Тема УПА вже доволі широко розкрита і не нова. А от дослідження локальних партизанських рухів у містечках та селах розкривають ще не надто добре досліджений пласт в історії визвольного руху. Директор Хмельницького обласного літературного музею Василь Горбатюк, окрім роботи над літературною картою краю, досліджує й історичні події, що розгорталися на Поділлі. Книжка «Ще настане ваша пора» — це документальний роман про юних борців за свободу України, за її державність, які піднялися на боротьбу в повоєнні роки — у кінці 1940 — на початку 1950-х. Вони — шість хлопців і одна дівчина — створили підпільну антирадянську організацію, яка діяла в селі Женишківці Віньковецького району, що на Хмельниччині. Юнаки і дівчата з подільського села стали на шлях боротьби за вільну Україну, за самостійну державу. В умовах радянського комуністичного режиму на їхні долі випали героїзм і трагедії, кохання і втрати, високі мрії і жорстокості покарання. «Та всі ми знаємо, що в Західній Україні діють підпільні організації українських націоналістів. Не здаються, бач, борються... Ось хто, я думаю, зможе нам вказати правильний шлях», – думали герої роману про воїнів УПА. Шукали упівців відчайдушно, бо готові були боротися за Україну: «Кожен знав: і він, і його друзі готові до боротьби. Настане їхній час — і вони вступлять у неї без вагань. Довго шукали виходи на бандерівців хлопці, але ті самі їх знайшли. І то випадково. Двоє женишківців — Віталій Мельник і Володомир Паюк — пішли на співпрацю з УПА. Володимира Паюка схопили і засудили до страти. Він 40 днів чекав у камері смертників, але потім йому страту замінили на 25 років ув’язнення. А Віталій «Орлич» Мельник загинув у бою з енкаведистами 7 липня 1951 року. Сам роман Василь Горбатюк писав упродовж 2003 — 2006 років, але пошуки місця загибелі, обставин забрали в нього ще шість років. Він їздив шукати це місце. І таки...

  Сергій Пантюк, пригадавши події у Придністров’ї та Карабаху, розповів про свою філософію війни До історичної тематики письменники звертаються не просто так. До цієї теми треба дійти – таланту, як і хорошому вину, потрібна витримка, перевірка часом. Бо говорити про історію треба лиш тоді, коли маєш що сказати, коли маєш свій особистий погляд на події минувшини. А ще – треба відстань у часі. Аби події таки стали історією. В сучукрліті вже не перший рік культивуються теми УПА, Голодомору, Другої світової війни. Полиці книгарень уже насичені літературою про ці події. Час минає, й автори уже звертають увагу на  ситуації, які історією тільки стають. Сергій Пантюк у прозовій книжці «Війна і ми» звертається до подій значно ближчих – війна на Кавказі та конфлікт у Придністров'ї. Власне, книжка не лише про це, а й про війну загалом – бо ж ми кожногодня ми вступаємо в боротьбу зі світом, з оточенням і з самим собою. І Сергій Пантюк взявся осмислити цю вічну, безупинну війну у глобальному масштабі. Окрім усього, ця книжка – певний крок у творчості письменника, адже ми його знаємо більше як поета. У Сергія Пантюка окрім 11 поетичних збірок, є й проза – роман «Сім днів і вузол смерті» (2007) та книга прози «Як зав´язати з бухлом і курінням» (2009). Але «Війна і ми» кардинально змінює враження про письменника, бо ж Сергія Пантюка звично сприймати як провокатора, жартівника. А ця книжка показує інший бік таланту – вміння говорити про серйозні філософські речі без стьобу. Та перейдімо від постаті автора до книжки. Сама назва «Війна і ми» містить потужну алюзію і відсилає нас до грубезного толстовського талмуда. Проте різниця в одну букву в назві відіграє неабияку роль. Свою війну Пантюк вмістив у 168 сторінках. Хоча тут варто додати: свого часу, коли книжка була ще у друці, автор розповів, що над твором працював дуже давно і замислював ...

Над містом сходило сонце. Я стояв на вершині хмарочосу і дивився на рожеву гладь неба. Сто двадцять метрів над землею… Цікаво, скільки це поверхів? А люди, як мурашки – нікчемні та малі. Сьогодні я вище усіх. Мої крила тремтіли від пронизливо – холодного вітру. Я знав, що з кожною наступною миттю буде важче іти на Вершину Духу, про те намагався не зупинятись і не озиратись і, тим більше, не дивитись на своє темне минуле. Я – Янгол. Навіть не знаю чому, але ангел світла. У мене білі крила, мій одяг світлий і це кільце над головою – як воно мені заважає, - в принципі могло б бути гірше. Я міг би служити темряві. Я взагалі не любив світла, але я - Янгол. Часом мені здається , що я не той ким би мав бути. Мені чогось не вистачає. Саме тому я тут. Світає. Я присідаю на край даху; звісивши ноги – гойдаю ними. Так! Мені добре, але чогось не вистачає. Я глибоко вдихаю ранкову туманну прохолоду і мені здається, що – ЖИВИЙ. Озирнувшись бачу, як тіні хмар підкрадаються до мене ховаючи дерева у морок, але ж вони малі, вони проти мене – ніщо, вони лише дерева. Моє тіло огортають мурашки і я лечу. Я не чую крил. … А може їх у мене немає? Як? З кожним разом я все чіткіше бачив їх. Я навіть… торкався пір’їнок. А може  то омана? У якусь мить мені стає зрозуміло, що все не так. Крил у мене ніколи не було і не буде… Я падаю… Секунда… Одна – друга… Що це? Я відчуваю як щось підносить мене догори. В думці лунає: - Крила! А голос з небес каже: - Лети! Як добре розуміти, що ти Янгол, і не потрібно в цьому сумніватись… 8. 11. 2005. ...

1. Олені снився батько. Він повільно ішов ґрунтовою дорогою додому. Курив. Клуби нікотинового диму поїдали, на секунду (не більше), його обличчя… і виринаючи з-під занавіски того диму він усміхався. Батько підійшов до воріт. Зупинився. Повільно відхилив хвіртку й просунувся крізь щілинку, яка утворилась, на подвір’я. Він сів на лаву. - Лєнка! – гукнув він. З літньої кухоньки вийшла дівчинка. (уві сні вона впізнала себе… ту «себе», якою вона була в 12 літ). - Що? – дівочий голос. - Принеси мені цукерок… - ..але ж.. - …тих шоколадних - !!! - Я знаю в тебе є. ти вчора в магазині купила. 2. Олена прокинулась. Широко відкривши очі вона відразу поглянула у вікно. В шибу билась гілка яблуні. .В хаті тихо. Чоловік спить поруч. Вона встала. Одягнула халат. Вийшла з хати. Ранок привітав її холодом… …а вздовж річки, під городом, який видно з ганку поповз сивий туман, який поїдав усе, - ховаючи за своєю ширмою очерет,Ю кущі й верби – від яких залишались тільки не чіткі силуети. 3. - Чому ти не спиш? – вийшов до дружини чоловік. - Коля! - Що? - Мені батько наснився. (пауза) Олена продовжує: - Тепер якось не до сну. - Іди в хату.. Рано ще! - Зараз. Я постою ще трішки, а ти йди. Я зараз. 4. На роботі Олена розповіла все колезі Клаві. Вона запевнила, що все буде добре. - …це нормально. Вони де коли приходять до нас. До мене наприклад… мені теж часто сниться бабка покійна. Буває сядемо на лаві і про все, про життя говоримо. Не бери в голову. В рутинній роботі пройшов день. А ввечері повертаючись додому зі школи де вона вчителювала, зустріла кума Сашка. Вони розговорились. Так і йшли хто куди. - Завтра, якщо буде така погода, город згораю, гній розкидаю. Земля.. – Та Олена не слухала його. Не цікаво. Він взагалі не цікава людина. 5. В Олени боліла голова. Додому вона прийшла дуже втомлена. Хотілося...

    Он просто сел в мою машину и сказал: «Поехали!». Я растерялся при виде пистолета, который смотрел мне в лицо. Пацан «упал» на сиденье позади. Минутку сидел молча. - Куда? – спросил я. - Что? - Ехать куда? - Прямо давай пока, а там видно будет. Медленно машина двинулась вперед. - Только нес-с-с-сп-пеши-и-ы! – протянул он. Что-то с ним не то. Парень тяжело дышал. Не знаю точно, но мне показалось что он или пьян, или был под кайфом. - Ты кто? – спросил юнец. - Иван! – ответил я. - Иван! А куда ехал до этого? - Домой! - Почему с утра, так? - С ночной смены. - А где работаешь? - Хлебобулочный… Возле завода «Новатор». - Пекарь, что ли? - ДА! - Устал? -ДА! Парень тяжело вздохнул. - Снег обещали. Я посмотрел в зеркало заднего вида. Парень смотрел мне в затылок держа возле головы пистолет. - Говори куда ехать? - За город! Отвезешь меня в одно место. Я дорогу тебе покажу, а потом поедешь домой… «Домой!» - что-то не очень вериться. От таких людей чего хочешь можно ожидать. «Убьет! - (мысль в голове) -  Точно убьет!» - Дети у тебя есть? - А что? - Просто спрашиваю… Я вновь покосился на него. - Двое. Сын и дочь. - Отец значит! - ДА! Улицы города пусты. Еще все спит. На часах 5:30. И зачем я ушел раньше. Полтора часа подождать и этого бы не случилось. - Бензину много в машине? - Литров шесть… Семь. - Не хватит! - Далеко ехать? - Далеко – в ответ. Как-то так тяжело стало внутри. «Почему я? Почему? Не хочу умирать» Стоп! Не паникуй! Надо быть спокойным. - Есть хочешь? – вытянул фразу из себя. Он молчал. - Если да… то там сумка возле тебя. Там булочки, хлеб… Молчит. - С тобой все нормально? Я повернул голову, чтобы вз...

  “…то, что случается с нами здесь, на земле, тает в бесконечном сиянии вечности…” Трумен Капоте   Вітер підхопив пожовклий кленовий лист і поніс їй до ніг… В руках вона тримала дві червоні троянди, а погляд незворушно дивився на цифру, яка відбивала сонячне проміння, пускаючи його прямо на червоні пелюстки квітів. Прохолода огортала її ніжне тіло… ОСІНЬ! Це її двадцять перша осінь, а вона ніколи не бачила свого батька… ...І ось вона перед ним. Він читає смуток у її очах і підхоплюючи, вітром, листок кидає його до ніг тій, котру хотів би назвати Дочкою. Але між ними безіменна пелена вічності, яку ні хто не здатний порушити, навіть, словом… Квіти лягають на камінний хрест і дівчина сідає на коліна поруч. Її оченята покриваються сріблястим нальотом кришталю і сльозою, гіркота цієї миті, котиться по рожевій щоці. Солона крапелька лоскоче рум’янець на дівочому обличчі та, з підборіддя, падає розбиваючись в кам’яну плоть пам’яті… В повітрі висне запах полину, що вривається їй у душу з подихом вітру…  Кленовий листок знову здіймається в повітря і, кружляючи, летить далі. Тремтячою рукою вона веде по плиті аби знайти напис. Та його немає. А серце розривається в клітці почуттів, що сковують її. “Я знаю, що ти тут. Я знаю… Я довго шукала тебе. Тату, я часто думала, що скажу тобі коли знайду, але чомусь не можу”. Він бачить сльози на її обличчі. Він відчуває їх. І все застигло в очікувані того, що буде зараз… ТИША! - Тату… - говорить вона цілуючи холодну могильну плиту – Я знаю: ти тут, біля мене. Скажи мені щось. І сонце гасне. Його закривають хмари – гримить. Іде дощ. Теплі краплі якого змивають пелену почуттів, що наповнюють їх Обох. Знову рве вітер. Він акуратно зриває з троянд пелюстки та закручує у веремію щасливого танцю. - Я тут… - лунає голос зриваючи з небес занавіску людських за...