В моїх руках сила і вона – це Марсів меч. Його лезо виблискує на фоні небесного світила і видає страх мого противника, який стоїть на колінах чекаючи страти. В його очах я читаю страх… Я можу прочитати думки, але не хочу… Мені їх попросту не треба. Він знає хто я. А я – хто він. Ми гідні один одного. Ми стоїмо на горі, тільки він на колінах переді мною. Він визнає мою силу і благає одного – ЖИТТЯ.
Моя сила – меч.
Його – думки, саме тому я їх не читаю.
Він смертний. Я теж був колись… ще до того як став таким.
Страх. Він виказує людські думки. Вони – над землею. Вони тут – у моїй голові. Це вони не дають мені вбити свого ворога, тіло якого вітри підтримують над землею пускаючи запахи його плоті мені в ніздрі.
Він боїться.
Я відчуваю це.
Ворог шепоче:
- Вбий! – а у очах страх. Він не хоче цього.
Поруч нього я відчуваю себе живим. “Лише з часом приходить пізнання того, ким ти є насправді”. Я давно не чув людських слів. Я не наважуюсь заговорити тому, що це і є моя смерть. Мені вистачає думок. Його думок. Вони пожирають моє визнання ницості людського буття.
- Вбий! – його очі відчувають мою слабкість. Я дивлюсь на його сліпі, майже білі кришталики і відчуваю силу. Його силу.
Вічність мовчить.
Я стискаю рукоятку меча і ось, нарешті, здіймаю його над головою.
Він усміхається.
Він радіє. Але чому?
Повільно я занурюю лезо у його шию. Кров стікає по худому тілі, а потім капає на пил.
- Знаєш де ми? – питає ворог.
Я мовчу.
- Поглянь собі під ноги…
Кров підступає до підошов моїх сандалів.
- …Вона змиває силу твого роду. Ти зрадив себе: вбивши того, хто дав твоєму єству тіло… Ти зрадив…
І він сміється.
Кров капає на землю і згортається на поверхні долу.
- Я знаю чому ти боїшся говорити. Твої слова – ніщо. Твоя віра - хибна. Ти взагалі ні у що не віриш. Ти той, що залишить світ в пелені прохолодної пустки, яку ти народиш.
Лезо розрізає тонку плоть його тіла і голова мого ворога падає мені до ніг.
Марсів меч вперше покрився кров’ю – ртуттю чужого тіла. А я мовчу. Сьогодні я вбив останнього. Більше не буде. Я найсильніший на цій планеті. Я тут…
- Один! – небо опускається мені до ніг.
- Один! - і хмари плюють дощем.
- Один! – і вітер поруч.
Більше не буде.
Так настає ніч. Я у її плоті. Вона поглинула все довкола.
Тиша!
І у цій беззмістовності я бачу три зірки. Вони наближаються до мене… Зупинившись наді мною вони мить не рухаються, а потім закрутившись у веремії свого танцю перетворюють моє тіло на прах. Зоряним пилом я опускаюсь на землю встеляючись поверх слідів крові закриваючи собою тіло ворога…
Меч падає.
Я востаннє бачу його.
Востаннє я відчуваю вітер, хмари… небо.
Я залишаюсь на землі.
Залишаюсь тут…
Я прах… Зоряний пил якого поховав свого ж ворога, давши йому славу про яку мріяв колись я…