25 лютого минає рік з дня інавгурації Президента України Віктора Януковича

Понад рік тому значна частина суспільства, тримаючи в руках синенькі глянцеві брошури з передвиборною програмою Віктора Януковича «Україна для людей», щиро вірила в усе в ній написане – відтак і проголосувала за Януковича-Президента. Тож сьогодні саме час знову заглянути в програму й побачити, чи звіряється з нею чинна президентська команда, чи за нею торує свій шлях у владі.

Не будемо дуже суворими, надто прискіпливими й в’їдливо аналітичними.

Адже перший рік усе ж таки. Проте матимемо на увазі, що перший рік чітко визначає напрями й тенденції руху.

Отже, почнемо.

 

«Моя мета – 50 мільйонів громадян України вже до 2020 року.

Моя програма спрямована:

– На набуття молодими людьми впевненості у завтрашньому дні, державну опіку над родинами, турботу про дітей від народження, отримання освіти до першого робочого місця.

– На покращення медичного обслуговування, пропаганду здорового способу життя і, як наслідок, – збільшення тривалості життя громадян України;

– На якнайшвидше повернення у свої родини трудових мігрантів».

Звісно, до 2020 року ще далеко. Але  чисельність українців з кожним роком зменшується: якщо на початок 2008 року нас було 46,1 мільйона, то через два роки – на 200 тисяч менше. Нині за приростом населення Україна плентається в самісінькому хвості світового процесу: 0,76%. Ціла армія – за різними підрахунками, від 2,5 до 7 мільйонів осіб – працездатних і дітородного віку українців працюють за межами України і, як резюмував  колись ще в ранзі прем’єр-міністра Віктор Янукович, «навряд чи захочуть повертатися назад: вони вже звикли до значно вищого рівня життя». Це – щодо наших співвітчизників, що трудяться в Європі. Але майже половина заробітчан працює в Росії і охоче повернулася б, якби в Україні було де заробити. Однак навіть на об’єктах до Євро-2012 працюють переважно іноземні робітники. Щоправда, уряд обіцяє 700 тисяч робочих місць до 2015 року – в ході виконання програми інноваційно-інвестиційного розвитку, до якої відібрано 163 проекти вартістю 368 мільярдів гривень. Однак хто інвестує ці гроші в українську економіку? Для одного з цих проектів на Запорізький завод напівпровідників, який пов’язують з іменем  першого віце-прем’єра Андрія Клюєва, уряд виділив 200 мільйонів гривень з бюджету. Це підтримка інновацій чи корупція – хто дасть правильну відповідь? А якщо ще взяти до уваги, що на різні проекти в цій же галузі – виготовленні сонячних батарей (які, між іншим, в Україні є найдорожчим видом альтернативної енергії), що входить в зону приватних інтересів того ж таки пана Клюєва і курирується ним уже як першим віце-прем’єром,  – планується виділити 5 мільярдів гривень?!

Від такого «покращення життя вже сьогодні» українці тікають куди очі бачать. 2010 року вони увійшли до трійки найактивніших учасників лотереї green card, у якій можна виграти право на мешкання в США. З 15 мільйонів осіб, що подали заявки на участь у лотереї, половину складають мешканці Бангладеш, 1,47 мільйона – нігерійці і на третьому місці – 760 тисяч – громадяни України.

 

 

«Я доб’юсь об’єднання кращих традицій вітчизняної системи освіти та європейських освітніх стандартів. Я створю умови для того, щоб українські ВНЗ по праву увійшли в 500 кращих університетів світу».

Що реально зроблено в освітній царині? З призначенням міністром освіти україноненависника Дмитра Табачника розпочався наступ на все українське: мову, літературу, історію. Кожен крок цього міністра – наче свідома провокація проти українства, що викликає бурю обурення в суспільстві, але не отримує жодної реакції від Президента. Хочеш-не хочеш, а повіриш у те, що Табачником керує не Янукович, а Кремль. Адже вже реалізовані Табачником кроки – перехід на 11-річне шкільне навчання, практичне знищення університетської автономії тощо – все більше відривають українську освіту від європейської і наближують до російської. «Оптимізація» шкільної освіти на ділі приводить до закриття останніх українських шкіл на сході та півдні України і до скорочення мережі сільських шкіл у центрі та на заході. «Оптимізація» вишів, таке враження, декларується для того, аби «неформатні» виші захищалися від скорочення як могли (а в нас це завжди розуміють однозначно: «Треба дати»). Адже серед 900 вишів України немає жодного, ліцензію на створення якого видав попередній уряд: усі створені владою Кучми-Табачника-Януковича. 

Вища освіта неможлива без наукових досліджень. Близько 60% фундаментальних досліджень проводять університети США. Понад 3% ВВП витрачають на науку Японія, Швеція, Фінляндія, Німеччина, інші розвинуті країни.

В Україні на наукову і науково-технічну діяльність у бюджеті-2011 виділено 0,37% від ВВП – це найнижчий показник у Європі. Навіть у кризовому 2009-му уряд Тимошенко виділив більше.

Міністерство припинило всі наукові дослідження, навіть ліквідувало посаду заступника міністра і департамент з науки (а нащо та наука, справді, народу, який повинен бути  тупою робочою силою?), монополізувало ВАК України, чого немає більше ніде в світі, і «поставило на потік» захист дисертацій можновладцями. Це, звісно, дає кошти в чиїсь приватні кишені, але немає жодного відношення до науки. Таким чином Україна перетворюється на ресурсний придаток економічно розвинених країн.

«Я гарантую громадянам України рівний доступ до якісного безкоштовного медичного обслуговування у державних та комунальних лікувальних закладах».

Кілька цифр. 2011 року на медицину для українських можновладців виділено 300 мільйонів гривень, фінансову підтримку їхніх санаторіїв – понад 200 мільйонів; у той же час на оздоровлення і відпочинок дітей в «Артеку» і «Молодій гвардії» – 160 мільйонів, санаторно-курортне оздоровлення інвалідів – менше 100 мільйонів. За підрахунками Арсенія Яценюка, здоров’я наших зверхників воістину дорогоцінне, оскільки цього року на медичне забезпечення кожного з них заплановано суму, рівну медичному обслуговуванню 4 тисяч простих українців. Щоправда, допомогу при народженні дітей збільшено – але відтепер  її отримання значно триваліше в часі; тож яку вартість матимуть ці тисячі на кінець виплат за нинішніх темпів інфляції, невідомо.

«Я гарантую гідну пенсію.

– Кожному пенсіонеру – пенсію, що відповідає трудовому стажу, кваліфікації та умовам праці.

– Мінімальна пенсія – на 20% вища за прожитковий мінімум.

– Працюючим пенсіонерам – і зарплату, і пенсію.

– Захист пенсій від інфляції».

А тут про що говорити? У всіх на устах – пенсійна реформа, яка боляче б’є по кожному українцю – незалежно від віку. Нам повторюють, як мантру: без цієї реформи Україна приречена. Не будемо сперечатися. Поставимо тільки пару питань. У проекті реформи обходять, як священну корову, нинішніх працюючих пенсіонерів: навіть ті з них, що мають захмарні пенсії, і далі будуть отримувати якого завгодно великого розміру зарплати. При цьому посилаються на відповідну статтю Конституції і рішення Конституційного Суду, якими забороняється погіршення конституційних прав громадян. Хоч протягом року президентства Януковича вже скільки разів перекроїли Конституцію на догоду чинній владі, і Конституційний Суд благословив ці дії, приймаючи наразі протилежні своїм недавнім постановам рішення?! Чи причина такого трепетного ставлення до конституційних прав окремих громадян криється в тому, що, за даними окремих ЗМІ, пенсія в Азарова – 45 тисяч гривень?

І ще. Говорячи про «діру» в Пенсійному фонді  чи то в 37, чи навіть 60 мільярдів гривень, можновладці не згадують, що, скажімо, торік Україна «проінвестувала» в Кіпр (читай – олігархи вивели з України в офшори неоподаткований капітал) у сумі 6,342 мільярда доларів. Помножте цю цифру на 8 (курс долара) і отримаєте значно більшу  суму, ніж бракує на пенсії в Україні.

Або – ще один приклад, наведений народним депутатом Анатолієм Гриценком: «За оцінкою Мінфіну, чотири українських ринки – у Хмельницькому, Чернівцях, одеський 7-й кілометр і харківський Барабашово – дають річний оборот понад 500 мільярдів гривень. На цьому фоні забирати якісь копійки в пенсіонерів, малого бізнесу – щонайменше аморально».

 

«Моя мета – Україна серед 20 найбільш економічно розвинених країн світу. Для цього нам потрібні:

– Економічні реформи, які перетворять Україну на східноєвропейського лідера за інвестиційною привабливістю та рівнем життя. Я подолаю економічний спад, доб’юсь зростання національної економіки, що приведе до створення нових робочих місць, збільшення реальної заробітної плати.

– Правові реформи, які затвердять верховенство права в усіх сферах громадського, економічного та політичного життя суспільства, відповідатимуть європейським стандартам демократії.

– Збалансована, взаємовигідна та доброзичлива зовнішня політика».

Про економіку в Україні говорити – лише сльози лити. Та навіщо говорити. Дзеркало економіки – це полиці магазинів і купівельна спроможність громадян. Не знаю, як ви, а я вже боюся заходити до крамниць: ціни вмить безбожно спорожняють гаманець. Ще б: адже ціни на продукти харчування в Україні нарешті зрівнялися з цінами в економічно найспроможніших країнах – таких, як Великобританія, США і Німеччина. Причини – тотальна корупція, монополізація ринків (і нащо нам тільки здався Антимонопольний комітет?), відсталість, насамперед, фінансового та аграрного секторів (хабарництво та відкати тільки в сільськогосподарському сегменті здорожчують продукцію на 30%).

За даними Держкомстату, за 2010 рік ціни на продовольство в Україні зросли на 10,6% (найбільше – в Донецькій області – 13,3% і в захопленому «макіївськими» Криму – 11,4%). За неофіційними даними, це зростання склало 2,5 раза. За прогнозами експертів, 2011 року тільки додаткові платежі внаслідок зростання цін на житлово-комунальні послуги витягнуть з бюджету кожної сім’ї 1700 гривень. Доходи українців, з урахуванням офіційної інфляції в 9,1%, торік зросли на 1%. Проте, за даними заступника голови комітету Верховної Ради з питань фінансової і банківської діяльності С.Аржевітіна, насправді інфляція була 20%, а відтак падіння реальної зарплати дорівнювало не менше 9,1%. Крім того, заборгованість із зарплати  на 1.01.2011 року склала 1,2 мільярда гривень (найбільше в Донецькій області – 233,5 мільйона гривень).

Хоч першим документом, підписаним Януковичем на посаді Президента, був указ «Про боротьбу з бідністю» - та достоту «доборолась Україна до самого краю»: за статистикою ООН, протягом 2010 року українці збідніли на 10%, і кількість бідних у нас тепер -  78%.

За рівнем ВВП на душу населення Україна сьогодні – в другій сотні країн у світі. В той же час за рівнем споживання газу – 9-а, за рівнем споживання електроенергії – 19-а. З найгіршим у Європі енергобалансом.

Правові реформи, які «відповідатимуть європейським стандартам демократії», викликали шок у  Венеціанської комісії: адже вперше в юридичній європейській практиці позбувся будь-яких прав Верховний Суд держави, а Конституційний Суд дозволив собі внести зміни до Конституції! Та це для законослухняних європейців – неймовірні явища. У нас же тиск на голову Верховного Суду Василя Онопенка здійснювався на очах у всієї держави. Спершу посадили його зятя, потім Генпрокуратура порушила справу - за борг (що взагалі не входить до компетенції прокуратури!) – проти його доньки. Та після зустрічі Онопенка з Януковичем усе враз змінилося: незалежний слідчий супернезалежної Генпрокуратури закрив справу проти доньки, а зять наступного ж дня за рішенням такого ж незалежного слідчого вийшов із СІЗО. Про що домовилися дві високі сторони, з’ясується вже невдовзі. Але що домовилися – розуміють усі.

А щодо зовнішньої політики... Після передвиборного з’їзду Партії регіонів у 2009 році Ганна Герман аж сяяла: «Віктор Федорович сказав, що він нікому не дасть образити Україну!» Він нікому й не дав. Сам – терміново - здав Росії Севастополь; сказав, що – в обмін на дешевший газ; та наразі російський газ для українців на 50 доларів дорожчий, аніж для європейських споживачів, що затято торгувалися, обстоюючи кожну копійку, – і це здорожчання відчує на своїй кишені кожен український громадянин. Сам – без прохань, вимог і торгів – віддав Сполученим Штатам збагачений уран. Щодо збалансованості – то згадаймо про розчаровану «поганим учнем – Україною» Європу: «Ми стали один для одного такими далекими, мовби Дніпро протікає через столицю Монголії, а не України», – так образно визначив процес нашого «входження до Європи» польський журналіст Томаш Кулаковський. Хоч президентська стайня в Межигір’ї і збагатилася на двох породистих коней, подарованих поляками. Та цей подарунок – дрібниця на тлі інших особливостей президентського маєтку, де тільки підвіконня з ліванського дубу коштують по 40 тисяч євро кожне.

«Я гарантую збереження заощаджень і стабільний курс гривні. Я доб’юсь входження України до списку 10 країн з максимальною свободою ведення бізнесу».

Серед кроків у цьому напрямку були й податкові канікули на 5 років для малого бізнесу, пам’ятаєте? А реальністю став Податковий кодекс, що з корінням виривав спрощену систему оподаткування. На якийсь час, згуртувавшись, дрібні підприємці захистили свої права. Та невдовзі проти активістів податкового Майдану порушили кримінальні справи за… псування комунального майна: мовляв, для наметів у столиці  було вбито 132 кілочки, що нанесло збитків на 230 тисяч гривень (!). Так само реальністю став  глава Нацбанку Арбузов – «друг сім’ї» сина Президента. Невже хтось вважає, що це - позитивний сигнал для іноземних інвесторів? Зате для вкладників українських банків уже прозвучав перший дзвіночок – у вигляді ініціативи глави НБУ про заборону дострокового зняття депозитів: це при тому, що жоден банк в Україні не враховує у відсоткових ставках зростання інфляції.

«Я гарантую відродження і процвітання українського села. Я доб’юсь повернення Україні слави європейської житниці».

Далі в програмі, уже в іншому розділі, ще є обіцянка «прозорого розподілу земельних ресурсів за жорсткого громадського контролю». Хоч усе, що стосується села, селян і землі – це в Україні нинішній біда чорна. Село безробітне, з мінімальними доходами, без людських умов життя й побуту, з неповноцінною освітою, тяжкою працею у підсобному господарстві – спивається і вироджується. І хто, яка громадськість, «жорстко контролюватиме» розподіл, а точніше – продаж землі? А те, що земля з наступного року стане предметом купівлі і продажу, ні в кого не викликає сумнівів. Це найбільше народне багатство, цей останній національний ресурс, піде з молотка і задурно – і не збагатить, а повністю і остаточно розорить і закабалить українське село. Згадайте, чим закінчилася кучмівська велика «народна» приватизація колосального промислового комплексу України? В чиїй власності опинилися заводи, фабрики, порти і пароплавства?  В такі ж спливе й свята наша земелька – за влади великого капіталу в Україні. Інакше не буває, коли вівці обирають вовків – щоб захищали стадо.

«Я гарантую стабільність у країні та додержання законів. Я доб’юсь, щоб і президент, і пересічний громадянин були рівними перед законом».

О-о-о, тут кожен пункт яскраво спростовується роком діяльності Януковича на найвищому державному посту. Скажімо, «розмежування повноважень і відповідальності всіх гілок влади». Та вони протягом року міцно сплетені в єдиний стовбур президентської влади, якій тепер підпорядковано все в державі, в тому числі й демократію – владу народу. Верховна Рада перетворена в інструмент президентської адміністрації, слухняний аж до безглуздя: приміром, Податковий кодекс вона приймала двічі і ще раз змінювала – і щоразу під бурхливе схвалення залу. Або «введення системи виборів за відкритими виборчими списками», що на ділі перетворилося на протизаконне повернення   Конституції-1996 із пропорційно-мажоритарною виборчою системою разом, яка дозволяє партії влади перекроювати народний вибір під свої вузькопартійні потреби.

А чого варта обіцянка «ліквідації пільг для депутатів і високопосадовців», що в результаті завжди підтверджує народну мудрість: «Казав пан – кожух дам, та слово його тепле»? Як тут не згадати про зростання витрат на забезпечення діяльності Президента, Кабінету Міністрів і Верховної Ради на 727 мільйонів гривень порівняно з 2009 роком, найдорожчий, ніж у будь-кого з виборних посадовців у світі, гелікоптер для Януковича – за 17 мільйонів доларів (у Ангели Меркель – за 5 мільйонів), 1,072 мільйона гривень на модернізацію двох президентських літаків Іл-62, 5 мільйонів – на капремонт басейну і 900 тисяч – на ліфт у президентській адміністрації, 40 нових легковиків і 3 позашляховики «тойота» по 130 тисяч євро кожен. Словом, криза кризою, але влада на собі не економить. Капітально відремонтовано торік 13 кілометрів Старообухівської траси, якою їздить на роботу Азаров. На 8 кілометрів дороги до президентського Межигір’я було витрачено 50 мільйонів гривень (а на ремонт усіх столичних доріг 2010 року пішло 69 мільйонів). Плюс  відремонтовані всі вулиці в Києві, якими їздить Янукович: запевнення “Укравтодору”, ніби ремонт проведений на вимогу УЄФА  в рамках підготовки до Євро-2012, були спростовані УЄФА, яка насправді таких вимог не ставила).

Мабуть, сюди варто віднести й боротьбу з корупцією, якою зобов’язана займатися влада, але про яку чомусь і словом не згадується в президентській програмі. Через те, либонь, не повинно виникати питань, чому з приходом до влади Януковича були скасовані всі вже навіть прийняті (але з відтермінованим введенням у дію) Верховною Радою закони про боротьбу з корупцією, а натомість нині внесений проект закону, який уже не передбачає декларацій про доходи і  витрати членів сімей державних службовців. Тож ніхто не посміє поцікавитися в чинного глави держави, звідки в нього, що все життя пропрацював на державній службі, і в членів його родини власність більше ніж на 100 мільйонів доларів?! 

«Сумно, сумно аж за край»?

Може, нас втішить докір екс-Президента України Леоніда Кучми, який сказав якось, що не треба бачити в усіх діях  найвищого посадовця тільки лихі наміри: він теж людина і може помилятися.

Звісно, може. Проте в помилки можна повірити, коли всі сили людини, що опинилася на вершині влади, зосереджені справді на служінні народу, що довірив їй країну. На жаль, усе, що відбувається наразі в Україні, свідчить про інше: чинна влада служить великому капіталу. Досить згадати про Фірташа, якому уряд просто здав національні інтереси, змусивши кожного українця віддавати йому «газові борги». Але якби ж тільки це. Фірташ протягом цього року став фактичним власником української хімічної промисловості. Ахметов за цей час також суттєво  примножив свої найбільші в державі статки, майже монополізувавши ринок електроенергетики України. На очах на короля українського ринку нафтопродуктів перетворюється мільярдер Коломойський. На диво безправний уряд у судовому протистоянні з фірмою «Лівела», якій сам же влітку 2010 року надав право безакцизного ввезення нафтопродуктів – і вона імпортувала в Україну майже п’яту частину світлих нафтопродуктів, у результаті чого державна податкова скарбниця недорахувалася уже 3 мільярдів гривень.     

Ще приклади? «Их есть у меня»… Але скільки можна?

На завершення ще раз процитую Анатолія Гриценка: «Статки найбагатших і найбідніших громадян у країні не повинні перевищувати 5:1. Якщо різниця більше 10 – це вибухонебезпечне суспільство. В Україні цей показник – 40:1».

У Віктора Януковича ще є час виправити це співвідношення. А чи є бажання і бодай інстинкт самозбереження – покажуть найближчі його дії.

 

Світлана Кабачинська.

Колаж Євгенія ДОРОФЄЄВА.