Гаряча тема:
- Війна
Дощ лив уже дня три. Вода змивала з горілого смоляного асфальту і бетонних стін ввесь бруд, який причепився до їх поверхонь за останні місяці. Вулиці стояли порожніми... У такі дні, навіть не знаю чому, але мені не хочеться бути в дома. Хоча, дійсно, краще сидіти з чашечкою кави у своїй кімнаті та мовчки насолоджуватись зливою, яка б`ється у вікно, розбивається і стікає потічками вниз. Вчора дзвонила Марла, казала, що зайде, але її так і не було. Хотів передзвонити – та щось зупинило. Нудно! Я встаю з-за столу, одягаю дощовик: він прозорий і крізь нього видно мої шузи та кофту. Я виходжу на вулицю – вітер дунув прямо в обличчя... І я усміхаюсь. Саме це мені хотілось відчути. Вулиця дрімає. Вона спить і дощ – це її сон. Я тримаю в руках парасольку, але не хочу покриватись „грибною шапкою”. Перебігши вулицю я наближаюсь до вітрини кафе. Зупинившись і зазирнувши у середину - бачу її. Марла озирнулась та махнула рукою, мовляв „іди сюди”. - Привіт! – говорить вона. Я дивлюсь на її усміхнене обличчя: - Чому ти вчора не зайшла? - Ти не повіриш кого я вчора зустріла... – вона зробила паузу, мабуть, для того, щоб я запитав: „Кого?”, проте змовчав. Посмішка на дівочому обличчі зникла. – Що з тобою? - Не знаю. - А я вчора бачила Повелителя Грому... - І що? - Ти не повіриш, він стояв на майдані та чекав поки... Підійшла офіціантка і поставила на стіл два коктелі, які ми замовили раніше. - ...поки не пролунає грім. Він чекав блискавку, яка б влучила у нього... - І це все? - Ні! А далі був танець... І він піднявся на небеса. - Я не розумію. Марло, що з тобою? – я взяв її руку у свої – Ти замерзла... - Ні. Що ти? Все нормально. - Ти змінилась. - Як саме? - Очі у тебе не такі. Що сталось? - Ти не повіриш... Я продала свої сни... Після останньої фрази я поглянув на Марлу із жахом. Я не знав як зарадити їй. Стиснувши її долоню я спробував її зіг...