Хто в Дні Пам’яті замість прокляття війні нагнітає протистояння й ненависть?   Прапор розбрату               Здавалося б, про події у Львові 9 травня вже сказано стільки, що кожному мало б бути зрозумілим, звідки у конфлікту ноги ростуть. Але от розмовляю з молодими людьми – освіченими і наче й думаючими – а вони: «Ох уже ці бандерівці, завжди у тому Львові не як у людей» – і аж мурашки по тілу: їм же ледве за двадцять, а останній бандерівець був застрелений, якщо вірити документам КДБ, 1956 року – то звідки ж ці кондові радянські пропагандистські кліше в юних головах?!              Хоч звідки – не секрет: за всі 20 років самостійної України ні її владці, ні значна частина народу так і не зуміли відірватися від радянського минулого. Воно мертвою хваткою покійника тримає Україну за горло, не даючи ні дихнути вільно, ні усвідомлено вибрати свою – нову – дорогу в світі. Тим паче, що покійника вперто намагаються оживити комуністи, від радянського варіанту яких залишилася тільки назва і ненависть до української незалежності, та «великий північний брат», якому все мариться чергова імперія, котра без України не складається ніяк. Тож Україна всі двадцять літ так і стоїть на шпагаті між минулим і майбутнім, не в силі звестися на ноги. А на шпагаті куди підеш? Тільки й можна, що кланятися на різні боки чи здіймати руки догори.             От у ці підняті руки українська за пропискою чинна влада встромила ще й червоний прапор. Хоч що він має до сучасної України? Історичний артефакт, не більше. Тим паче, якщо одна частина країни (Хмельниччина в тому числі) за 74 роки радянської влади до нього наче й звикла і забула, що саме під цим прапором розтерзали її державність у 1918-1920-х, заморили її ...