clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt


Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.


Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку alla@ye.ua. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.


Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.


Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Валерій ПУЗІК


БЛОГ

Валерій ПУЗІК

Про автора …Я иду по улице и по парку, и еще где-нибудь, а мысли-то все равно рождаются у меня в голове. Я думаю: «Господи!» — вот что я думаю. Иду по улице, а мысли рождаются. «Господи», — каждую секунду думаю я.

Теги користувача

» ...Сни

- Де ти зараз?
- Не знаю.
- Чому так довго не приходив?
- Вже не можна.
- Чому?
- Це вже тільки сни…

Я повертаюсь додому.
Я так давно не був тут. А навкруги все теж. Ті самі ліси, поля, садки. Все ніби завмерло, застигло – все так, як було колись.
По небі тягнуться важкі хмари. Їх клуби опускаються до землі і, здається, ось-ось почнуть шкрябати її поверхню. Вітер переганяє їх свинцеві маси десь туди – на схід…
Світає.
Я навіть не знаю на скільки (чи надовго?) повернувся сюди.
Тут на мереживних рушниках берега, що вишиті між травами цвітом кульбаби ступали мої босі ноги. Але це було так давно… так далеко… що здавалося – пройшла вічність. Вона поклала мені до ніг карти спогадів, по яких, ніби зараз, зерно за зерном, я збираю те, що люди називають дитинством.
Я роблю крок в сторону. Хочу зійти з шосе й відчути у себе під ногами м’яку, прохолодну і рідну землю.

- Сьогодні це останній раз. Більше не буде.
- Але як?
- Останній раз.
- Чому?
- Ти втрачаєш життя. Час біжить не помітно. Він наче пісок крізь пальці… твої пальці… розсівається і падає… даючи обмеження твоєму пошуку. Піщинок багато і радій тому, що маєш змогу обрати куди і як тобі іти. Обирай поки є з чого. Час мине і буде пізно. Буде пізно.
Я часто думаю про те, як би змінилось моє життя, аби я зупинився. Ким би я став? Якою людиною був? Ти часто приходиш до мене у снах. І саме там (так мені здається) я живу. Там я той юнак яким був тридцять років назад. Як би склалися наші долі аби… не твоя смерть…
( Так не люблю це слово. Ніколи не думав, що воно породжує таку невизначеність).
- Її породжуєш ти. Прийми все таким, яким воно є.
- Як?
- Не вини себе. Не шукай у минулому свого Раю. Він поруч. Поглянь. Він навколо тебе – у майбутньому, в сьогоденні.
- Ніколи не думав, що зможу так жити. Я не був тут більш, як двадцять років і лише зараз…

…я стаю босими ногами на траву й роблю крок назустріч…
ШВИДШЕ!
ШВИДШЕ!
Я біжу додому як колись в дитинстві…
…як колись…
…до мами…
…до тата…
Я роблю крок…
Біжу по стежині якої вже давно немає… але я пам’ятаю все.
Я виріс тут.
Стежка (колись) опускалась через парк, біля школи, по-під берег де верболози похилились розхриставши своє віття.
Тепер вони інакші.
Старіші.
Їх стовбур вже й не обійняти в трьох.
Десь тут має бути копанка… тут колись ми ставили човен. Той самий човен який згорів колись разом із очеретом.
Біжу.
І мені здається щось обпікає мої ноги.
Полум’я.
Так!
Це знову горить очерет.
Біжу…
…і чую сміх…
…його сміх…
- Я тут. Тут.
Хочу навздогнати.
Хочу побачити його.
- Швидше іди сюди… швидше…
Я виходжу з диму…
…на березі затоки , спиною до мене сидить він…
- Привіт!
Він озирається.
- Дивись, що я знайшов.
- Що це?
- Гільза.
- А чому така велика?
- Може з пушки…
Він тримає в руках залізну оболонку.
А тим часом вітер роздуває вогонь язики якого облизуюють тонкі стебла, ще з осені висохлого очерету. Дим клубиться і здіймається вгору. Дим чорний…
- Сьогодні класний день. – шепоче він
І я відчуваю, що вже не той ким був кілька хвилин назад. Я дивлюсь на руки…долонями догори.
(усміхаюсь)
- Здається я повернувся.
…і руки мої…
…то долоні малої дитини…
- Я повернувся… - говорю голосніше. Хочу крикнути. Хочу закричати на увесь світ… але щось зупиняє.
Човен дрейфує по плесі.
Він один.
- Як? – дивуюсь я.
А він, мій друг, усміхаючись:
- Човен не згорів.
Встає.
- Ну то як? Попливли?
І через мить ми на плесі ставка.
Ось пливуть лебеді.
Я занурюю руку у воду, а вона тепла, як літом.
- Чому? – питаю я.
А він усміхається:
- Тут все не так…
- «Тут» це де?
І я розумію…
- Це сон…
- Останній.
- А потім що?
- Ти повернешся назад.
- Куди?
- Додому. Не сюди. А в майстерню – і намалюєш усе, що було з нами…

14.03.2008
м.Київ
 

теги: сни,дитинство,проза
1 Лютого 2011, 17:04:44 1677 0



Популярні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 03.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
25.97
26.01
27.66
27.7
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31