1 Автобус під’їхав до напису: Солонський Яр і зупинився. З нього вийшла дівчина, років 20-25, одягнена у «подряпані» джинси та кофтинку, що досягала її колін кольору хакі. Коли автобус поїхав лишивши за  собою тільки клуби пилюки, дівчина пішла в сторону населеного пункту, туди, де виросла вона і де не було її п’ять років. Вона йшла навпростець через поле, що заросло будяками і полином. Дівчина вдихала терпке повітря… що пронизане запахом полину. « Якби  хтось знав, як вона скучила за ним… За стежкою, що веде по під верби до річки; за росяною травою, якою в дитинстві, зрання, любила ходити, за співом птахів; за запахом польових квітів…» І ось нарешті вона тут. Вдома! Йде повільно нікуди не поспішаючи… Та й квапитись нема куди. Все як колись… тільки приїхала вона пізно… У неї дивне ім’я! МАРЛА. « Справді дивне!» - подумає хтось та у кожного імені своя дуже довга історія. Історія довжиною в життя цілого покоління… Вона підходить все ближче і  ближче… Вже видніються дахи будинків викладені червоною черепицею та сади біля них. « ПІЗНО!» « Якби ж приїхала хоча б трохи, на кілька днів, раніше ,- встигла б  побачити її… А так?!» Марла дістає з рюкзака чорну хустинку, приготовлену саме для цього моменту – зупинившись на мить – в’яже на голову попід волосся. Будинок де жила бабуся знаходиться край села. Малий, крихітний, «зліплений» ( в буквальному сенсі слова) із глини, зі солом’яними стріхами – він був чи не з найдревніших  у Солонському Яру. Ще бабця Антоніни (так звали бабусю Марли) проживала в ньому. Будинок зберігся. Кожної весни фарбували білосніжним вапном, підкрашували візерунки біля вікон та дверей… На ґрунтовій дорозі стояло чимало народу. Всі про щось понуро говорили. Марла підходила все ближче і ближче. Раптом: - М...

У нас в селі є відьма. Дехто не вірить, я й сам не вірив, а ж поки не зустрівся з нею. Того дня вона йшла стежкою, що вела, через парк, до озера. Я відчув її пильний погляд на собі та коли озирнувся – нікого не побачив. Лише тварина встояла біля дерева і пильно вдивлялась у воду… Я відчував, як щось нечисте огортало природу. Туман лягав на береги ховаючи в своє сплетіння усі звуки, які народжував день. Птахи замовкли і навіть їх політ був обірваний бездною, що жила подихом Тьми. Відчуваючи, як щось повільно підступає до мене, я нахилився над плесом, але свого відображення там не побачив. Вода застигла… Звір наближався до мене. Він вийшов з туману та йшов мені прямо до ніг. Я дивився йому в очі, а копита цокали ніби він іде по тротуарі, але ж то… То Озеро. І ось хлюпіт. Плесо починає танцювати. Вода здіймається вгору і звідти, по малу виходять мавки. Їх кучеряве волосся заплітало звіра… А запах пожирав мене… Я хотів до них. У їх танець. Та щось тримало мене за руки. Я хотів вирватись, але ні… Не вдавалось. І тут голос: - Чому ти тут? Це було єдине питання на яке я не міг дати відповідь. Вона блукала десь поруч, перегукувалась дивними химерами, що породжував туман. - Це твоє свято. Танцюй. Танцюй, Коко. І я в своєму костюмі клоуна зриваюсь і йду впляс. Мавки беруть мене за руки та ведуть у вітряну круговерть, в самий центр Балу… - Танцюй. Танцюй, Коко. – говорять дівочі уста мені. Їх слова - для мене блаженство. Я хочу втопитись у пронизливих перехресних поглядах дівочих очей, які поглинають повністю мою плоть. Плоть, яку я не відчуваю. - Швидше… - Швидше… Вони щось ричать до мене, а я вже не чую. Я заплітаюсь у довгих, кучерявих косах мавок і, торкаючись тонких, пружних тіл, падаю… Пронизливий дівочий сміх заповнює порожнечу навколо мене. Він змінюється на гул. - Чуєш!? Там б’ється серце. Твоє серце. Воно живе. Воно дихає – б’ється… Ще мить...