Гаряча тема:
- Війна
Хто не пам’ятає свого минулого, приречений пережити його знову Запопадливість «Хмельницька загальноосвітня школа номер шість запрошує бажаючих навчатися в класі з російською мовою викладання. Протягом усіх років навчання відбуватиметься російською з поглибленим вивченням німецької мови. Адреса школи… Звертатися за телефоном…». Почувши це оголошення, яке щопівгодини заклично лунає на радіо «Ретро-FM» (і, мабуть, не лише там), я, правду кажучи, подумала, що то хмельницькі освітяни з усіх ніг кинулися реалізовувати бажання міністра освіти Дмітрія Табачніка і «регіональної» більшості Верховної Ради, озвучене україноненависником Вадімом Колєснічєнком: про створення в кожному українському місті класів з російською мовою навчання – для задоволення потреб російськомовного населення. Щоправда, це бажання ще не втілилося в жодні законодавчі вимоги – але ж публічно висловлене; тож хто може перешкодити особливо уважним до побажань начальства першими продемонструвати не вичахлу за 19 літ української незалежності готовність служити чужій волі, чужій мові, чужій державі?! Все виявилося значно простіше. Та спершу – трохи історії. Протягом останніх 19 років хмельницькі школи – всі – стали українськими. Подякувати за це слід насамперед уже покійному Володимиру Красицькому, що в 1991 році очолював міський відділ освіти. Він не став тоді за прикладом свого столичного начальства ховати голову в пісок і вичікувати з моря погоди, а чітко й одразу привів мовний режим шкіл у відповідність з національним складом населення обласного центру. А в даних тодішнього перепису було чорним по білому записано: українців – 82,5%, росіян – 13,5%, інших національностей – 4%. А от у тогочасній міській освіті все було з точністю до навпаки. З 53 дитсадків україномовними було тільки 11: у них виховувалося менше трьох тисяч дітей, тоді як у російс...