clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt


Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.


Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку alla@ye.ua. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.


Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.


Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Kabachinska


БЛОГ

Світлана Кабачинська

Про автора

Життя - Вітчизні, честь - нікому

Теги користувача

» Непарадний портрет

Премію вручатимуть 9 березня, в день народження Кобзаря, в Київському театрі опери та балету.
Повідомлення про нагородження подолянина Шевченківською премією хочеться писати зі знаком оклику. Бо ця найпрестижніша нагорода для митців, що присуджується раз на рік, ще жодного разу не вручалася хмельничанину. І хочеться сказати, що присуджена абсолютно заслужено. Давно заслужено. Саме Павлом Гірником.
Це усвідомлюють усі, хто читав його вірші. Власне, просто читати їх не можна. До них можна ледь доторкнутися очима – і, наче ошпарившись, відкласти їх убік: і не повертатися до них більше, як не хочеться повертатися до чогось болючого, важкого, що вимагає такої ж важкої та болісної роботи над собою, аби змінити бодай трохи те в нашому житті, про що так тужно пише Гірник. А ми ж лінуємося душею, ми втомилися від щоденного фізичного виживання – і не хочеться трудити себе ще й тут, просто читаючи поезію.
Або ж – їх читаєш. Мучишся, страждаєш, наче заглядаєш у безодню власної душі і душі свого народу. Скільки ж там усього і всілякого! Немає щоб утішитись сюсюканнями про найкращий, наймудріший, безпомильний і т.д. народ. Ні. Слідом за поетом ми каторжно проорюємо поле власної історії, переповнене ще більше, ніж подвигами й славою, розгубленістю й нерозумінням, куди іти, що діяти, як витягти себе з неволі й недолі? Аж сторцює цей розпач:
Так мені стерпло, що навіть душа не болить.
Це метання, сліпота, стихійні пробудження і якесь нестерпне збайдужіння до власної долі вимучують до сліз, до відчаю – і все одно змушують іти вперед, шукати вихід, продиратися до світла:
На велелюдному базарі
І продають, і плачуть до зорі.
Народе мій, сліпий кобзарю,
Куди тебе ведуть поводирі?

Павло не вміє писати вірші – в розумінні гратися словом. Він тужить словом, любить словом, словом живе. Воно в нього таке ж неприкаяне, як він у цьому світі. Хто знайомий з Павлом Гірником, той знає, що сей чоловік таки не від світу цього. Він не вміє жити, як усі. Як усі, заробляти на хліб і до хліба – а про хліб з маслом чи й з ікрою смішно й подумати. Він чужий у цьому світі – попри те, що має друзів і безліч знайомих (а з присудженням Шевченківської премії кількість цих знайомих миттєво зросте – в геометричній прогресії). Йому не вдаються елементарні практичні оборудки. Якось квартиру материну в центрі Хмельницького продав – і ті гроші розійшлися невідомо куди: хтось Павла обкрутив, хтось обдурив, комусь він позичив на вічне віддання – і ні грошей, ні хати. І в Берегелях на Красилівщині, у селі, на воді й картоплі і важко зароблених учителюванням копійках не втримався Павло. І нині в Деражні, тулячись на куцих квадратних метрах дружининої квартири, мріє добудувати куплену хатину – ще без вікон-без дверей: отут, може, таки вже стане у пригоді грошовий доважок до Шевченківської премії.
Либонь, це викликає подив або й сміх у тих, хто жити вміє. Їх більше, ніж таких, як Павло. Нині – значно більше. Вони почуваються справжніми господарями цієї землі. Вони й справді – земні люди. І тому їм майже неможливо збагнути таких, як Гірник – непристосованих заробляти гроші й тільки й думати, що про хліб насущний. Присланих небом мучитися на землі і ще й інших мучити біля себе. Що не вміють нічого – лише каратися любов’ю до свого народу, до рідної землі, лише писати мовою, яка в тобі і б’ється і кричить. Що вдієш – кожному своє:
Є хресна путь, і є шляхів чимало.
Хрести є різні. Є, що їх нема.

Павло Гірник посланий на цю грішну землю творити з розсипаних тут і там літер слова й складати з них Поезію справжню. Яка не оспівує, не заколисує і не розчулює – а пропікає наскрізь, не дає ні їсти, ні спати – так болить. Вона така ж мучена, як наша історія. Така ж розпачлива, як плач немовляти, що явилося на сей грішний світ у плоті – проходити випробування земним життям, спокусами, гріхами. Така ж нестримна, як народний дух. Вона жива. І вона українська.
Україна для Гірника – не мальовничий пейзаж, не ікона і не заклинання. Україна – це біль, і любов, і молитва. Це те, чим він живе. Не тільки у поезії. Свою Україну, вільну й незалежну, Павло відстоював завжди. Коли за радянських часів писав, що відчував, не підлаштовуючись під компартійні вимоги. Коли за часів горбачовської перебудови вголос говорив те, про що й подумати боялися більш обережні колеги. Коли вступав до громадської організації “Спадщина”, до Товариства української мови, до Руху – туди, де крок за кроком кувалася й здобувалася українська незалежність. Коли голодував на тоді ще площі Леніна в Хмельницькому – заради самостійної України. Коли одним із перших у нашому місті розгорнув жовто-блакитний національний стяг.
Це сьогодні здається, що це було просто. Це було складно – продиратися крізь нерозуміння, несприйняття, заховане під обережністю боягузтво навіть найближчих товаришів. Це було небезпечно – тоді. Та саме тоді, коли було небезпечно – там був Павло Гірник. Це з нього і з таких же нерозважливих і непрагма- тичних його товаришів виростала в нашому краї українська незалежність.
Хоча Гірник громадською діяльністю, громадянською позицією, самозреченням заради України не здобув ні почестей, ні слави, ні, тим паче, матеріальних вигод. Він просто інакше не міг жити тоді, коли Україні потрібні були його вчинки, його приклад, його позиція. Щоб інші переставали боятися, пробуджувалися й згадували, чиї вони сини, яких батьків.
Павло був у політиці рівно стільки, скільки було потрібно для такого пробудження нації (до речі, саме так і називалася редагована Гірником на початку 90-х років ХХ століття рухівська газета – “Пробудження”, з якої згодом виросла, до речі, газета «Є»). А потім – знову біль за тим, що не сталося, що не дає стати Україні українською, самодостатньою і справжньою.
Павлові вірші важко цитуються. Строфи з контексту вирива- ються з кров’ю. Таке враження, що вони й написані саме так, під нуртування крові в жилах, під вибухи серця, котрому тісно й тоскно в оковах тіла. Через те, коли хочеш їх осягнути – мусиш струснути із себе легкодухість, байдужість і брехню. Жити мусиш тим, що живе і справжнє: совістю, честю, Вкраїною.
...Радісно, що Шевченківська премія дісталася тому, що варте нагород. Що заслуговує на вивчення і всенародне визнання. Радісно вже від того, що люди, котрі не зовсім сприймають Павла Гірника як особистість, муситимуть рахуватися з ним: як-не-як, живий класик. І це підтверджено документально.
Хоча, власне, офіційне визнання – всенародне – прийшло до нього тоді, коли в шкільну читанку увійшли чотири рядочки, написані його вічним болем:
У зимну днину, в лиху годину
Летіли гуси над білим ставом.
А ватаг крикнув, що Україна,
І серце стало.

теги: культура
27 Грудня 2010, 00:18:39 1861 1

Oстанні коментарі

читач


написано ніби самим Гірником.
а стаття то старенька



Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31