1. Марія вийшла на двір. Її навіть не здивував голос покійного батька, який покликав жінку. На вулиці малювала свої візерунки осінь: розбризкуючи кольорові фарби по листі дерев. Небом пропливала одна-єдина хмара, яка закривала сонце. Він стояв на дорозі, за тином, біля хліва (ніби ховаючись). Марія угледіла фігуру батька ще з веранди – через вікно; тепер коли підійшла ближче: точно! Це він. Обличчя заховане у тінь. Усміхався. - Як ти? – запивав. Марія не відчувала страху. Розуміла: ЦЕ НЕ СОН. Вона не спить. Але чому він? Батько помер десять років назад. Як таке може бути? - Ти? – здивовано. - Я… Якусь мить Марія просто розглядала обличчя батька. Глибокі зморшки на лобі; криву, але добру посмішку –вправо;  очі зовсім не змінилися. Вона хотіла доторкнутись до його, не бритою кілька днів, щоки. Марія заплакала. Не схлипуючи. Тільки по щоці покотилась крапелька, яка лоскотала шкіру. «Тато, живий». Він попросив хліба. - Кусочок житнього хліба. - Тату, ти хочеш їсти? - Ні! Просто хлопці на колгоспі попросили, закусити не мають чим. - Заходь до хати… Він похитав головою: НІ! - Ти винеси мені, я почекаю тут… Марія швиденько пішла до хати. На столі, в кухні, лежав тільки білий, але ж він просив житнього хліба. «Тільки білий!». Вона взяла його. Вибігла на двір. НЕМАЄ. - Тату! – Марія підходила до місця де бачила його. НЕМАЄ. … тільки кінець мотузки… Ступаючи вздовж неї Марія звернула за хлів. Там – драбина… …мотузка піднімалась вгору…   - Здрасті! – голос сусідки. Марія озирнулась – Ганна. - Ти, що там робиш? – усміхнулась жінка. Марія ніби прозріла – мотузка зникла. Здивовано вона оглянулась довкола. - Помилуй Господи! Ганно, мені тільки-но таке привиділось, таке… Господи… - Марія п...

    Я повинен написати це… Я повинен написати це… Я повинен… …просто взяти кусок картону і вивести маркером букви, а потім вийти на вулицю і кричати: «Судний день настане завтра!». Стати біля метро при вході на станцію «Хрещатик» і кричати на все горло… …до тієї пори, а ж поки не захрипну…   Сіре небо. Похмурий день: дощ зі снігом. Осінь. Люди поспішають – хто куди! А в центрі їх чекатиме смерть. Я змушений сказати це… Ні! НІ! НІ! Я не збожеволів. Ні! Просто я не спав уже кілька днів. В мене страшенно болить голова. Я не можу сконцентрувати увагу на чомусь іншому… І… …та дівчинка зі сну… Вона сказала: «Допоможи!» Я прокинувся. У вікно заглядав місяць. І я… я не зміг більше задрімати, а згодом прийшло це відчуття болю і… Видіння… Люди. Безліч людей. Вулиці міста. Автомобілі. Сіре небо. Похмурий день: дощ зі снігом. Осінь. …а вони -  ідуть… …повільно спускаються… …і ні хто з них не помічає… МЕТРО. Мить ніби завмирає, а потім – бац! – і вибух. А вона, дівчинка зі сну… дивиться на мене і благає: «Допоможи!».   Так кожного разу.   Я закурюю сигарету і дивлюсь у вікно. Стрілки годинника перебирають час у сторону завтрашнього дня. Таке близьке і водночас далеке двадцять сьоме листопада.     ...