулак у прагненні провчити норовливу сусідку. Проте воєнний конфлікт у Європі напевне б мав для Росії значно неприємніші наслідки, ніж агресія в Грузії. Хоча для ситих країн Старої Європи всі наші найбільші проблеми ніц не варті порівняно з найменшим дискомфортом у їхніх домах. Це врахувала Росія і вдарила по найболючі- шому, в новорічні морози легким поворотом краника в одну мить, відімкнувши всю Європу від життєдайної газової труби. А вину- ватицею материкового замерзання виставила Україну – злу крадійку газу.
Звиклий до тепла європейський обиватель запросто повірить, що Україна – та ж Сомалі, де кровожерливі пірати готові на все заради власного прибутку. Це нам, українцям, відомо, де насправді собака заритий – бо ми свій менталітет знаємо, миролюбний аж до боягузтва: “тільки б не було війни”. Тому й бридко нам дивитися на погану гру поганих акторів – найвищих персонажів російської політики Путіна, Медвєдєва, Міллера, Лаврова, котрі корчать суворі гримаси перед телекамерами й тицяють пальцями в бік України: “У-у, злодюга!”
Все розуміють і високі європейські очільники. Проте для них не так важлива правда, як ставлення до ситуації їхніх громадян: адже якщо ті нині бодай трохи змерзнуть, то завтра влада, що це допустила, вже не буде владою. Бо її для того й обирають, аби вона забезпечувала своїм громадянам сите й безпечне життя. Тому їхня мета сьогодні – щоб Росія негайно увімкнула газ. А вже завтра європейські політики вирішуватимуть, дуже суворо карати Росію чи просто виторгувати в неї якнайбільше, поки не будуть знайдені альтернативні джерела теплопостачання. А що там далі буде між нею та Україною – нехай розбираються самі.
Повірте, ніхто Україну особливо не захищатиме. Хіба, знову ж таки, інстинкт самозбереження підкаже єврочиновникам, що коли Росія накладе лапу ще й на українську газотранспортну систему, то домовитися з нею стане ще важче. Хоча це дужче відчувають східноєвропейські країни, в яких ще не відійшли зашпори від соціалізму. Та вони, попри всю декларовану рівність, грають у Євросоюзі далеко не першу скрипку.

Що заслужили, те й маємо

Чинна ситуація – колосальна перевірка для України: чи здатна вона тримати удар, захистити державну гідність і національне багатство, яким є “труба” - газотранспортна система. Тиск з боку Росії безпрецедентний: адже її керівники прекрасно розуміли, на який ризик (втрата репутації надійного партнера, міжнародні фінансові санкції за розрив угод тощо) наражаються, припиняючи газопостачання до Європи. Отже, на їхній погляд, шкірка варта вичинки: щось таке приховане за цим конфліктом, за що варто боротися будь-якими методами.
Шила в мішку не втаїш: рано чи пізно стане відомо, “труба” чи ще щось не менш важливе спонукало Росію на конфлікт. Не виключено, що зіграли роль і якісь емоції – бо надто вже велика різниця між любов’ю та взаєморозумін- ням, що панували між Путіним та Тимошенко під час її тріумфального вересневого візиту до Москви, і нинішнім вибухом негативних почуттів з російського боку. Особли- во на тлі продекларованої передноворічної поїздки української прем’єрки до російської столиці, яка невідомо чому не відбулася, і тривалого мовчання леді Ю опісля, вже навіть під час газової істерії (щось дуже не схоже це на Тимошенко, яка не упускає жодної можливості пропіаритися).
Але що б це не було (в матеріальному та економічному вимірі), мета зрозуміла: Росія не хоче втратити Україну як слухняного васала. І газовий скандал – це хазяйський окрик “До ноги!”, що пролунав на весь світ.
Україна повинна витримати тиск і показати характер – аби довести, що свідома себе як держава. Зрозуміло, що це зобов’язані продемонструвати державні лідери. Для цього їм потрібні сила волі та єдність. Вони мають стати сьогодні єдиним цілим – кулаком, здатним до оборони, а не розчепіреною п’ятірнею, слабкою та беззахисною.
Якоїсь миті здалося, що це таки відбулося – коли на зустрічах з європосланцями українські президент і прем’єр-міністр сиділи пліч-о-пліч і демонстрували єдину позицію з газового питання. Та вже наступного дня прем’єрка поїхала до Євпаторії особисто роздавати ключі від квартир потерпілим від лиха, а президент, що через проблеми вдома відмінив цього дня візит до Угорщини, знову розцінив це як передвиборну саморекламу Юлії Володимирівни. І знову вся країна побачила, що насправді біда нічому не вчить наших можновладців: вони як і були – кожен за себе.
Саме тому газові хмари й згущуються над Україною щоновогороку. Саме тому Росія й дозволяє собі щоразу в зимові морози заганяти Україну в газовий капкан і товкти її там носом у газовий сморід, як щеня - бо знає: для чинних українських владців уявне президентство важливіше від реальної держави. Саме тому “маленький українець”, котрий щиро прагне нині підтримати свою країну в газовому протистоянні з великим сусідом, потерпає, що влада, котрій для більшої стійкості необхідна всенародна підтримка, легко кине весь свій народ, коли про щось домовиться з цим сусідом за його, народу, спиною.
Та, власне, не виключено, що кожен із наших лідерів може домовитися за спинами інших владців теж. Бо в наших політиків, на жаль, зрада називається передбачливістю і не вважається смертним гріхом. Бо вони так і не стали державцями, національними лідерами. І – ці, що є наразі – вже не стануть ними ніколи.
Інакше Володимир Литвин, щойно посівши знову спікерське крісло у Верховній Раді України, не помчав би чимдуж до Москви і не був би вельможно обласканий там як імовірний провідник промосковської політики. І лідер опозиції Віктор Янукович не ставав би рупором російських інтересів, що мало б бути не те що непристойним, а неможливим для українського політика. А Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко таки схилили б свою гординю й об’єдналися задля всенародних українських національних інтересів та загальнодержавних пріоритетів – і саме вони ставали б визначальними у їхній діяльності, а не прихильність Європи чи Штатів.
Та – немає цього. Не те виховання. Не той характер. Не та мета.

Не вірю!

Саме в цьому полягає найглибша причина української кризи – в тотальній недовірі.
Росія не вірить у чесність України, бо та й справді не раз і не два дозволяла собі не доплачувати, заборговувати, не віддавати і т.п. Вірніше, це її лідери собі дозволяли, розраховуючись за дешеві газ, нафту тощо не одним ласим шматком загальнонародного багатства. Інакше як би нагромаджувалися мільярдні статки Пінчука, Ахметова, Фірташа, Коломойського, Лазаренка and company, якби прикуплені ними підприємства, пароплавства і т.д. не паразитували на дешевих енергоносіях, начебто для всієї України купованих? А потім чому дивуватися, що найвищі українські посадовці (державними діячами їх язик не повертається назвати) “дахують” олігархів, а імена цих олігархів нерозривно пов’язуються з політиками, котрі від них кровно (фінансово, матеріально) залежні?!
І ці процеси відбуваються згори донизу в усій країні. Тому й жодна українська влада не викликала довіри в народу. Тому й повірили люди в невідворотність гасла “Бандитам – тюрми” і вийшли на майдани міст і сіл у листопаді-грудні 2004-го. А нова влада знову кинула народ і запанібратилася з бандитами. І прості українці знову стали обережними й недовірливими: так, хочеться підтримати сьогодні владу у її протистоянні з Росією. Але чи заради народу ця війна? Чи тільки для того, щоби відірвати від “труби” чужих і поставити “своїх”? Адже джерела найбрудніших чвар між Ющенком і Тимошенко - це вибори і газ.
Тому й не довіряє Україні Європа – бо теж усе це бачить і теж розчарована лідерами, котрими щиро захоплювалася чотири роки тому.
Вихід із цього кола тотальної недовіри дуже простий: бути чесним. Політикам перед народом і один з одним. Україні перед світом – з Росією включно.
От тільки реалізовувати цей простий рецепт нам, вочевидь, потрібно вже з іншими політиками.

теги: енергетика
27 Грудня 2010, 00:09:10 1437 0



Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31