“…то, что случается с нами здесь,
на земле, тает в бесконечном
сиянии вечности…”

Трумен Капоте

Вітер підхопив пожовклий кленовий лист і поніс їй до ніг…
В руках вона тримала дві червоні троянди, а погляд незворушно дивився на цифру, яка відбивала сонячне проміння, пускаючи його прямо на червоні пелюстки квітів. Прохолода огортала її ніжне тіло…
ОСІНЬ!
Це її двадцять перша осінь, а вона ніколи не бачила свого батька…

...І ось вона перед ним.

Він читає смуток у її очах і підхоплюючи, вітром, листок кидає його до ніг тій, котру хотів би назвати Дочкою. Але між ними безіменна пелена вічності, яку ні хто не здатний порушити, навіть, словом…

Квіти лягають на камінний хрест і дівчина сідає на коліна поруч.
Її оченята покриваються сріблястим нальотом кришталю і сльозою, гіркота цієї миті, котиться по рожевій щоці. Солона крапелька лоскоче рум’янець на дівочому обличчі та, з підборіддя, падає розбиваючись в кам’яну плоть пам’яті…
В повітрі висне запах полину, що вривається їй у душу з подихом вітру… 

Кленовий листок знову здіймається в повітря і, кружляючи, летить далі.

Тремтячою рукою вона веде по плиті аби знайти напис. Та його немає. А серце розривається в клітці почуттів, що сковують її.
“Я знаю, що ти тут. Я знаю… Я довго шукала тебе. Тату, я часто думала, що скажу тобі коли знайду, але чомусь не можу”.

Він бачить сльози на її обличчі.
Він відчуває їх.
І все застигло в очікувані того, що буде зараз…

ТИША!

- Тату… - говорить вона цілуючи холодну могильну плиту – Я знаю: ти тут, біля мене. Скажи мені щось.
І сонце гасне. Його закривають хмари – гримить. Іде дощ. Теплі краплі якого змивають пелену почуттів, що наповнюють їх Обох. Знову рве вітер. Він акуратно зриває з троянд пелюстки та закручує у веремію щасливого танцю.

- Я тут… - лунає голос зриваючи з небес занавіску людських заборон, які дав їм сам Господь.
- Я – ТУТ! – доносить вітер слова того, що поліг за свободу наступних поколінь.
- Я тут! – і він обіймає дочку. Обіймає вітром, дощем… Він дивиться на неї очима небес і читає в погляді СВОЄ ІМ’Я, яке, здавалося, було на віки загублене чи забуте в пелені років прожитих у забутті. Він зриває із синьої гладі небес білі пухові простирадла хмар і вкладає дочку спати. Нехай вона відчує теплоту батьківської любові, яка давно чекала миті, щоб спуститись сюди, на землю; спуститися до тієї, в чиїх жилах тече його кров…

Осіннє небо переповнювалось фарбами веселки і опускаючись до дівчини сповивало вії спокоєм сну, який відкривав перед нею країну зірок…