учасники проекту13:    (СІМ)   1.  Максим #Кривцов про себе: "Я — Максим з Рівного. Я — Максим з Києва. Мені 23 (був би я Скрябіним, заспівав би, що вже минула 23-а осінь). Осінь я ненавиджу. Якби міг, то хотів би застелитися наприкінці літа і воскреснути весною як каштанове листя. Чи в той час поїхати жити в Каліфорнію, хоча би безхатьком. Вірші пишу, рятуючись від нудьги, від хаосу думок. Поезія їх впорядковує. Пишу не те, що відбувається, а те, куди мене веде рима, цей сліпий Мінос. Вірші в мене — як волосся, яке фарбуєш дуже часто і воно випадає — мої рядки так само випадають на листки. Хочу, щоб ніхто не страждав, щоб був алкоголь, а люди просто через щастя не хотіли його пити, годували тваринок і ввечері пили молоко з тістечком Карпати, передивлюючись Скінс..."   2. Поль Іщук (Кіровоград): Поль Іщук – кращий за Верлена, кращий за Моріа, кращий за Гогена, гірший за Іщука. Народився у 1863 у Франції. Доля закинула у провінційний Кіровоград. Любить приставки, ставки, і відставки президентів. Безамбіційна подоба буття. - Вірю в те, що в житті немає нічого серйозного, серйозно. Вірю і переконуюсь у тому, що все, що має статися, – стається. Не залежно від тебе. Не залежно від того, що ти робиш, і чого ти не робиш. Тому і вірші стаються, бо мають.  Вірю, що все, що трапляється, – це вдача. Вірю, що життя – це біла полоса, скільки б відтінків чорного ми на ній не бачили. «Життя – це череда вдач. Невдача – означає смерть».   3. Назва населеного пункту в якому живе Антон #Антонюк не скаже вам нічого. Тож, нехай просто "десь на Київщині". Але він називає себе білоцерківським, бо саме в Білій Церкві, 21 рік тому, він народився, ходив у школу, прикидувався студентом університету і за це отримав диплом. Ось, що він каже про себе: "Я народи...

  1 Передосінній туман лягав вздовж річки. В його густих лапах ховалась низовина і яр, полоси якого виходили до залізного мосту, що єднав береги Ікви. Людська фігура рухалась по ґрунтовій дорозі опускаючись в сивину Безодні. Так називали місце між двома селами: Миколаївкою та Теліженцями. То йшов Богдан. Він повертався з клубу додому. Прохолода проникала крізь одяг і липнула до тіла краплинами туманної роси. Ніч догоряла в передсвітанковому очікуванні сонця. Богдан закурив цигарку. Різні думки роїлися біля його голови. Хотілося спати. Хлопець обминув дугу яру, а ж раптом помітив біля мосту людину. Підійшов ближче. Чоловік років тридцяти п’яти сидів на камені й пильно дивився у воду. Коли Богдан зупинився неподалік той повернув голову до нього. - Здрасті! – сказав хлопець. Чоловік у відповідь кивнув. - З вами все нормально? – продовжував Богдан. Він підійшов ближче. «Ну мало лі шо случилось? Думав рибак якийсь, але вудок не було. Мужик просто сидів і свердлив очима річку». Хлопець запитав ще раз: «Всьо харашо? З вами все нормально?». Мужик без емоцій важко зітхнув. Богдану потрібно було перейти міст. Обережно ступаючи він зійшов до плеса і вже на мосту його зупинив голос. - Слуш… Богдан зупинився. Чоловік продовжував розглядати воду. Виникла секундна пауза після якої він продовжив: - Можеш есемеску написати? - Ну да! – хлопець дістав з кишені мобільний – Тримайте… - але чоловік сказав категорично: ні! Напиши сам. Богдан: А що писати? Той, що сидів на камені хвилинку подумав, прицмокуючи язиком, що писати… Вони обмінялися поглядами. «Стрьомний він якийсь. Ніби не п’яний, але хуй просциш. Всяке буває. Може хреново йому?» -  подумав Богдан. «Так вот! Напишеш (пауза) таке: Всьо харашо. Скучаю. Паша». Богдан квапливо набирав на телефоні фразу, а ж раптом знову: «Нє! Не так!» - зупинив процес н...