emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwaytSkypeWhatsappViberPhoneMailПункт

Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.

Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку [email protected]. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.

Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.

Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Результати пошуку за тегом "смерть"

» МАША – НАША

  1. Марія вийшла на двір. Її навіть не здивував голос покійного батька, який покликав жінку. На вулиці малювала свої візерунки осінь: розбризкуючи кольорові фарби по листі дерев. Небом пропливала одна-єдина хмара, яка закривала сонце. Він стояв на дорозі, за тином, біля хліва (ніби ховаючись). Марія угледіла фігуру батька ще з веранди – через вікно; тепер коли підійшла ближче: точно! Це він. Обличчя заховане у тінь. Усміхався. - Як ти? – запивав. Марія не відчувала страху. Розуміла: ЦЕ НЕ СОН. Вона не спить. Але чому він? Батько помер десять років назад. Як таке може бути? - Ти? – здивовано. - Я… Якусь мить Марія просто розглядала обличчя батька. Глибокі зморшки на лобі; криву, але добру посмішку –вправо;  очі зовсім не змінилися. Вона хотіла доторкнутись до його, не бритою кілька днів, щоки. Марія заплакала. Не схлипуючи. Тільки по щоці покотилась крапелька, яка лоскотала шкіру. «Тато, живий». Він попросив хліба. - Кусочок житнього хліба. - Тату, ти хочеш їсти? - Ні! Просто хлопці на колгоспі попросили, закусити не мають чим. - Заходь до хати… Він похитав головою: НІ! - Ти винеси мені, я почекаю тут… Марія швиденько пішла до хати. На столі, в кухні, лежав тільки білий, але ж він просив житнього хліба. «Тільки білий!». Вона взяла його. Вибігла на двір. НЕМАЄ. - Тату! – Марія підходила до місця де бачила його. НЕМАЄ. … тільки кінець мотузки… Ступаючи вздовж неї Марія звернула за хлів. Там – драбина… …мотузка піднімалась вгору…   - Здрасті! – голос сусідки. Марія озирнулась – Ганна. - Ти, що там робиш? – усміхнулась жінка. Марія ніби прозріла – мотузка зникла. Здивовано вона оглянулась довкола. - Помилуй Господи! Ганно, мені тільки-но таке привиділось, таке… Господи… - Марія п...



теги: містика,проза,новела,привид,видіння,смерть,
29 Лютого 2012, 17:29:05 3586 0

» Судний день [Babylon A.D.]

    Я повинен написати це… Я повинен написати це… Я повинен… …просто взяти кусок картону і вивести маркером букви, а потім вийти на вулицю і кричати: «Судний день настане завтра!». Стати біля метро при вході на станцію «Хрещатик» і кричати на все горло… …до тієї пори, а ж поки не захрипну…   Сіре небо. Похмурий день: дощ зі снігом. Осінь. Люди поспішають – хто куди! А в центрі їх чекатиме смерть. Я змушений сказати це… Ні! НІ! НІ! Я не збожеволів. Ні! Просто я не спав уже кілька днів. В мене страшенно болить голова. Я не можу сконцентрувати увагу на чомусь іншому… І… …та дівчинка зі сну… Вона сказала: «Допоможи!» Я прокинувся. У вікно заглядав місяць. І я… я не зміг більше задрімати, а згодом прийшло це відчуття болю і… Видіння… Люди. Безліч людей. Вулиці міста. Автомобілі. Сіре небо. Похмурий день: дощ зі снігом. Осінь. …а вони -  ідуть… …повільно спускаються… …і ні хто з них не помічає… МЕТРО. Мить ніби завмирає, а потім – бац! – і вибух. А вона, дівчинка зі сну… дивиться на мене і благає: «Допоможи!».   Так кожного разу.   Я закурюю сигарету і дивлюсь у вікно. Стрілки годинника перебирають час у сторону завтрашнього дня. Таке близьке і водночас далеке двадцять сьоме листопада.     ...



» Ворон [Babylon A.D]

  Ворон підлетів і сів мені на плече. Він приніс мені послання, яке я прочитав у його очах. Воно – це страх перед тим, який буде взавтра пейзаж після битви. Я бачив такі поля. Я відчував біль поразки і радість перемоги. Це все було у моєму житті. Було… Ми довго йшли до своєї цілі. Та ось вона перед нами. Я бачу мури міста, а ворон бачив його з висоти. Він бачив його усе: хто і де? Він приніс мені звістку, та я не хочу сприймати її. Боюсь. Птах сидить на моєму плечі. Мовчить. Тільки пильно, опустивши голову, дивиться мені в очі… Взавтра буде бій. Останній бій. До нього ми йшли і готувалися усе своє життя. “Мій Ворон, що ти приніс мені? Яке воно твоє послання? Яке? Дай мені знак. Дай сили повірити у перемогу нашого народу в цій тисячолітній війні. Хто там за муром? Хто? Хто наш ворог?” Я знаю, ми повинні бути сильними; ми повинні іти далі – до кінця. Ворон. Я бачу в твоїх очах страх. Ти єдиний хто бачив серце Вавилону. Серце Тьми. Я боюсь читати послання, але мушу… Мушу. Що там за мурами? І я читаю: СМЕРТЬ. Але чия? Та ворон відвертає голову. Чия смерть? Покажи мені… А у відповідь тиша. Вавилон вкривається вогнями. Їх тисячі. Навкруги у чорній безвісті ночі виринає звук. То клич до бою… Чуєш гул!? Вони ідуть.  То МАВРИ. Їх фігури виринають із сірого туману прерії. Ворон здіймається в повітря. Він все вище і вище… А ми тут – гинемо під копитами Вавилонських звірів.     ...



» Ефект кажана

Вони хотіли бути як Бонні і Клайд… Просто тиснути на педаль газу …і рвати трасою на КРИМ …і щоби  від цієї швидкості їх рвало краще ніж від трави…Ілона  і Ден… Ден! Чому «Ден»? Його ж Ігорем звати… (та пофіг) (історія ж не про це…) Вони ще зночі сіли в свої Жигулі І закуривши по цигарці… …рушили в путь… І по-хуй їм було на кризу… на політику на Юлю, що сиділа в СІЗО… …у них же повний багажник героїну, який просто требуде скинути  якомусь ділєру… за купу бабла… А потім Мальдіви, пляж, океан і всі панти… Ілона так хотіла одягнути той купальник, що лежав поруч геричу і просто зануритись в солону воду Чорного моря… (так! для розігріву… …перед Мальдівами) В магнітолі грала музичка в салоні весело Ілона наспівувала і в такт підстукувала пальцями Карочє… настраєніє полний ніштяк… тільки світало… і густий туман лягав краплями на лобове скло… І хто б міг подумати?... Та ніхто і не думав… (думками вони були вже десь за бугром) А тут кажан. Якийсь йобаний кажан… Блять! І де ж він взявся… … хуй просциш… Просто пурхнув з бардачка Прямо в обличчя Ілони. І почалось: кіпіш, крик… Ден крутнув кермо і (піздєц - накрило) пішла вална… як в Голлівудських бойовиках, довбаний Жигуль перекинуло на бік прямо на зустрічну смугу в морду автобуса… ці секунди були останніми… А потім напишуть: «Масштабна аварія в Херсоні… зіткнулось вісім автомобілів… одинадцять людей померло дев’ять в реанімації». І все життя перед очима… …обличчя рідних, знайомих, друзів… День тільки-но розпочинався, а життя закінчувалось. Їй було 20, йому &n...



» ПОКОЛЕНИЕ (12 мгновений)

1. Когда я смотрел своему сыну в глаза то видел себя в детстве… Я закрывал глаза… и… Вот! Вот она… И я бегу. Бегу за летом. Бегу что бы остаться здесь. Но дверь кто-то закрыл. Больше нет! – мое детство закончилось.2. Когда я смотрел как растет мой сын. Я вспоминал родителей. Мать и отца. [Я вспоминаю, как они старели] […kак на их лицах появлялись морщины] 3. Я стою возле дверей – я питаюсь открыть их. Но нет! Увы!!! Они заперты на замок. 4. Когда я смотрел, как растет мой сын, я понимал… скоро все останется позади. Скоро и я уйду туда, где остались мои родители… Туда куда ушли их дни. 5. Мой сын вырос. Я уже не смотрю ему в лицо. Просто сына рядом нет. Я один. 6. Помню день когда родилась внучка. На сердце радость, трепет. Но дышать тяжело. «Что там?» - «Где?» - «За дверью» 7. Смотрю как растет моя внучка. Ёё первые шаги. Слова. Первый класс. 8. Я смотрю, как стареет мой сын. Я смотрю, но… двигаться уже не могу.. 9. Когда я смотрю как выросла моя внучка я вспоминаю смерть родителей. Сначала отца. Потом – матери. 10. И вот зеркало. Я смотрю на себя (но дверь заперта). Я вижу лицо, но не узнаю себя. 11. «Что там?» - «Где?» - «За дверью» 12.  Скоро и уйду туда… куда ушли дни моих родителей.   ...



» КРИЛА

Над містом сходило сонце. Я стояв на вершині хмарочосу і дивився на рожеву гладь неба. Сто двадцять метрів над землею… Цікаво, скільки це поверхів? А люди, як мурашки – нікчемні та малі. Сьогодні я вище усіх. Мої крила тремтіли від пронизливо – холодного вітру. Я знав, що з кожною наступною миттю буде важче іти на Вершину Духу, про те намагався не зупинятись і не озиратись і, тим більше, не дивитись на своє темне минуле. Я – Янгол. Навіть не знаю чому, але ангел світла. У мене білі крила, мій одяг світлий і це кільце над головою – як воно мені заважає, - в принципі могло б бути гірше. Я міг би служити темряві. Я взагалі не любив світла, але я - Янгол. Часом мені здається , що я не той ким би мав бути. Мені чогось не вистачає. Саме тому я тут. Світає. Я присідаю на край даху; звісивши ноги – гойдаю ними. Так! Мені добре, але чогось не вистачає. Я глибоко вдихаю ранкову туманну прохолоду і мені здається, що – ЖИВИЙ. Озирнувшись бачу, як тіні хмар підкрадаються до мене ховаючи дерева у морок, але ж вони малі, вони проти мене – ніщо, вони лише дерева. Моє тіло огортають мурашки і я лечу. Я не чую крил. … А може їх у мене немає? Як? З кожним разом я все чіткіше бачив їх. Я навіть… торкався пір’їнок. А може  то омана? У якусь мить мені стає зрозуміло, що все не так. Крил у мене ніколи не було і не буде… Я падаю… Секунда… Одна – друга… Що це? Я відчуваю як щось підносить мене догори. В думці лунає: - Крила! А голос з небес каже: - Лети! Як добре розуміти, що ти Янгол, і не потрібно в цьому сумніватись… 8. 11. 2005. ...



теги: янгол,падіння,смерть,ранок,проза,література,
2 Серпня 2011, 15:57:50 4290 0

» Марла

1 Автобус під’їхав до напису: Солонський Яр і зупинився. З нього вийшла дівчина, років 20-25, одягнена у «подряпані» джинси та кофтинку, що досягала її колін кольору хакі. Коли автобус поїхав лишивши за  собою тільки клуби пилюки, дівчина пішла в сторону населеного пункту, туди, де виросла вона і де не було її п’ять років. Вона йшла навпростець через поле, що заросло будяками і полином. Дівчина вдихала терпке повітря… що пронизане запахом полину. « Якби  хтось знав, як вона скучила за ним… За стежкою, що веде по під верби до річки; за росяною травою, якою в дитинстві, зрання, любила ходити, за співом птахів; за запахом польових квітів…» І ось нарешті вона тут. Вдома! Йде повільно нікуди не поспішаючи… Та й квапитись нема куди. Все як колись… тільки приїхала вона пізно… У неї дивне ім’я! МАРЛА. « Справді дивне!» - подумає хтось та у кожного імені своя дуже довга історія. Історія довжиною в життя цілого покоління… Вона підходить все ближче і  ближче… Вже видніються дахи будинків викладені червоною черепицею та сади біля них. « ПІЗНО!» « Якби ж приїхала хоча б трохи, на кілька днів, раніше ,- встигла б  побачити її… А так?!» Марла дістає з рюкзака чорну хустинку, приготовлену саме для цього моменту – зупинившись на мить – в’яже на голову попід волосся. Будинок де жила бабуся знаходиться край села. Малий, крихітний, «зліплений» ( в буквальному сенсі слова) із глини, зі солом’яними стріхами – він був чи не з найдревніших  у Солонському Яру. Ще бабця Антоніни (так звали бабусю Марли) проживала в ньому. Будинок зберігся. Кожної весни фарбували білосніжним вапном, підкрашували візерунки біля вікон та дверей… На ґрунтовій дорозі стояло чимало народу. Всі про щось понуро говорили. Марла підходила все ближче і ближче. Раптом: - М...



теги: марла,смерть,рукопис,відьма
28 Червня 2011, 11:04:40 4273 0

» КОТЕНЯТА

  Наша Муся тієї ночі народила аж вісім крихітних котенят. Коли ми знайшли її, вона жалібно поглянула  у наші очі, ніби попросила: “Допоможіть!” Тоді ти перша угледіла їх – маленьких і вологих. Вони ще сліпі та, мабуть, не уміють “м’явкати”. Лише ніздрі жалібно хапались за життя, втягуючи в себе прохолодне повітря ночі. Ми брали їх крихітні тільця руками. На долоні вони згортались у клубочок та “наїжачившись” тикали носами в Лінії Долі. Відчуваєш, як б’ється серце? Воно шалено вистукує ритм життя у цьому дивовижному, маленькому створінні. Ми перекладаємо котенят у кошик. Муся крутиться навколо нас: заглядаючи у руки, в корзину, то поглядаючи на те місце, де лежали її дітки. Ми спускаємось з горища. Заносимо кошенят у кухню. Батько питає: - Що це? Поставивши кошик біля печі, відповідаємо: - Муся народила аж вісім котенят… Тату, іди поглянь… А у відповідь: - Чого я там не бачив? Йдіть спати. Пізно вже… А наступного ранку мене розбудила Муся. Вона, вискочивши на моє ліжко, несамовито “м’явкала” і легко торкалась лапкою мого обличчя. Відкривши очі, я побачив її збентежений погляд. Муся не мов просила: “Допоможіть!” - Що сталося? – запитав я, погладивши кицьку за вухом. Вона, торкнувшись лапкою моєї руки, зіскочила з ліжка, пробігшись, застигла на прозі кімнати… Озирнулась. …І знову її погляд: сумний і жалібний. Я встав з ліжка та пішов за нею. Вона завела мене на кухню – зупинилась біля кошика в якому нічого не було. Я побіг до сестри. Розбудив її та розповів, що котенята зникли. Мама сказала: - Їх батько взяв… - Куди він пішов? – запитала сестра. - До річки… Ми бігли полем, до мосту на якому виднілась батьківська постать. Ми бігли по бур’янах між полином, ступаючи босими ногами на колючки&hel...



теги: котенята,смерть,діти
16 Червня 2011, 09:41:34 4143 0

» Безодня

  Мені часто сниться сон… дивний бентежний сон мого дитинства. Я закриваю очі, в черговий раз цієї ночі, і знову бачу небо. Важкі білі хмари пливуть по голубій гладі та черкають землю своїми клубами  десь там на лінії горизонту. Я нічого не чую…лише…десь з далека наближається до мене Віталік. Він важко віддихується і знову біжить. Його руки в крові, а на обличчі крапельки, які вже розмиті слізьми. Він вже майже поруч. Зупиняється. Поглядом шукає когось. Ні. Немає. Руслан! – кричить він. А у відповідь мовчання. Хлопець витирає обличчя рукою, але… Руслан ! – повторює він. Але… …не може… Віталік розмазує червону  масу по обличчі. Падає на коліна. Плачучи нашіптує слова-фрази. Я розрізняю лише уривки. - Ні. Не треба. Ні. Не мовчи… ні… Віталік продовжує кричати і дивитись в небо.  Не треба – пауза – Мамо! На крик, з хати вибігає Оксана, його сестра. Вона швидко виходить на дорогу, дивиться і прислухається. …і знову… Ні. Не треба. Почувши голос брата Оксана вибігає на поле і бачить Віталіка вимазаного кров’ю. Що сталось? Проте хлопець не чує її голосу. Він продовжує шепотіти слова, які не зрозумілими потоками тривожать мій сон…   Останнім часом мені сняться кошмари. І ось от те «останнім часом» повертається до мене що весни, в період роковин. А ж не віриться – його немає вже сім років. Сім років я живу з цим.   Оксана нахиляється над Віталіком. Склади руки ось так. Долоню до долоні. А тепер повторяй за мною: « отче наш, що єси на небесах…» Віталік мовчить. Він жалісно дивиться на сестру, яка сидить біля нього у веранді. Повторяй за мною: «отче наш, що єси на небесах…» - Отче наш, що єси …– він змовкає. ...



теги: безодня,дитинство,сни,смерть
1 Червня 2011, 16:24:04 4103 0

» Народження через смерть

… І так ми рухаємось до кінця. Під нашими ногами вже не земля, а пісок. В наших жилах не кров, а вода… Але ми ідемо у світ, який хтось називає – ЖИТТЯм. Наше місце не під сонцем і місяцем, та, хоча біля наших ніг лежать хмари та ми нездіймаємось на них… Нам цього не треба. Ми упали на землю дві тисячі років назад. Ми - ті, що читають людські долі по лініях на їх руках… Ми - ті, що цілують свою смерть в уста. А ви, колись, бачили свою смерть? Ні! я не про відчуття, які вона викликає… Я про те, якою вона являється перед вами. Сьогодні хтось з вас побачить її. Але якою буде зустріч? А кінець? Ваш кінець. Лише після вас ми зійдемо на поверхню того, що ви називаєте життям. Лише тоді ми вдихнемо повітря. А зараз!? А зараз ми тут. Поруч. Чекаємо! У кожного свій образ, риси. Ми знайшли ту яка проведе нас у чиєсь тіло і ми знову відчуємо, що таке народження, дитинство, молодість і, врешті-решт, почуття… ...кожен раз коли ми повертаємось на землю серце б’ється інакше, по-новому… з тією силою, яка раніше була захована у глибині людської душі, до якої ми так довго підбирали ключі. Ми цілуємо свою смерть в уста відкриваючи їй дорогу на землю. Ми цілуємо її, щоб повернутись до  життя. (лише там ми можемо переродитись заново; тільки там наші серця отримують шанс забитися знову) …І так ми рухаємось до кінця. Ми бачимо людей, але у них немає обличчя, а на їх руках – ліній долі… Розумієш! То - ми. То наші оболонки – тіла. Ми чекаємо коли хтось поцілує свою смерть в уста… і тоді ми заговоримо знову…   ...



теги: життя,смерть,народження
4 Травня 2011, 14:53:57 6100 1


Курси валют на 28.03.2024
купівля
продаж
Міжбанк
$
39.3
39.33
42.42
42.45

Архів новин

<<Березень 2024>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
    1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31


«Єдині новини» на Хмельниччині та Україні. Для цього натисніть на трансляції хмельницьких і всеукраїнських телеканалів, або слухайте радіо khm-radio.ye.ua чи radio.ye.ua
"Єдині новини" на Українському радіо