Над містом сходило сонце. Я стояв на вершині хмарочосу і дивився на рожеву гладь неба. Сто двадцять метрів над землею… Цікаво, скільки це поверхів? А люди, як мурашки – нікчемні та малі. Сьогодні я вище усіх. Мої крила тремтіли від пронизливо – холодного вітру. Я знав, що з кожною наступною миттю буде важче іти на Вершину Духу, про те намагався не зупинятись і не озиратись і, тим більше, не дивитись на своє темне минуле. Я – Янгол. Навіть не знаю чому, але ангел світла. У мене білі крила, мій одяг світлий і це кільце над головою – як воно мені заважає, - в принципі могло б бути гірше. Я міг би служити темряві. Я взагалі не любив світла, але я - Янгол. Часом мені здається , що я не той ким би мав бути. Мені чогось не вистачає. Саме тому я тут. Світає. Я присідаю на край даху; звісивши ноги – гойдаю ними. Так! Мені добре, але чогось не вистачає. Я глибоко вдихаю ранкову туманну прохолоду і мені здається, що – ЖИВИЙ. Озирнувшись бачу, як тіні хмар підкрадаються до мене ховаючи дерева у морок, але ж вони малі, вони проти мене – ніщо, вони лише дерева. Моє тіло огортають мурашки і я лечу. Я не чую крил. … А може їх у мене немає? Як? З кожним разом я все чіткіше бачив їх. Я навіть… торкався пір’їнок. А може  то омана? У якусь мить мені стає зрозуміло, що все не так. Крил у мене ніколи не було і не буде… Я падаю… Секунда… Одна – друга… Що це? Я відчуваю як щось підносить мене догори. В думці лунає: - Крила! А голос з небес каже: - Лети! Як добре розуміти, що ти Янгол, і не потрібно в цьому сумніватись… 8. 11. 2005. ...

1. З туману, який розсіюється, починають проглядатись фігури будинків. Ще задовго до сходу сонця у ньому оживають мурашки, які поспішають зробити те, що не встигли вчора. Ми починаємо відчувати рух, бачити форми тих, що ідуть. Які ж вони різні. Дуже різні. Їх називають людьми. І кожен намагається щось зробити для того щоб виставити себе на вітрину. Так! Їх життя давно перетворились не безмежно-довгу чергу. Вони чекають коли ж оберуть їх... Довго: кожен день одне і теж – вони страждають від своєї ж надмірності не помічаючи тих, що поруч; тих, кого називають людьми. Місто оживає. Ми бачимо його з висоти. Ми дивимось на нього аби зрозуміти усю його сутність. А якщо її нема? Кажуть, людей створила Вища Сила, Бог, по своїй сутності та подобі. Та чому вони помирають? Чому не думають про свою Вічність, а женуть за земними благами? Невже Бог такий ниций, що перед своїм же земним відображенням хизується своєю силою і, розуміючи, що її немає, схиляє голову у бік тих, що не можуть зрозуміти. Світає. Над містом підіймається сонячний диск, промені якого дають силу для пробудження… Вона виходить зі свого дому. Я не знаю її імені, не знаю хто і звідки вона. Тут вона зовсім не давно. Мабуть, приїхала у Мурашник у пошуках кращої долі. Жаль! Але щастя тут немає. Колись і я приїхав з надією, з мріями, в відчуттям легкості і вірою у те, що моя Щаслива Зірка приведе мене до жаданого. Натомість закрутившись у веремії буденності я втратив те, що люди називають Молодістю. Час наклав на моє тіло обузу – ймення якій – Старість, і тепер кожен день, виглядаючи крізь шибу вікна, я чекаю… Чекаю коли прийде вона… Кожного дня я малюю її портрет. Кожного разу інший. В весь час коли її немає мені погано. Я гублюсь у сумнівах: жити мені чи ні? Проте - залишаюсь сидіти перед вікном і вдивлятись у пелену дня в надії побачити її. Тут, з висоти, видно усе… Люди! Їх так багато і всі поспішають. Невже у цій безглуздій гонці за щас...