Це було схоже на ритуал. Дід чекав цього майже тиждень. Він діставав з сараю холодник і ставив його на стілець. Мене завжди дивувала його структура. То була каструля на двадцять літрів води. Без дна. Замість нього цементна заливка. Потім трубка закручена мов пружина. Дід брав дерев’яного патика, який стояв за котлом і йшов у хату до грубки біля якої стояло три бочки. Він колотив їх по черзі. «Пробуй!» - казав він мені. Я сунув свої дитячі пальці у брагу, яка мов радянське шампанське іскрила і плювалась бульбашками. «Як виграла?» - усміхався дід. У його посмішці було щось добре. Махаю головою: ні! - А ця? Дивлюсь на її шипучу поверхню. - Не-а. Дід показує мені третю бочку. - Вона! – шепочу я. чесно кажучи не знаю: вгадав чи ні, але дід починає цідити її через шлангу у відро. Шипить! Я стою і радію. - Борис! – кричала бабця з порогу будинку. Він не відповідав. «Нас немає! Іди скажи» - після слів старого я біжу у веранду ступаючи босими ногами по дерев’яній підлозі. Кажу: «Нас немає». Баба Неля усміхається. За її спиною клубами піднімається холод. На підошвах галонів грудочки снігу. Зима. Бабця заходить у веранду закриваючи за собою двері. У її руках бачу тюльку. «З магазину! А картошка вже почті готова». Разом заходимо у хату. В пічці потріскуючи горять дрова. «Добре, що прийшла, зараз на вогонь поставимо». Сковорідку в сторону, її місце займає каструля з брагою. Дід обмазує тістом щілини між кришкою і вушками оцинкованої посудини. трубкою з’єднує з холодником в якому вже лежить лід. Ми цілий ранок оббивали сосульки зі стріх. Дід говорить: ГОТОВО! СКОРО БУДЕ КАПАТИ. День тільки розпочинався. На дворі сніжило. Я дивився у вікно і бачив білі пухова покривала засніжених дахів сусідських будинків. - Пішли! – говорить дід. Я біжу до бабусі. Прошу її щоб одягнула. Мені всього чотири роки і я сам не можу закутатись в шарф, застебнути кожуш...

  1. Марія вийшла на двір. Її навіть не здивував голос покійного батька, який покликав жінку. На вулиці малювала свої візерунки осінь: розбризкуючи кольорові фарби по листі дерев. Небом пропливала одна-єдина хмара, яка закривала сонце. Він стояв на дорозі, за тином, біля хліва (ніби ховаючись). Марія угледіла фігуру батька ще з веранди – через вікно; тепер коли підійшла ближче: точно! Це він. Обличчя заховане у тінь. Усміхався. - Як ти? – запивав. Марія не відчувала страху. Розуміла: ЦЕ НЕ СОН. Вона не спить. Але чому він? Батько помер десять років назад. Як таке може бути? - Ти? – здивовано. - Я… Якусь мить Марія просто розглядала обличчя батька. Глибокі зморшки на лобі; криву, але добру посмішку –вправо;  очі зовсім не змінилися. Вона хотіла доторкнутись до його, не бритою кілька днів, щоки. Марія заплакала. Не схлипуючи. Тільки по щоці покотилась крапелька, яка лоскотала шкіру. «Тато, живий». Він попросив хліба. - Кусочок житнього хліба. - Тату, ти хочеш їсти? - Ні! Просто хлопці на колгоспі попросили, закусити не мають чим. - Заходь до хати… Він похитав головою: НІ! - Ти винеси мені, я почекаю тут… Марія швиденько пішла до хати. На столі, в кухні, лежав тільки білий, але ж він просив житнього хліба. «Тільки білий!». Вона взяла його. Вибігла на двір. НЕМАЄ. - Тату! – Марія підходила до місця де бачила його. НЕМАЄ. … тільки кінець мотузки… Ступаючи вздовж неї Марія звернула за хлів. Там – драбина… …мотузка піднімалась вгору…   - Здрасті! – голос сусідки. Марія озирнулась – Ганна. - Ти, що там робиш? – усміхнулась жінка. Марія ніби прозріла – мотузка зникла. Здивовано вона оглянулась довкола. - Помилуй Господи! Ганно, мені тільки-но таке привиділось, таке… Господи… - Марія п...

    Я повинен написати це… Я повинен написати це… Я повинен… …просто взяти кусок картону і вивести маркером букви, а потім вийти на вулицю і кричати: «Судний день настане завтра!». Стати біля метро при вході на станцію «Хрещатик» і кричати на все горло… …до тієї пори, а ж поки не захрипну…   Сіре небо. Похмурий день: дощ зі снігом. Осінь. Люди поспішають – хто куди! А в центрі їх чекатиме смерть. Я змушений сказати це… Ні! НІ! НІ! Я не збожеволів. Ні! Просто я не спав уже кілька днів. В мене страшенно болить голова. Я не можу сконцентрувати увагу на чомусь іншому… І… …та дівчинка зі сну… Вона сказала: «Допоможи!» Я прокинувся. У вікно заглядав місяць. І я… я не зміг більше задрімати, а згодом прийшло це відчуття болю і… Видіння… Люди. Безліч людей. Вулиці міста. Автомобілі. Сіре небо. Похмурий день: дощ зі снігом. Осінь. …а вони -  ідуть… …повільно спускаються… …і ні хто з них не помічає… МЕТРО. Мить ніби завмирає, а потім – бац! – і вибух. А вона, дівчинка зі сну… дивиться на мене і благає: «Допоможи!».   Так кожного разу.   Я закурюю сигарету і дивлюсь у вікно. Стрілки годинника перебирають час у сторону завтрашнього дня. Таке близьке і водночас далеке двадцять сьоме листопада.     ...

1. У меня такое чувство, что за мной следят. Они… Эти люди… Они… всюду. Понимаешь – всюду! На работе, дома, на улице…Они преследуют меня, идут след в след, чтобы не упустить чего-то. Но что им нужно? Что? Я мог бы просто взять пистолет и встретить их. Но они никогда не показывают своих лиц. Не знаю. Я не знаю почему, но я уже не спал несколько дней. Не спал и не хочу. В голове постоянный зуд. И… еще головокружение, словно вот-вот, земля слетит с орбиты. Ни как не могу понять, что происходит. Нервы у меня шалят. Думаю – не выдержу. 2. Утро начинается как всегда, - с построения, далее: зарядка – пробежка. Нет! Я чувствую: что-то происходит за пределами нашего окружения; что-то важное, то о чем власти молчат. Нас учат быть роботами. 3. Не могу описать это состояние. Боль. Чуть не упал. Остановился. Головокружение. Сердце на пределе. …а потом, по шее, как будто мурашка – вниз – к воротнику, капелька сползала. И я уже знал сто это кровь. Я знал, и мне было страшно. Чувство такое словно: все! Конец! И воздух в легкие словно и не воздух, а жидкость какая-то; словно так надо – но все чужеродное… словно здесь я… но – нет! Внутри чужое. 4. А они смотрят. Просто смотрят на все это и что-то там помечают в записках «для себя». Но я же не эксперимент. Я – живой человек. 5. А потом была темнота. Словно умер – но еще есть… ничего не чувствуя – просто темнота – ослеп? – но нет! – видишь в темноте только фигурки, формы, контуры (но не пространство). 6. Очнулся у доктора. Он улыбался. Говорил что все впорядке, а на вопрос: «ЧТО СЛУЧИЛОСЬ?» - ответа у него не было. Я смотрел на руку – она в крови, а вены синие… и точки от голки - Сколько пальцев? Я посмотрел на доктора. Рука. Пальцы. - Сколько? Я не мог увидеть. …три или ...

Ми виїхали близько другої години ночі, аби зустрітися з ним. Чотири години їзди в сторону Карпат і, біля печерного монастиря черга – з десяти чоловік. Мимоволі оглядаємось – нічого особливого непомітно, лише – вхід  видовбаний у скелі і старенькі двері покрашені в зелений колір. - Він ще не приймає! – чуємо шепіт бабусі – Молиться! Ранок. Туман розсіюється. На лінії неба і вершин гір проглядаються контури дерев, а між ними рух людини. Стає зрозуміло – то Він. Монах йде повільно тримаючи в руках оберемок дров. Дід одягнений у стару фуфайку, на голові шапка з синьою полосою. Він не підходить до нас, а спускається в ущелину. Через кілька хвилин відкриваються двері його катрашки (кухні) і він здоровається, потім вибачається, говорить, що хотів спочатку нагріти буржуйку, а то трохи холодно. Він ніколи не називав свого імені. Його міміка скупа на посмішку. Кажуть, він розмовляє з Богом, і… … він цілитель.- Хотів допомогти собі, знайти щось давно втрачене в середині власної душі, а знайшов Віру…і вона тут…  -  підкидає дрова у залізну пічку. В приміщені майже нічого з побутових предметів немає. Єдине, що виділяється – це ікона Божої Матері, яку монах дістав з-за пазухи і поставив на «своє місце». Він завжди носить її з собою, тому що без неї не може. - Вона зігріває, дарує тепло, яке описати словами не можна. І, це тепло в середині – говорить він, а в очах (у зморшках навколо них) читається доброта – Навіть, не знаю коли вперше відчув це… просто прокинувся одного ранку і зрозумів, що потрібно йти. Не збираючи речі Він просто вийшов з дому. «Босими ногами ступаючи по росяній траві я повільно пішов куди очі дивились. Дивно! Але вже тоді я знав, що не повернусь додому. Я дійшов до найближчого храму двері якого мені відразу відкрилися, але в середині я не відчував присутності Бога. Мабуть, його там не було». Він опустився на кол...

Бувають витвори мистецтва, які викликають більше цікавості до їх творців, а ніж до їх творінь – і, зазвичай, тому, що в цих роботах часом наштовхуєшся на те,  що завжди здавалось твоїм, особистим, глибинним відчуттям і не вільно задаєшся питанням: хто він, знаючий це про мене , і звідки він це знає?.. Т. Капоте.   На вигляд йому літ сорок – п’ятдесят, мімічні зморшки ховались за сивою борідкою, а довге, дивно, що не сиве волосся спадало а ж до плечей. Рухався він повільно, ніби виважуючи кожен крок… Ходили чутки, що коли Володимир ще був хлопчиком, його забрали у приватну школу десь на Глюблінські Болота, де й навчився своєму ремеслу. Дійсно, малювати художник міг – так мені здавалось – у ночі, без світла. Кожна нова картина несла нову, іншу від попередніх, філософію. Пам’ятаю, як здивувалась моя матір коли після трьох тижнів роботи він намалював її двадцятирічною дівчиною на фоні карпатських гір. Так! Вона – гуцула і виросла в пелені природи, але зараз не про це. Тоді звучало тільки одне питання: “Як вам це вдалося?”. Та художник мовчав. Він завжди так робив, коли його щось питали – потім усміхався, ховаючи своє задоволення в бороду. “Раз питають значить вдалось” – мабуть, думав він, а сам шепотів: - Я малюю душі. Це ваша! Бувало, що художник зникав на досить тривалий термін. Він закривався у своїй майстерні, яку знімав на місяць-два, на окраїні, в районі Лезнево – і малював. Ще нікому не вдавалось побачити його там. Ходили навіть чутки, що він займається чорною магією і тому так часто змінював квартири. Бабусі говорили, що коли накладаєш якесь закляття то у домі де робиться приговір обов’язково поселяються злі духи і вони шкодять тим, хто живе у будинку. Та судячи з усього, справа не у цьому, що до мене, то Володимир просто шукав житло подешевше, так як його роботи не купували із-за однієї причини: на полотнах були зображені мон...

[І торкалась рукою вона стіни.] [І йшла коридором.] [І в кінці його не було світла.] 1. У суботу було весілля. Гуляли в клюбі, зібралося все село. Володя  з Борховець женився на Оксані Глень матері-одиночці, яка виховує двох діток: Олю та Вітлика (так вона називала свого синочка). Гуляли весело. До ранку. Ох вже й натанцювалося село. Були, здавалося, усі:  і старі, і молоді, і діти… а музики все грали і грали, а люди все танцювали і танцювали… миски били і на щастя новій родині, і так… по-п’яні, бо руки не тримали… Клюбний паркет  тремтів під веселими відбиваннями  каблуків і каблучків. «Сім-сорок» - оголошувала баба Мотря, яка взяла на себе цього вечора обов’язки тамади. І всі знову в пляс. І знову над головами затряслись платочки.  Цьомки в щічки, цьомки в губи… і так весело, так нестримно  неслися пари в танці, що не помітно, навіть, сонце піднялось. І все вже… Пора! Додому. 2. А  в неділю околицею пронеслась страшна звістка: - Ігор, син голови колгоспу, повішався на вербі біля річки. Його знайшов дід Іван, який пригнав сюди корів напувати. - Спочатку я побачив рух. Щось ніби пробігло біля верби і сховалось в огородині. Я не зрозумів. Хотів поглянути. Зробив крок. А там… Ігор. І дивиться холодними своїми очима прямо мені в очі, а по спині холодок, а ж мурашки по тілі пробіглись, і те Щось в городі виглянуло і знову сховалось. Думав серце  зупиниться. Воно все стука і стука… так що… о-хо-хо. Так: тук-тук, тук-тук. Ніби й справді хотілось зупинитись. А те знову виглянуло. Я його побачив. Чесне слово побачив, маленьке ніби мавпочка, з голівкою в мій кулак, чортеня. Воно піднялось і знову тільки, як забачило мене навтьоки. Гопца-гопца і нестало його. Тільки й слід простиг, а я від страху чуть в штани не наробив лиха. А Ігор висить і дивиться… й усмішка на обличчі. Усміхається.  Я а ж присів… і так н...

З армії Артем прийшов замкнутим. Ось вже третій день підряд він не виходив з хати: все видів біля відіка і передивлявся старі касети. Сьогодні (вже вдруге) він перемотував запис із випускного балу 2004 року. В кімнату зайшла матір, Тамара. Тьома, ти вийшов би кудись. В кафе, на діскатєку. В Синяві я бачила Богдана. Він запитував про тебе. Артем: І що? Та, так. Хотів тебе побачити. Казав, що дзвонив до тебе.  Ти, що мобілку вимкнув? Ага! Навіщо? Не знаю. Щось сталось? Ні! Тоді, що? (пауза) Я не впізнаю тебе. Мам, зі мною все добре. Просто хочу побути один. Зібратись з думками. Подумати. Артьом! Га!? Тільки ти виходь зі своєї кімнати. Не можна так. Запроси друзів у гості. Все таки рік не бачились. Добре. Як скажеш. (пауза) Все? Ага! Артем повернувся до телевізора. Натиснув на пульті PLAU. Зображення зарухалось. В рамці екрану заіскрилось посмішки однокласниць і однокласників. Лунала музика. Святкова лінійка. Учні вишикувались квадратом. Свято останнього дзвоника оголошую відкритим. – звучить голос директора школи. Камера рухається вздовж випускників, що стоять в коридорі – готуються до виходу. Звучить музика. Голос. Аплодисменти. Випуск 2004 року. … і для когось це стає останньою митю шкільного життя. Артем знову перемотує касету, тільки вже трохи вперед. Зупиняє. Він хоче спіймати дівчину. А ось і вона. Голос (за кадром): Оля, скажи щось. Дівчина усміхнулась: Що саме? Побажай щось усім випускникам 2004 року. Оля: Ну… я… почекай… зараз я настроюсь… зараз… Артем зупинив запис на крупному плані обличчя дівчини. Мить потримав так, а потім вимкнув телевізор. Хлопець навіть не помітив, як матір вийшла з кімнати.   2. у ньому тепер сиділа якась пустота. Звідки вона прийшла він і сам не зн...

Над містом сходило сонце. Я стояв на вершині хмарочосу і дивився на рожеву гладь неба. Сто двадцять метрів над землею… Цікаво, скільки це поверхів? А люди, як мурашки – нікчемні та малі. Сьогодні я вище усіх. Мої крила тремтіли від пронизливо – холодного вітру. Я знав, що з кожною наступною миттю буде важче іти на Вершину Духу, про те намагався не зупинятись і не озиратись і, тим більше, не дивитись на своє темне минуле. Я – Янгол. Навіть не знаю чому, але ангел світла. У мене білі крила, мій одяг світлий і це кільце над головою – як воно мені заважає, - в принципі могло б бути гірше. Я міг би служити темряві. Я взагалі не любив світла, але я - Янгол. Часом мені здається , що я не той ким би мав бути. Мені чогось не вистачає. Саме тому я тут. Світає. Я присідаю на край даху; звісивши ноги – гойдаю ними. Так! Мені добре, але чогось не вистачає. Я глибоко вдихаю ранкову туманну прохолоду і мені здається, що – ЖИВИЙ. Озирнувшись бачу, як тіні хмар підкрадаються до мене ховаючи дерева у морок, але ж вони малі, вони проти мене – ніщо, вони лише дерева. Моє тіло огортають мурашки і я лечу. Я не чую крил. … А може їх у мене немає? Як? З кожним разом я все чіткіше бачив їх. Я навіть… торкався пір’їнок. А може  то омана? У якусь мить мені стає зрозуміло, що все не так. Крил у мене ніколи не було і не буде… Я падаю… Секунда… Одна – друга… Що це? Я відчуваю як щось підносить мене догори. В думці лунає: - Крила! А голос з небес каже: - Лети! Як добре розуміти, що ти Янгол, і не потрібно в цьому сумніватись… 8. 11. 2005. ...

  Здраствуй мамо! Я розумію, що немає сенсу писати тобі цей лист, тому що я його ніколи не відішлю, а ти – не отримаєш. Але незважаючи на це мені захотілось тобі написати. І у цей момент у мене є навіть певне відчуття надії... що ти не померла, а всього лише кудись поїхала і в глибині душі та серця я все таки чекаю, що ти повернешся... Що ти  прийдеш, обнімеш – прижмеш до грудей і я буду відчувати твоє тепло, твою ласку, любов; буду відчувати запах твого волосся.  Мені здається, що якщо б ти повернулась то зникли бі біль, і печаль, і образа... Звалився б камінь самотності, відчаю та німого крику. Так! Я розумію, що цього не буде. Ти залишила мене, ще вісім років назад. Ти пішла непопрощавшись... Ти - померла. Але я знаю, що тобі там набагато краще ніж тут. Я сподіваюсь. Ти померла для цього світу, але не для мене. Ти живеш у мені. І будеш жити поки живу я. Я тебе не забуду. Знаєш мамо... Чомусь так важко жити, дихати, іти вперед. Останнім часом, я стала байдужою до всього і... ще більше стала плакати. В моєму житті зявилось ще більше болю, хоча його і раніше було багато. Зявились жорстокі наклепи, які ранять ще більше. Ох, ці люди.... Вони тільки живуть обманом. Вони не розуміють, який біль причиняють їх слова. Навіть Руслан перестав бути людиною, якій можна було довіритись. Він попросту розтоптав цю довіру. Я втратила усе, що можна було втратити. Зникли ілюзії про щастя. Воно – всього лише міф, гра свідомості. Видумка. Якби ти знала, матусю, як я ненавиджу цей світ, своє життя і... себе.   Себе я ненавиджу за довіру, за мрії, за любов. Мені так важко... Мені важко дихати. Важко зробити крок вперед. І немає сили, щоб боротись. Я так хотіла б повернути той час, коли ти була поруч. Мені так тебе не вистачає. Ти була моїм повітрям, моїм серцем, моїм життям. І в одну мить я все це втратила. Так. Як же я живу? Чому? Мамо... Матусю.....

Дощ лив уже дня три. Вода змивала з горілого смоляного асфальту і бетонних стін ввесь бруд, який причепився до їх поверхонь за останні місяці. Вулиці стояли порожніми... У такі дні, навіть не знаю чому, але мені не хочеться бути в дома. Хоча, дійсно, краще сидіти з чашечкою кави у своїй кімнаті та мовчки насолоджуватись зливою, яка б`ється у вікно, розбивається і стікає потічками вниз. Вчора дзвонила Марла, казала, що зайде, але її так і не було. Хотів передзвонити – та щось зупинило. Нудно! Я встаю з-за столу, одягаю дощовик: він прозорий і крізь нього видно мої шузи та кофту. Я виходжу на вулицю – вітер дунув прямо в обличчя... І я усміхаюсь. Саме це мені хотілось відчути. Вулиця дрімає. Вона спить і дощ – це її сон. Я тримаю в руках парасольку, але не хочу покриватись  „грибною шапкою”. Перебігши вулицю я наближаюсь до вітрини кафе. Зупинившись і зазирнувши у середину - бачу її. Марла озирнулась та махнула рукою, мовляв „іди сюди”. - Привіт! – говорить вона. Я дивлюсь на її усміхнене обличчя: - Чому ти вчора не зайшла? - Ти не повіриш кого я вчора зустріла... – вона зробила паузу, мабуть, для того, щоб я запитав: „Кого?”, проте змовчав. Посмішка на дівочому обличчі зникла. – Що з тобою? - Не знаю. - А я вчора бачила Повелителя Грому... - І що? - Ти не повіриш, він стояв на майдані та чекав поки... Підійшла офіціантка і поставила на стіл два коктелі, які ми замовили раніше. - ...поки не пролунає грім. Він чекав блискавку, яка б влучила у нього... - І це все? - Ні! А далі був танець... І він піднявся на небеса. - Я не розумію. Марло, що з тобою? – я взяв її руку у свої – Ти замерзла... - Ні. Що ти? Все нормально. - Ти змінилась. - Як саме? - Очі у тебе не такі. Що сталось? - Ти не повіриш... Я продала свої сни... Після останньої фрази я поглянув на Марлу із жахом. Я не знав як зарадити їй. Стиснувши її долоню я спробував її зіг...

    1 [я заплющу очі, щоб уявити те, як повертатимуть додому. відчуваючи потоки вітру, і, прохолодну землю, я зроблю крок босими ногами, по осінній зволоженій (пожовклій) траві, щоб не поспішаючи зануритись у мряку листопада і зникнути так, як зникали ми тоді… коли були дітьми]   Лише тут вдома може бути таке повітря…   2. [це подібне до тексту, який ти читав не один раз, але час-від-часу повертаєшся до нього. насолоджуєшся кожним словом, буквою, паузою… смисл і без того зрозумілий – тепер головне відчуття]   [зробиш крок… не порушивши течію життя того, що покинув давно. дивно! але речі пам’ятають усе. вони ніби розмовляють з тобою коли розуміють: «це він. інший, але –він.»]   …і те, що здавалося забутим знову оживає.   3. [хапаючи поглядом людей вглибині горизонту, у їх не чітких фігурах захочеш угледіти знайоме обличчя. і очі навпроти, розглядаючи тебе, з цікавістю аборигена, ніби питатимуть: «хтось знайомий, але хто?». лише зморшки на обличчі діда (від усмішки) видаватимуть радість – ВПІЗНАВ? а на губах ніби сльози: «так багато часу пройшло»]   ...

    Он просто сел в мою машину и сказал: «Поехали!». Я растерялся при виде пистолета, который смотрел мне в лицо. Пацан «упал» на сиденье позади. Минутку сидел молча. - Куда? – спросил я. - Что? - Ехать куда? - Прямо давай пока, а там видно будет. Медленно машина двинулась вперед. - Только нес-с-с-сп-пеши-и-ы! – протянул он. Что-то с ним не то. Парень тяжело дышал. Не знаю точно, но мне показалось что он или пьян, или был под кайфом. - Ты кто? – спросил юнец. - Иван! – ответил я. - Иван! А куда ехал до этого? - Домой! - Почему с утра, так? - С ночной смены. - А где работаешь? - Хлебобулочный… Возле завода «Новатор». - Пекарь, что ли? - ДА! - Устал? -ДА! Парень тяжело вздохнул. - Снег обещали. Я посмотрел в зеркало заднего вида. Парень смотрел мне в затылок держа возле головы пистолет. - Говори куда ехать? - За город! Отвезешь меня в одно место. Я дорогу тебе покажу, а потом поедешь домой… «Домой!» - что-то не очень вериться. От таких людей чего хочешь можно ожидать. «Убьет! - (мысль в голове) -  Точно убьет!» - Дети у тебя есть? - А что? - Просто спрашиваю… Я вновь покосился на него. - Двое. Сын и дочь. - Отец значит! - ДА! Улицы города пусты. Еще все спит. На часах 5:30. И зачем я ушел раньше. Полтора часа подождать и этого бы не случилось. - Бензину много в машине? - Литров шесть… Семь. - Не хватит! - Далеко ехать? - Далеко – в ответ. Как-то так тяжело стало внутри. «Почему я? Почему? Не хочу умирать» Стоп! Не паникуй! Надо быть спокойным. - Есть хочешь? – вытянул фразу из себя. Он молчал. - Если да… то там сумка возле тебя. Там булочки, хлеб… Молчит. - С тобой все нормально? Я повернул голову, чтобы вз...

 • (сон)   1. Янгол зі сторони.   2. Янгол на човні плив зі сторони затоки. Вечоріло. Небо наливалось прохолодою ночі. Озеро мовчало. Дві лопасті янгольських крил закривало все його крихітне тільце. Легкий прохолодний вітерець проникав крізь пір’я до ще дитячої ніжної шкіри й лоскотав. Пасма волосся спадали на cпотівший лоб його обличчя, утворюючи собою русявий візерунок на виску.   3. Я поспішав додому. Серед ковили і різнотрав'я босоніж біг додому, на інший берег, туди, де горіло… туди, де чорними клубами, попід небо, піднімався стовбур диму… Пахло осіннім небом. Природа говорила запахом сухої трави й пожовтівшим, але ще не опавшим листям.   4. - Куди ти? – говорив Янгол до мене – Не поспішай! А я не міг. Я біг ламаючи ступнями своїх ще дитячих ніг стебла полину, очерету і бур'яну. - Не поспішай! А я не дивився… я не міг повірити своїм очам… не міг усвідомити його… Я поспішав додому.   5. А річка повільно несла човен течією в даль - по плесі… туди де яскравим спалахом, на небі, догоряв цей день…   6. А в дома горіли стайні… коні шалено іржали. Батько був десь там під покровом вогню та диму. Шифер тріщав, ламався, падав… Ворота відкрились. Коні. Десятки сполоханих тварин. …і я…   7. Пам'ятаю: дах упав. Вогонь на мить спалахнув – піднявся до хмар обпікаючи своїми язиками небо… Пам'ятаю: батько біг до мене. Він кричав. Пам'ятаю: його обійми. Пам'ятаю, як він ніс мене… …уривками, але я пам'ятаю…   8. Янгол був поруч. Він бачив усе це зі сторони. Його слова: - Не поспішай! - Куди ти? - Не поспішай… - Куди ти? – й той вітерець… …застиг… …причаївся… …заліг… …у мою пам'ять…   9. Плакала матір. Плакав батько. Плакав я стоячи поруч й споглядаючи як з мого крихітного, а...

- Де ти зараз? - Не знаю. - Чому так довго не приходив? - Вже не можна. - Чому? - Це вже тільки сни… Я повертаюсь додому. Я так давно не був тут. А навкруги все теж. Ті самі ліси, поля, садки. Все ніби завмерло, застигло – все так, як було колись. По небі тягнуться важкі хмари. Їх клуби опускаються до землі і, здається, ось-ось почнуть шкрябати її поверхню. Вітер переганяє їх свинцеві маси десь туди – на схід… Світає. Я навіть не знаю на скільки (чи надовго?) повернувся сюди. Тут на мереживних рушниках берега, що вишиті між травами цвітом кульбаби ступали мої босі ноги. Але це було так давно… так далеко… що здавалося – пройшла вічність. Вона поклала мені до ніг карти спогадів, по яких, ніби зараз, зерно за зерном, я збираю те, що люди називають дитинством. Я роблю крок в сторону. Хочу зійти з шосе й відчути у себе під ногами м’яку, прохолодну і рідну землю. - Сьогодні це останній раз. Більше не буде. - Але як? - Останній раз. - Чому? - Ти втрачаєш життя. Час біжить не помітно. Він наче пісок крізь пальці… твої пальці… розсівається і падає… даючи обмеження твоєму пошуку. Піщинок багато і радій тому, що маєш змогу обрати куди і як тобі іти. Обирай поки є з чого. Час мине і буде пізно. Буде пізно. Я часто думаю про те, як би змінилось моє життя, аби я зупинився. Ким би я став? Якою людиною був? Ти часто приходиш до мене у снах. І саме там (так мені здається) я живу. Там я той юнак яким був тридцять років назад. Як би склалися наші долі аби… не твоя смерть… ( Так не люблю це слово. Ніколи не думав, що воно породжує таку невизначеність). - Її породжуєш ти. Прийми все таким, яким воно є. - Як? - Не вини себе. Не шукай у минулому свого Раю. Він поруч. Поглянь. Він навколо тебе – у майбутньому, в сьогоденні. - Ніколи не думав, що зможу так жити. Я не був тут більш, як двадцять років і лише зараз… …я стаю босими ногами на траву й роблю крок на...