Майор зайшов у кімнату і щось сказав, що саме я не пам’ятаю, але мені вже тоді стало зрозуміло: потрібно йти. Швидко встав із ліжка, одягнувся і ми вийшли. «Ліфт не працює». Спускалися сходами. «Шо там?» - питав я. Грішка: потім побачиш! Через кілька хвилин ми стояли на вулиці під гуртожитком. Аля стояла біля входу і курила. - Що? -Там! Чорт лежав під кущем. - Я не знаю, як воно… просто… Я зробив кілька кроків в сторону, аби угледіти його лице. Він був мертвий. - Ти вбила його! - Я не знаю як це вийшло. Чортом ми називали одного хлопця, який часто вшивався біля універу. Його можна було побачити скрізь, але тільки не на парах. -Бля! І що тепер? Аля видушила з себе: Я НЕ ЗНАЮ. Майор поглянув на мене, потім на Алю. - Це ж піздєц. Його потрібно никати. Я штовхнув Чорта ногою. На його обличчі кров. До Грішки: - Чувак, я пас. Я не буду в цьому приймати участь… Майор: - Просто вивеземо його і все… - Чувак, куди? - В ліс! – це Аля. Я закурив. Тільки цього ще не хватало, блять, вивозити трупак в ліс. «А там що? Закопаємо!?» - пальнув я. Від цього ставало, якось не по-собі. Аля кивнува головою. ПРОСТО АХУЄТЬ – лише це крутилось в голові. - То ти як? З нами… - очі майора мали химерний відблиск. - Машина? Аля: - Стас має підїхати. - То дзвони до нього… хай рухається. Почувши це Гріша усміхнувся. Він з нами – подумав Майор. Аля дістала телефон з кишені. Пальці зарухались на клавіатурі. Екран телефона освітлював обличчя дівчини. Їй всього дев’ятнадцять. Світловолоса бєстія приклала трубку до вуха. Чулись гудки, які через мить змінились якось блатняковою музикою. «АЛЛО» - в динаміку. - Стас ти де? – спокійно мовила Аля. - Їду! - Скоро будеш? - Хвилин п’ять ще. Жди. Гудки. Аля опустила телефон. Кинула, похапцем, погляд на мене, потім на Грішку. - Чекаємо! - Так скажи шо т...

  1. Марія вийшла на двір. Її навіть не здивував голос покійного батька, який покликав жінку. На вулиці малювала свої візерунки осінь: розбризкуючи кольорові фарби по листі дерев. Небом пропливала одна-єдина хмара, яка закривала сонце. Він стояв на дорозі, за тином, біля хліва (ніби ховаючись). Марія угледіла фігуру батька ще з веранди – через вікно; тепер коли підійшла ближче: точно! Це він. Обличчя заховане у тінь. Усміхався. - Як ти? – запивав. Марія не відчувала страху. Розуміла: ЦЕ НЕ СОН. Вона не спить. Але чому він? Батько помер десять років назад. Як таке може бути? - Ти? – здивовано. - Я… Якусь мить Марія просто розглядала обличчя батька. Глибокі зморшки на лобі; криву, але добру посмішку –вправо;  очі зовсім не змінилися. Вона хотіла доторкнутись до його, не бритою кілька днів, щоки. Марія заплакала. Не схлипуючи. Тільки по щоці покотилась крапелька, яка лоскотала шкіру. «Тато, живий». Він попросив хліба. - Кусочок житнього хліба. - Тату, ти хочеш їсти? - Ні! Просто хлопці на колгоспі попросили, закусити не мають чим. - Заходь до хати… Він похитав головою: НІ! - Ти винеси мені, я почекаю тут… Марія швиденько пішла до хати. На столі, в кухні, лежав тільки білий, але ж він просив житнього хліба. «Тільки білий!». Вона взяла його. Вибігла на двір. НЕМАЄ. - Тату! – Марія підходила до місця де бачила його. НЕМАЄ. … тільки кінець мотузки… Ступаючи вздовж неї Марія звернула за хлів. Там – драбина… …мотузка піднімалась вгору…   - Здрасті! – голос сусідки. Марія озирнулась – Ганна. - Ти, що там робиш? – усміхнулась жінка. Марія ніби прозріла – мотузка зникла. Здивовано вона оглянулась довкола. - Помилуй Господи! Ганно, мені тільки-но таке привиділось, таке… Господи… - Марія п...

З армії Артем прийшов замкнутим. Ось вже третій день підряд він не виходив з хати: все видів біля відіка і передивлявся старі касети. Сьогодні (вже вдруге) він перемотував запис із випускного балу 2004 року. В кімнату зайшла матір, Тамара. Тьома, ти вийшов би кудись. В кафе, на діскатєку. В Синяві я бачила Богдана. Він запитував про тебе. Артем: І що? Та, так. Хотів тебе побачити. Казав, що дзвонив до тебе.  Ти, що мобілку вимкнув? Ага! Навіщо? Не знаю. Щось сталось? Ні! Тоді, що? (пауза) Я не впізнаю тебе. Мам, зі мною все добре. Просто хочу побути один. Зібратись з думками. Подумати. Артьом! Га!? Тільки ти виходь зі своєї кімнати. Не можна так. Запроси друзів у гості. Все таки рік не бачились. Добре. Як скажеш. (пауза) Все? Ага! Артем повернувся до телевізора. Натиснув на пульті PLAU. Зображення зарухалось. В рамці екрану заіскрилось посмішки однокласниць і однокласників. Лунала музика. Святкова лінійка. Учні вишикувались квадратом. Свято останнього дзвоника оголошую відкритим. – звучить голос директора школи. Камера рухається вздовж випускників, що стоять в коридорі – готуються до виходу. Звучить музика. Голос. Аплодисменти. Випуск 2004 року. … і для когось це стає останньою митю шкільного життя. Артем знову перемотує касету, тільки вже трохи вперед. Зупиняє. Він хоче спіймати дівчину. А ось і вона. Голос (за кадром): Оля, скажи щось. Дівчина усміхнулась: Що саме? Побажай щось усім випускникам 2004 року. Оля: Ну… я… почекай… зараз я настроюсь… зараз… Артем зупинив запис на крупному плані обличчя дівчини. Мить потримав так, а потім вимкнув телевізор. Хлопець навіть не помітив, як матір вийшла з кімнати.   2. у ньому тепер сиділа якась пустота. Звідки вона прийшла він і сам не зн...

1. Олені снився батько. Він повільно ішов ґрунтовою дорогою додому. Курив. Клуби нікотинового диму поїдали, на секунду (не більше), його обличчя… і виринаючи з-під занавіски того диму він усміхався. Батько підійшов до воріт. Зупинився. Повільно відхилив хвіртку й просунувся крізь щілинку, яка утворилась, на подвір’я. Він сів на лаву. - Лєнка! – гукнув він. З літньої кухоньки вийшла дівчинка. (уві сні вона впізнала себе… ту «себе», якою вона була в 12 літ). - Що? – дівочий голос. - Принеси мені цукерок… - ..але ж.. - …тих шоколадних - !!! - Я знаю в тебе є. ти вчора в магазині купила. 2. Олена прокинулась. Широко відкривши очі вона відразу поглянула у вікно. В шибу билась гілка яблуні. .В хаті тихо. Чоловік спить поруч. Вона встала. Одягнула халат. Вийшла з хати. Ранок привітав її холодом… …а вздовж річки, під городом, який видно з ганку поповз сивий туман, який поїдав усе, - ховаючи за своєю ширмою очерет,Ю кущі й верби – від яких залишались тільки не чіткі силуети. 3. - Чому ти не спиш? – вийшов до дружини чоловік. - Коля! - Що? - Мені батько наснився. (пауза) Олена продовжує: - Тепер якось не до сну. - Іди в хату.. Рано ще! - Зараз. Я постою ще трішки, а ти йди. Я зараз. 4. На роботі Олена розповіла все колезі Клаві. Вона запевнила, що все буде добре. - …це нормально. Вони де коли приходять до нас. До мене наприклад… мені теж часто сниться бабка покійна. Буває сядемо на лаві і про все, про життя говоримо. Не бери в голову. В рутинній роботі пройшов день. А ввечері повертаючись додому зі школи де вона вчителювала, зустріла кума Сашка. Вони розговорились. Так і йшли хто куди. - Завтра, якщо буде така погода, город згораю, гній розкидаю. Земля.. – Та Олена не слухала його. Не цікаво. Він взагалі не цікава людина. 5. В Олени боліла голова. Додому вона прийшла дуже втомлена. Хотілося...

Він зупинив погляд на криниці біля верб, що росли обабіч дороги. Його очі були стомлені і переповнені стражданням, що здавалось ось-ось вибухнуть слізьми. Опираючись на палицю, зовсім юний, але вже посивівший хлопець, підійшов до розлогих крон дерев, - хотілося заховатися від сонця, яке обпалювало його оголене тіло. Юнак поглянув у гору на густе і пишне зелене листя. Воно шуміло від подиху легкого і прохолодного вітру… Хлопця звали… …Та хіба ім’я має значення коли людина вичерпує зі свого єства всі запаси енергії, у моменти, коли немає жодного сенсу і смислу продовжувати свій рух по бездоріжжі? Хіба є визначення для кінця. Він вичерпав себе, як творця і людину, про те лишився жити. Тепер його життя поділене на етапи: від перехрестя до перехрестя, тільки тут Юнак може обирати… залишаючи позаду минуле. Часом його думки повертаються туди, але світ навколо змінює свої обриси, - то день, то ніч, а дорога все стелиться і стелиться… залишатись на одному місці він не може, - йому потрібно іти, але куди…Цього він, нажаль, не знає. Позаду лишився отчий дім, родина, кохана дівчина, друзі… Одного ранку хлопець просто пішов, аби, вже, ніколи не повернутись. Він вийшов з будинку не прощаючись,- тому що був упевнений у своєму повернені. Дорога привітала його, мов рідного сина. Вона показувала йому кожного дня все більше і більше. Вона зваблювала юні очі черговими пейзажами, даруючи нові думки та переживання. Одного чудового вечора, коли хлопець сидів на краю урвища, спустивши ноги вниз, і милувався вечірньою зорею, він згадав усе, - від народження, а ж до цієї миті… “Навіщо я це роблю? – подумав юнак – Чому іду? Я вичерпав себе…” Йому нічого не заважало, - лишалось тільки відштовхнутись від землі і полетіти; тут він міг поставити крапку… Та щось його зупинило. Сьогодні в нього день народження… Та хіба має значення кількість прожитих років, кол...

    Он просто сел в мою машину и сказал: «Поехали!». Я растерялся при виде пистолета, который смотрел мне в лицо. Пацан «упал» на сиденье позади. Минутку сидел молча. - Куда? – спросил я. - Что? - Ехать куда? - Прямо давай пока, а там видно будет. Медленно машина двинулась вперед. - Только нес-с-с-сп-пеши-и-ы! – протянул он. Что-то с ним не то. Парень тяжело дышал. Не знаю точно, но мне показалось что он или пьян, или был под кайфом. - Ты кто? – спросил юнец. - Иван! – ответил я. - Иван! А куда ехал до этого? - Домой! - Почему с утра, так? - С ночной смены. - А где работаешь? - Хлебобулочный… Возле завода «Новатор». - Пекарь, что ли? - ДА! - Устал? -ДА! Парень тяжело вздохнул. - Снег обещали. Я посмотрел в зеркало заднего вида. Парень смотрел мне в затылок держа возле головы пистолет. - Говори куда ехать? - За город! Отвезешь меня в одно место. Я дорогу тебе покажу, а потом поедешь домой… «Домой!» - что-то не очень вериться. От таких людей чего хочешь можно ожидать. «Убьет! - (мысль в голове) -  Точно убьет!» - Дети у тебя есть? - А что? - Просто спрашиваю… Я вновь покосился на него. - Двое. Сын и дочь. - Отец значит! - ДА! Улицы города пусты. Еще все спит. На часах 5:30. И зачем я ушел раньше. Полтора часа подождать и этого бы не случилось. - Бензину много в машине? - Литров шесть… Семь. - Не хватит! - Далеко ехать? - Далеко – в ответ. Как-то так тяжело стало внутри. «Почему я? Почему? Не хочу умирать» Стоп! Не паникуй! Надо быть спокойным. - Есть хочешь? – вытянул фразу из себя. Он молчал. - Если да… то там сумка возле тебя. Там булочки, хлеб… Молчит. - С тобой все нормально? Я повернул голову, чтобы вз...