1. Була зима. Грудневі морози тільки-но вступали у свої володіння. Білі пухові покривала огортали околицю. Його знайшли біля залізничної колії. Спочатку побачили босу ногу. Вона була синьоватого відтінку. Коли розгорнули сніг побачили його… … худого… …небритого… …одягненого в лахміття… …років тридцяти, чоловіка… Дихав! Важко, але все ж таки дихав. Його підняли. Поклали на воза. Дід Михась, лісничий, зняв із себе жупан й загорнув ним тіло чоловіка. - Холодний. Замерз. Ледь-ледь б’ється серце… - твердила баба Ганя, розтираючи руки невідомого по-черзі: то ліву, то праву. Чоловіка відвезли в медпункт. Фельдшерка констатувала: пальці рук, ніг відмороженні. Коли невідомий прокинувся то не став ні з ким говорити. Просто лежав, дивлячись на стелю. Так пройшов тиждень. Одного ранку він запитав медсестри: «А церква у вас є?». Алла кивнула: - Є! - Далеко? - Кілометри за три… - У мене хрестик був. - А так-так дід Михась, що знайшов вас, віддав його мені. Я поклала його у шухляду. Чоловік силувався встати. - Ні! Лежіть. Я дістану. Алла дістала з тумбочки хрестик. - Вам одягнути? Чоловік кивнув головою. Вона одягнула. - Звідки ви? – поцікавилась дівчина. На що відповіддю була мовчанка – якщо щось вам щось буде потрібно - то кажіть. Мене Аллою звуть – чоловік відвернув голову. Того дні приходили міліціонери. Проте особу чоловіка встановити не вдалось. Він попросту говорив, що не пам’ятає. Селом ходили чутки про знайденця. - Бандіт! – говорили одні. - Жертва – стверджували інші. - Злодюга. - Злидня… І таких версій десятки. Хто він? «Одного разу він встав посеред ночі, підійшов до вікна, опустився на коліна – розповідав Олег (вони були в одній палаті) – молився до ранку». А коли зайшли лікарі, то здивуванню не було меж… чоловіку з кожною годиною ста...

  Ляжеш на землю і не відчуваєш холоду, а повітря пахне талим снігом та гнилою травою. Здавалося б весна, але ні – це лише початок зими. Дивишся у небо, а там брудні хмари повзуть повільно по сірому тлі; тільки сонце… ніби вперше заглядає в очі.  Вітер пронизує шкіру відчуттям присутності Святого Духу.  А в середині теплота. Її відчуваєш усім своїм єством.  Вона проникає у кінчики пальців даруючи їм дивне і таке тривке блаженство. Торкаєшся руками брудного снігу. Загрібаєш його у долоні і потім відчуваєш, як він розтає. Брудний не сніг, а люди. Закриваєш очі. Усміхаєшся. Шепочеш молитву. А в голові ніяких думок. Взагалі – ніяких. Тільки темрява. І вже не важливо ким ти був у минулому… відкидаєш усе… більше не потрібні люди… не потрібен голос… взагалі не потрібно нічого. Хто ти перед пустотою вічності без світла та звуку? ...

[І торкалась рукою вона стіни.] [І йшла коридором.] [І в кінці його не було світла.] 1. У суботу було весілля. Гуляли в клюбі, зібралося все село. Володя  з Борховець женився на Оксані Глень матері-одиночці, яка виховує двох діток: Олю та Вітлика (так вона називала свого синочка). Гуляли весело. До ранку. Ох вже й натанцювалося село. Були, здавалося, усі:  і старі, і молоді, і діти… а музики все грали і грали, а люди все танцювали і танцювали… миски били і на щастя новій родині, і так… по-п’яні, бо руки не тримали… Клюбний паркет  тремтів під веселими відбиваннями  каблуків і каблучків. «Сім-сорок» - оголошувала баба Мотря, яка взяла на себе цього вечора обов’язки тамади. І всі знову в пляс. І знову над головами затряслись платочки.  Цьомки в щічки, цьомки в губи… і так весело, так нестримно  неслися пари в танці, що не помітно, навіть, сонце піднялось. І все вже… Пора! Додому. 2. А  в неділю околицею пронеслась страшна звістка: - Ігор, син голови колгоспу, повішався на вербі біля річки. Його знайшов дід Іван, який пригнав сюди корів напувати. - Спочатку я побачив рух. Щось ніби пробігло біля верби і сховалось в огородині. Я не зрозумів. Хотів поглянути. Зробив крок. А там… Ігор. І дивиться холодними своїми очима прямо мені в очі, а по спині холодок, а ж мурашки по тілі пробіглись, і те Щось в городі виглянуло і знову сховалось. Думав серце  зупиниться. Воно все стука і стука… так що… о-хо-хо. Так: тук-тук, тук-тук. Ніби й справді хотілось зупинитись. А те знову виглянуло. Я його побачив. Чесне слово побачив, маленьке ніби мавпочка, з голівкою в мій кулак, чортеня. Воно піднялось і знову тільки, як забачило мене навтьоки. Гопца-гопца і нестало його. Тільки й слід простиг, а я від страху чуть в штани не наробив лиха. А Ігор висить і дивиться… й усмішка на обличчі. Усміхається.  Я а ж присів… і так н...

Чинне російське керівництво не полишає надії на відродження імперії – бодай у вигляді усіченого до трьох слов’янських держав – Росії з Білоруссю і Україною вкупі.    НАГАДУВАТИ,  ЩОБ ЗАБУЛОСЯ? Перемогу в другій світовій війні - у радянському  трактуванні  Великій  Вітчизняній – у Радянському Союзі почали пишно відзначати через двадцять років після її закінчення. Раніше, либонь, було не до того – треба було відбудовувати народне господарство, добивати бандерівців по українських лісах і скорочувати армію, яка внаслідок війни розрослася до неймовірних розмірів і з’їдала все, що з такими потугами заробляли  на  військово-промисловий комплекс  СРСР  закріпачені  колгоспами селяни, робітники із символічними зарплатами і в’язні численних гулагів. Та й, власне, особливо розмірковувати на цю тему до того не доводилося. Адже, по-перше,  велика  Перемога  належала насамперед «геніальному полководцю» товаришу Сталіну; по-друге, радянська пропагандистська машина ще за часів  війни створила безліч героїчних міфів про підпільників-партизанів-воїнів, подвиги яких не підлягали жодним сумнівам і різнотлумаченням; навпаки, їх необхідно було вживити як реальність у свідомість нових поколінь, бо – і це по-третє  – заплгіднити ними свідомість  покоління,  що  пройшло  війну,  було важко: що таке війна, воно знало не з книжок  і фільмів, а  зі свого власного страшного досвіду. Тому й потрібен був час, щоби країна залікувала рани, багато справжніх фронтовиків  повмирали  від  ран,  а нові  генсеки ЦК КПРС,  уже не  боячись  теж  мертвого  вусатого  вождя, забагли власних німбиків над головами –  і, оскільки особливо хвалитися було  нічим,  то  гігантська  радянська імперія народила  і почала розвивати грандіозну&nbs...

  Голоси знову лунали у моїй голові. Вони звучали чіткіше ніж раніше. Один з-перед другого. - Знаєш кого я сьогодні бачила? – казала мені дівчина із голубими, наче небо, очима( я побачив їх – лише мить …лише змах вій). - Ні! – лунає голос інший, чоловічий та грубий. Його перекривала шипляча музика, яка лилась не мов зі старої грамофонної пластинки. Я уявляв це собі. Я завжди уявляю, але не можу запам’ятати. Не можу ні чого запам’ятати… - Ти вбив ще когось? Не вже це так легко не зупинятись…Як ти це зробив? Так, як завжди! Ну! Скажи… як ти це зробив? В очах мутніло, а думку полонило одне-єдине питання: - Як? - Як? - Як? Я стискав руками виски та голова мене не слухалась. Вона породжувала нові химери. ХИМЕРИ! Вони супроводжують мене скрізь; заповнюють уяву і женуть, женуть, женуть… Мені здається, що я стою над прірвою, а шляху назад немає.  Його ні коли не буде. Я сам. Один. Я знову іду. Куди? – сам не знаю. Мені не хочеться бути вдома. Я іду, щоб побути сам, - на одинці зі своїми думками. Щось дивне зі мною відбувається, я не мов пам’ятаю минуле, але воно ховається за призмою сірого туману, який час-від часу розсівається…а буває завмирає на довгі нічні години… У такі моменти страшенно болить голова. БІЛЬ! Тепер я, фактично. Його не відчуваю. Попросту все завмирає. Я йду на зустріч кольоровим вітринам, які виділяються на фоні білого-білого снігу. Злившись із натовпом, я йшов туди куди несла мене течія людей… - Привіт1 – зринуло звідкись слово. Я зупинився. На мене дивилась пара синіх, кольору блакиті, очей. - Ти мене не пам’ятаєш? – я звернув увагу на її губи: вони були пухкенькі та почервонівши від легкого морозцю. - Ні! – зринуло з моїх уст, а очі дивились прямо на неї… - Невже забув? “Забув” – це ...