Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.

Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку [email protected]. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.

Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.

Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Валерій ПУЗІК

БЛОГ (ДОПИСИ)

Про автора …Я иду по улице и по парку, и еще где-нибудь, а мысли-то все равно рождаются у меня в голове. Я думаю: «Господи!» — вот что я думаю. Иду по улице, а мысли рождаются. «Господи», — каждую секунду думаю я.

Сільська відьма

У нас в селі є відьма. Дехто не вірить, я й сам не вірив, а ж поки не зустрівся з нею. Того дня вона йшла стежкою, що вела, через парк, до озера. Я відчув її пильний погляд на собі та коли озирнувся – нікого не побачив. Лише тварина встояла біля дерева і пильно вдивлялась у воду… Я відчував, як щось нечисте огортало природу. Туман лягав на береги ховаючи в своє сплетіння усі звуки, які народжував день. Птахи замовкли і навіть їх політ був обірваний бездною, що жила подихом Тьми. Відчуваючи, як щось повільно підступає до мене, я нахилився над плесом, але свого відображення там не побачив. Вода застигла…
Звір наближався до мене. Він вийшов з туману та йшов мені прямо до ніг. Я дивився йому в очі, а копита цокали ніби він іде по тротуарі, але ж то… То Озеро.
І ось хлюпіт.
Плесо починає танцювати. Вода здіймається вгору і звідти, по малу виходять мавки. Їх кучеряве волосся заплітало звіра… А запах пожирав мене… Я хотів до них. У їх танець. Та щось тримало мене за руки. Я хотів вирватись, але ні… Не вдавалось.
І тут голос:
- Чому ти тут?
Це було єдине питання на яке я не міг дати відповідь. Вона блукала десь поруч, перегукувалась дивними химерами, що породжував туман.
- Це твоє свято. Танцюй. Танцюй, Коко.
І я в своєму костюмі клоуна зриваюсь і йду впляс.
Мавки беруть мене за руки та ведуть у вітряну круговерть, в самий центр Балу…
- Танцюй. Танцюй, Коко. – говорять дівочі уста мені. Їх слова - для мене блаженство. Я хочу втопитись у пронизливих перехресних поглядах дівочих очей, які поглинають повністю мою плоть. Плоть, яку я не відчуваю.
- Швидше…
- Швидше…
Вони щось ричать до мене, а я вже не чую. Я заплітаюсь у довгих, кучерявих косах мавок і, торкаючись тонких, пружних тіл, падаю…
Пронизливий дівочий сміх заповнює порожнечу навколо мене.
Він змінюється на гул.
- Чуєш!? Там б’ється серце. Твоє серце. Воно живе. Воно дихає – б’ється…
Ще мить і я згорю тут.
Ще мить і мавки остаточно затопчуть мою плоть ногами… А в сплетінні дівочих рук я читаю, як молитву:
- Танцюй. Танцюй, Коко…
Я силуюсь піднятись, але не можу. Я заплутався у сітях, які розставили химерні створіння за спинами мавок.
Туман поглинає нас і в його сивині я бачу її фігуру. Вона стоїть спиною до мене, обіпершись на палицю із обличчям звіра.
Навкруги тихо. А я, ніби прокинувшись після сну, силуюсь піднятись. Образи мавок розсіюються, опускаючись – на листя дерев, на траву – росою, яку я збиваю босими ногами.
Вона стоїть непорушно. Лише вітер розвіває її довге сиве волосся в сторони…
Щось зникло.
Ні.
Змінилось.
Природа “оживала”.
Відьма продовжувала стояти, але я бачив… Ні! відчував, як вона озирається.
- Танцюй, Коко… Танцюй… - доноситься до мене її хриплий голос – Це твоє свято.
Відьма озирається і я бачу обличчя… Обличчя матері.
- Мамо, чому? – питаю я.
- Тому, що ти Відьмак.
І ось хлюпіт.
І все довкола інше...