1.

З туману, який розсіюється, починають проглядатись фігури будинків. Ще задовго до сходу сонця у ньому оживають мурашки, які поспішають зробити те, що не встигли вчора. Ми починаємо відчувати рух, бачити форми тих, що ідуть. Які ж вони різні. Дуже різні. Їх називають людьми. І кожен намагається щось зробити для того щоб виставити себе на вітрину. Так! Їх життя давно перетворились не безмежно-довгу чергу. Вони чекають коли ж оберуть їх...
Довго:
кожен день одне і теж – вони страждають від своєї ж надмірності не помічаючи тих, що поруч; тих, кого називають людьми.

Місто оживає.
Ми бачимо його з висоти.
Ми дивимось на нього аби зрозуміти усю його сутність. А якщо її нема?
Кажуть, людей створила Вища Сила, Бог, по своїй сутності та подобі. Та чому вони помирають? Чому не думають про свою Вічність, а женуть за земними благами? Невже Бог такий ниций, що перед своїм же земним відображенням хизується своєю силою і, розуміючи, що її немає, схиляє голову у бік тих, що не можуть зрозуміти.

Світає.
Над містом підіймається сонячний диск, промені якого дають силу для пробудження…

Вона виходить зі свого дому. Я не знаю її імені, не знаю хто і звідки вона. Тут вона зовсім не давно. Мабуть, приїхала у Мурашник у пошуках кращої долі.
Жаль!
Але щастя тут немає.
Колись і я приїхав з надією, з мріями, в відчуттям легкості і вірою у те, що моя Щаслива Зірка приведе мене до жаданого. Натомість закрутившись у веремії буденності я втратив те, що люди називають Молодістю. Час наклав на моє тіло обузу – ймення якій – Старість, і тепер кожен день, виглядаючи крізь шибу вікна, я чекаю…
Чекаю коли прийде вона…
Кожного дня я малюю її портрет.
Кожного разу інший.
В весь час коли її немає мені погано. Я гублюсь у сумнівах: жити мені чи ні? Проте - залишаюсь сидіти перед вікном і вдивлятись у пелену дня в надії побачити її.

Тут, з висоти, видно усе…
Люди!
Їх так багато і всі поспішають. Невже у цій безглуздій гонці за щастям виграє сильніший?
Невже перемагає той, що поспішає? Той, хто не може зрозуміти…
…Про те й розуміти немає чого. Все і без того давним давно розписано.

Погляньте на неї: вона вийшла зі свого дому і пішла…
Куди?
Навіщо?
Скоро все закінчиться…
Зовсім скоро…
Сьогодні.
Та чи вправі ми робити це? Чи вправі ми робити злочин проти і ради себе? Таких, як я, тисячі. Вони – спостерігачі. Ми слідкуємо за тим, як завершаються життя людей; життя, тих у кого немає права на вбивство. Ми дивимось на все з висоти пташиного польоту. Так: помічаючи усе, в наших серцях утворюються пустоти, які немає чим заповнити. Коли ти бачиш як оживає мурашник, як він зароджується і помирає – згідно циклів дня – тобі не вистачає сил протидіяти йому. Ти пливеш за течією буденності, щодень намагаючись замінити чи змінити кінцівку занепаду власного “Я”, проте не в силі…
Сьогодні ми обирає її.
Вона чужа і тому ми не сприймаємо індивідуальність цієї людини. Можливо, дівчина, за якою ми спостерігаємо краща за будь-кого у цьому Мурашнику. Можливо, вона та, за якою пішов би народ. Але сьогодні все залежить не від неї. Навіть, якщо дівчина покаже себе з найкращої сторони, ми залишимо її без вибору.
Сьогодні день її смерті.
Питання лише одне:
- Яким буде її кінець?
Сьогодні я змушений зійти на землю і бути поруч неї аби потім провести її наверх…

2.

Я знаходжусь в кафе.
Вона сидить біля вікна - читає книжку – час-від-часу підносить чашку до губ і мрійливо визирає на вулицю.
…Я стою неподалік – спостерігаю за нею.
Дивно! Але мені здається, що я знаю цю дівчину. Таке відчуття, ніби ми десь зустрічались, або вона частина мого минулого. Кожного разу коли я вдивляюсь у її обличчя мною заволодіває думка підійти і щось запитати…
Я дивлюсь їй у очі.
Шепочу:
- Як тебе звуть?
Дівчина спробувала усміхнутись.
- А навіщо тобі знати? Невже визначення – моє ім’я – дасть тобі вичерпну інформацію про мене?
Вона тримає в руках книгу Камю.
Я поглядом оглядаю дівочі пальці: такі тонкі, білі…
Дівчина:
- Для чого ти тут?
Я:
- Важко пояснити…
- А ти спробуй.
Ну як сказати незнайомці, що я спостерігач, що мушу бути поруч неї аби побачити її кінець? Як сказати, що сьогодні вона помре?.. Хоча!
- Чому ти мовчиш?
Її голос ніби пробуджує мене і я:
- І, все ж таки, як тебе звуть?
- Мене? – пауза – А тебе?
- Мене? – повторюю за нею – Але ж я перший запитав…
- І що?
- Не знаю. Ти мусиш відповісти.
- Чому?
- Хто його знає.
- Ти знаєш! Чому я маю відповісти?
- Тому, що ти цього хочеш.
- Помиляєшся! Цього хочеш ти…
Вона бере книгу зі столу, встає і йде до виходу. Я за нею. Навздоганяю дівчину я вже на вулиці…
- Чого тобі? – зупинившись каже вона.
А я не знаю, що відповісти.
Мовчу.
- Невже тобі приносить це задоволення?
Вона родить не велику паузу, а потім:
- Я знаю хто ти. Ти той хто буде зі мною до смерті. Ти спостерігач…
Шепочу:
- І що? Тобі не страшно.
Дівчина усміхнулась.
- Ні. Хіба в смерті є щось погане. Фактично, я готова померти, але скажи: скільки мені лишилось?
Я дивлюсь їй в очі.
- До заходу… - кажу.
Дівчина продовжує:
- Ти будеш зі мною в весь час? Будь де?
- Так!
- Тоді ходімо. – бере мою руку у свою – Пішли…
Ми переходимо дорогу, а навкруги люди, багато людей.
Так:
я серед них.
Я такий, як вони.
Так дивно відчувати себе піщинкою у їх потоці…
- Куди ти ведеш мене? – питаю я, а вона усміхається.
- Побачиш!
У мене таке відчуття, що я її десь бачив; що вона не проста, чергова жертва…
- Хто ти?
- Я відразу впізнала тебе. Ми зустрічались років десять назад, ще до того, як ти зійшов на верх. Невже забув?
Зупинившись я хочу згадати. Що було десять років назад? Про те у вишині час іде не так, як тут, на землі, там все пливе повільно, і тому я гублюсь у просторах часу…
- Тоді ти був ще дитиною. Маленьким хлопчиком, який ступив на поріг незвіданого… Тоді я зустріла тебе, і ти попросив… А я виконала. Тепер все навпаки. Тепер все інакше. Тепер я на твоєму місці. Я теж була там. Була тою, ким ти є зараз. Але з часом мені набридло. Я захотіла відчути… і відчула. Я знаю: ти досі ні кого не кохав; у твоєму серці немає страху і жалю;ти не відчуваєш болі. Але чи хочеш ти цього? Чи знаєш ти, що ховається під словом “життя”? Ти хочеш побачити це?..
Я:
- Що?
Дівчина:
- Життя. Ти хочеш побачити “життя”?
- Мені все одно. Показуй! У тебе є час до заходу…
Вона усміхається.
- Тоді… - зводить руки вверх - …полетіли… - і хлопає долонями два рази.

3.

…Ніч.
Ми знаходимось в ангарі. Все вологе і смердить. Тут розпочинається наша стезя. “Бачиш вдалині світло, то Початок і ми підемо туди. Не лякайся! Але там ти побачиш все… Там твоє життя…”
Ми наближаємося до світла. Стають чутні людські голоси. Вони все чіткіші і чіткіші.
“Слова не головні. Не слухай їх. Вони неважливі. Краще озирнись і поглянь – іноді жести говорять більше.”
Я відкриваю очі та у дзеркалі бачу себе. Бачу той самий погляд, що й кілька хвилин назад.
“Часом буває, що бажання щось змінити не веде до бажаного результату і тому ми тут – щоб зміни, з часом, ставали непомітними.”
Дзеркало міняє свою форму, а його оздоблення перетворюється на орнамент. Раптом, відображення у ньому здригнулось – ніби хвиля… “Доторкнутись!” – майнуло у думці. Я простягаю руку і занурюю її в желеподібне тіло дзеркала.
“Насправді все не таке, як здається. Будь-яке тіло це на сам перед відчуття.”
“Ти казала, що покажеш мені життя…”
“У мене є час до заходу, а поки що…”
Я продовжую вдивлятись в пелену задзеркалля. Вже починаю бачити фігури, які стоять позаду мене, в темноті. Їх безліч і всі різні. Я хочу доторкнутись до них водячи рукою в тілі дзеркала, але щось не дає.
- Відчуваєш! – говорить дівчина. Вона стоїть поруч мене з лівої сторони. Я мить дивлюсь на її обличчя, а потім переводжу погляд на дзеркало.
Питаю:
- Ти де? – тому, що не бачу її відображення. А вона стоїть поруч. Усміхається.
- Дивно. Правда?
- Як ти зробила це?
- Ні як. Я не хотіла цього – воно само.
- Хто ти?
- Хіба це має значення?
- Має!
- А я так не думаю. Знаєш, пора вже щось міняти у своєму житті. Я бачу по твоїх очах, що ти хочеш увійти туди. Хочеш чи ні?
- Хочу.
- Але це не можливо, тому що ти не від світу цього. Ти бачиш все з висоти, а тут… Тут все не так.
В задзеркалі заворушилась чиясь фігура. Чорна пляма якої наближалась до мене. Я бачив не чіткі, але все ж таки, деталі її одягу, форму обличчя. “Не вже ти не в пізнав мене?” - каже він, а я не можу розгледіти хто то. Він підходить все ближче і я бачу, що він – це я… Він стає в так само як і я. Усміхається.
- ІЛОНО.
Дівчина підійшла ближче до мене:
- Впізнав?
- Ні.
- Згадав?
- Ні.
- Тоді що?
- Не знаю. – прошепотів я.
- Тепер ти знаєш, як мене звуть. Свого імені я тобі не говорила. Але ти знаєш. Твоє минуле хоче вирватись з полону системи, про те не може. Ти йому не даєш. Поглянь йому в очі. Так: це твоє відображення. Очі ті самі, ноги, руки… Про те це тільки оболонка. Хто ти? Скажи мені: хто ти? І я скажу хто я. Все просто.
- Я не знаю.
- А хто має знати? Хто? Поглянь навкруги, це твоє життя. Це твоє сьогодення. Ти – порожнеча. Зміни хоча б щось в своєму існуванні. Зміни. І тобі стане легше. От побачиш.
- Не можу.
- Ні. Ти просто не хочеш.

4.

Ми стоїмо на даху. Нас троє: я, Ілона і Моє-Відображення в дзеркалі, яке просто маячить наді мною у чорному плащі з капюшоном на голові.
Ми дивимось на захід сонця. Розглядаємо червоні розтяжки неба на чорною плямою протилежного берега.
Ілона схилила голову на моє плече.
- Що я мушу зробити? – питає вона.
Я мить вагаюсь, але все таки говорю:
- Стрибнути.
- Після цього, що буде зі мною?
- Ти піднімешся наверх.
- А що там?
- Побачиш.
- Довго ще?
- Ні.
- Скільки?
- Бачиш, он летить птах…
- Ага.
- Коли він сяде на он ту гілку – тоді і тільки тоді…
- Якщо раніше?
- Раніше ніколи не буває.
- Чому?
- Я не можу відповісти.
Птах все ближче і ближче.
Ілона зжимає мою руку:
- Я не хочу.
Моє-Відображення підходить до бруківки:
- Всі так говорять. А ти візьми і стрибни.
Пташка підлітає до дерева. Сідає на гілку.
Я:
- Пора.
Ілона відпускає мою руку і…
- Ти говорила, що покажеш мені життя…
- І що?
- Невже це воно?
- Я не знаю. – дівчина родить крок…
Без крику, без писку, без звуку вона летить у прірву зникаючи в пелену її темряви.
- Все не так вже й погано. – говорить Моє-Відображення – Тепер час летіти й тобі…- воно знімає капюшон зі своєї голови, а там вона – Ілона.
- Я говорила тобі пора щось міняти, але ти не слухав. Тепер настав час… тепер упадеш ти…

ВЕСНА 2007