учасники проекту13:    (СІМ)   1.  Максим #Кривцов про себе: "Я — Максим з Рівного. Я — Максим з Києва. Мені 23 (був би я Скрябіним, заспівав би, що вже минула 23-а осінь). Осінь я ненавиджу. Якби міг, то хотів би застелитися наприкінці літа і воскреснути весною як каштанове листя. Чи в той час поїхати жити в Каліфорнію, хоча би безхатьком. Вірші пишу, рятуючись від нудьги, від хаосу думок. Поезія їх впорядковує. Пишу не те, що відбувається, а те, куди мене веде рима, цей сліпий Мінос. Вірші в мене — як волосся, яке фарбуєш дуже часто і воно випадає — мої рядки так само випадають на листки. Хочу, щоб ніхто не страждав, щоб був алкоголь, а люди просто через щастя не хотіли його пити, годували тваринок і ввечері пили молоко з тістечком Карпати, передивлюючись Скінс..."   2. Поль Іщук (Кіровоград): Поль Іщук – кращий за Верлена, кращий за Моріа, кращий за Гогена, гірший за Іщука. Народився у 1863 у Франції. Доля закинула у провінційний Кіровоград. Любить приставки, ставки, і відставки президентів. Безамбіційна подоба буття. - Вірю в те, що в житті немає нічого серйозного, серйозно. Вірю і переконуюсь у тому, що все, що має статися, – стається. Не залежно від тебе. Не залежно від того, що ти робиш, і чого ти не робиш. Тому і вірші стаються, бо мають.  Вірю, що все, що трапляється, – це вдача. Вірю, що життя – це біла полоса, скільки б відтінків чорного ми на ній не бачили. «Життя – це череда вдач. Невдача – означає смерть».   3. Назва населеного пункту в якому живе Антон #Антонюк не скаже вам нічого. Тож, нехай просто "десь на Київщині". Але він називає себе білоцерківським, бо саме в Білій Церкві, 21 рік тому, він народився, ходив у школу, прикидувався студентом університету і за це отримав диплом. Ось, що він каже про себе: "Я народи...

  Завжди цікаво побувати за лаштунками тих закладів, де зазвичай буваєш просто гостем. У Хмельницькому обласному художньому музеї бувати не доводилося ніколи, а випало потрапити одразу на роботу, якавидавалася творчою й багатообіцяючою. Хмизу в багаття цікавості додавало й те, що цей заклад позиціонує себе як єдиний в Українідержавний музей сучасного мистецтва. Судячи з музейних каталогів, колекція у фондах та музейних залах зберігається достойна – добре представлено український живопис кінця ХІХ та всього ХХ століття (особливо багатою виявилася колекція робіт часів третьої хвилі національного відродження – 1980-2000 роки),та хоча б однією роботою представлені і найсучасніші митці. Не музей – просто знахідка! Здивувало лиш, чому тут немає натовпу поціновувачів мистецтва? Більше того, чому деякі хмельничани навіть не підозрюють про його існування? Адже заклад розташований у самому центрі міста і навіть працює по суботах! Авжеж, не буває так, щоб мистецтвом цікавилися всі. Проте закладу явно бракує хорошого піару і молодої крові зі свіжими ідеями.Бо, хоч музей і носить титул сучасного, проте якраз із сучасними форматами і формами роботи в ньому не дуже складається. Та й та ж таки молода кров(як майбутні працівники, так і зацікавлена публіка) мала б бути – у Хмельницькому національному університеті є кафедра дизайну. Але студенти приходять до музею лиш тоді, коли відкривається виставка їхнього викладача (на відміну від музейників міста, які завжди ходять одне до одного – цікавляться, чим займаються колеги). Та й по закінченні університету випускники до музею не поспішають – відлякує низька зарплата (проблема не лише цього музею, а взагалі багатьох державних і комунальних закладів). А тих, кому робота в галузі мистецтва цінніша за гроші, очікує неабияке випробування непролазними хащами міністерської бюрократії. Обов’язковим  щотижневим планам і звітам, до яких частенько додаються ще й позапланові, не...

1. Олені снився батько. Він повільно ішов ґрунтовою дорогою додому. Курив. Клуби нікотинового диму поїдали, на секунду (не більше), його обличчя… і виринаючи з-під занавіски того диму він усміхався. Батько підійшов до воріт. Зупинився. Повільно відхилив хвіртку й просунувся крізь щілинку, яка утворилась, на подвір’я. Він сів на лаву. - Лєнка! – гукнув він. З літньої кухоньки вийшла дівчинка. (уві сні вона впізнала себе… ту «себе», якою вона була в 12 літ). - Що? – дівочий голос. - Принеси мені цукерок… - ..але ж.. - …тих шоколадних - !!! - Я знаю в тебе є. ти вчора в магазині купила. 2. Олена прокинулась. Широко відкривши очі вона відразу поглянула у вікно. В шибу билась гілка яблуні. .В хаті тихо. Чоловік спить поруч. Вона встала. Одягнула халат. Вийшла з хати. Ранок привітав її холодом… …а вздовж річки, під городом, який видно з ганку поповз сивий туман, який поїдав усе, - ховаючи за своєю ширмою очерет,Ю кущі й верби – від яких залишались тільки не чіткі силуети. 3. - Чому ти не спиш? – вийшов до дружини чоловік. - Коля! - Що? - Мені батько наснився. (пауза) Олена продовжує: - Тепер якось не до сну. - Іди в хату.. Рано ще! - Зараз. Я постою ще трішки, а ти йди. Я зараз. 4. На роботі Олена розповіла все колезі Клаві. Вона запевнила, що все буде добре. - …це нормально. Вони де коли приходять до нас. До мене наприклад… мені теж часто сниться бабка покійна. Буває сядемо на лаві і про все, про життя говоримо. Не бери в голову. В рутинній роботі пройшов день. А ввечері повертаючись додому зі школи де вона вчителювала, зустріла кума Сашка. Вони розговорились. Так і йшли хто куди. - Завтра, якщо буде така погода, город згораю, гній розкидаю. Земля.. – Та Олена не слухала його. Не цікаво. Він взагалі не цікава людина. 5. В Олени боліла голова. Додому вона прийшла дуже втомлена. Хотілося...

Країна у яку повертається з часом кожна людина своїми думками... Вона вже така далека, що здавалося б – все було в іншому житті... То сон. Ми залишили кордони свого дитячого раю і вступивши у доросле життя забули... А, як там?.. Як вони ті, що лишились позаду? І навкруги все оживає. Бачиш листочки цієї квітки піднімаються вгору, а із в’ялості пелюсток народжується така жадана роса. Ми повернулись. Ми у країні з якої вийшли колись. Лишилось тільки відкрити двері... Двері... Ось вони. Ось вона пам’ять. Я одягаю куртку. На дворі дощить. Капелюх. Зонтик. Сьогодні у дзеркалі я бачу дитину. Ті самі очі, уста, веснушки. Я такий, як був колись. Сьогодні, нарешті, за останні двадцять років я бачу своїх друзів. - Валєрка! – лунають в унісон голоси Руслана й Кості. -. Валєра! Кажу: - Мамо, я йду. - Зачекай хвилинку. Шарф забув... - Мамо. - Що? - Весна вже... Весна. - І зі сміхом вибігаю з хати. Лише зараз... Тільки зараз, згадавши це чую... Чую. Мама кашляє. Вона хвора. Вона... Я хочу сказати собі – дитині: - Повернись. Та мене не чують. Не чути. Діти ідуть по стежині до річки. Там на лівому березі – дитинство. Там проходять їх роки. Там колись був я. - Валєрка! А що будеш робити, коли виростеш? - Не знаю. А ти? - Я... Я військовим хочу бути. Африку побачу. Азію. - А ти? Костя мовчить. - Ким ти  хочеш бути? Він сидить на краю човна і мочки дивиться у воду. - Костю!? - Тихо! – нарешті обзивається він. – Погляньте! - Що там? - На дні рак. Ми підходимо на край човна. Нахиляємося. Рак помалу ступаючи по замуленому дні іде до нас. Проходить кілька секунд. Насуваються хмари. Їх все більше і більше. Вітер. Очерет б’є нам по обличчях. - Додому.! - Додому! Беручись за весла ми перепливаємо тонку лінію Ікви. Ступаючи по замуленому дні тягнемо човен до верби. Колись все забудеться. Колись все зникне. Але зараз ми п’ємо чай. Кухня весн...

  Мені часто сниться сон… дивний бентежний сон мого дитинства. Я закриваю очі, в черговий раз цієї ночі, і знову бачу небо. Важкі білі хмари пливуть по голубій гладі та черкають землю своїми клубами  десь там на лінії горизонту. Я нічого не чую…лише…десь з далека наближається до мене Віталік. Він важко віддихується і знову біжить. Його руки в крові, а на обличчі крапельки, які вже розмиті слізьми. Він вже майже поруч. Зупиняється. Поглядом шукає когось. Ні. Немає. Руслан! – кричить він. А у відповідь мовчання. Хлопець витирає обличчя рукою, але… Руслан ! – повторює він. Але… …не може… Віталік розмазує червону  масу по обличчі. Падає на коліна. Плачучи нашіптує слова-фрази. Я розрізняю лише уривки. - Ні. Не треба. Ні. Не мовчи… ні… Віталік продовжує кричати і дивитись в небо.  Не треба – пауза – Мамо! На крик, з хати вибігає Оксана, його сестра. Вона швидко виходить на дорогу, дивиться і прислухається. …і знову… Ні. Не треба. Почувши голос брата Оксана вибігає на поле і бачить Віталіка вимазаного кров’ю. Що сталось? Проте хлопець не чує її голосу. Він продовжує шепотіти слова, які не зрозумілими потоками тривожать мій сон…   Останнім часом мені сняться кошмари. І ось от те «останнім часом» повертається до мене що весни, в період роковин. А ж не віриться – його немає вже сім років. Сім років я живу з цим.   Оксана нахиляється над Віталіком. Склади руки ось так. Долоню до долоні. А тепер повторяй за мною: « отче наш, що єси на небесах…» Віталік мовчить. Він жалісно дивиться на сестру, яка сидить біля нього у веранді. Повторяй за мною: «отче наш, що єси на небесах…» - Отче наш, що єси …– він змовкає. ...

 • (сон)   1. Янгол зі сторони.   2. Янгол на човні плив зі сторони затоки. Вечоріло. Небо наливалось прохолодою ночі. Озеро мовчало. Дві лопасті янгольських крил закривало все його крихітне тільце. Легкий прохолодний вітерець проникав крізь пір’я до ще дитячої ніжної шкіри й лоскотав. Пасма волосся спадали на cпотівший лоб його обличчя, утворюючи собою русявий візерунок на виску.   3. Я поспішав додому. Серед ковили і різнотрав'я босоніж біг додому, на інший берег, туди, де горіло… туди, де чорними клубами, попід небо, піднімався стовбур диму… Пахло осіннім небом. Природа говорила запахом сухої трави й пожовтівшим, але ще не опавшим листям.   4. - Куди ти? – говорив Янгол до мене – Не поспішай! А я не міг. Я біг ламаючи ступнями своїх ще дитячих ніг стебла полину, очерету і бур'яну. - Не поспішай! А я не дивився… я не міг повірити своїм очам… не міг усвідомити його… Я поспішав додому.   5. А річка повільно несла човен течією в даль - по плесі… туди де яскравим спалахом, на небі, догоряв цей день…   6. А в дома горіли стайні… коні шалено іржали. Батько був десь там під покровом вогню та диму. Шифер тріщав, ламався, падав… Ворота відкрились. Коні. Десятки сполоханих тварин. …і я…   7. Пам'ятаю: дах упав. Вогонь на мить спалахнув – піднявся до хмар обпікаючи своїми язиками небо… Пам'ятаю: батько біг до мене. Він кричав. Пам'ятаю: його обійми. Пам'ятаю, як він ніс мене… …уривками, але я пам'ятаю…   8. Янгол був поруч. Він бачив усе це зі сторони. Його слова: - Не поспішай! - Куди ти? - Не поспішай… - Куди ти? – й той вітерець… …застиг… …причаївся… …заліг… …у мою пам'ять…   9. Плакала матір. Плакав батько. Плакав я стоячи поруч й споглядаючи як з мого крихітного, а...

(Я вириваюсь з квадрату) Вона: Був момент коли мені здалось, що ти реальний. Я стояла біля тебе, але з іншої сторони квадрату і думала, що за цією білою стіною хтось дуже схожий на мене. Думала, що то я. Але був інший момент коли я зрозуміла, що там не я… що там інша людина. Не я. Що то… Я захотіла звільнити її. Звільнити її від кайданів темряви. Від того, що не є життям. Я хотіла дати їй свободу, бо розуміла, що то не я. Що вона, та людина, зовсім інша хоча дуже схожа на мене. ВОНА СТОЇТЬ БІЛЯ ЧОРНОЇ СТІНИ КВАДРАТУ. Вона: Я хочу щоб ти запам’ятав мене. Я розумію, що… це не в твоїх силах, тому що ти мене навіть не бачив… не бачив. Я хотіла б дізнатися, якою могла бути наша зустріч, як би ми зустрілися не тут? Яким би ти видався мені? Можливо ми пройши би один навпроти одного і навіть не помітили того… що… ми так схожі. Ми з тобою дуже схожі, але чи будеш ти це пам’ятати? Знаю прийде момент і щось там у серці зупинеться і… можливо… настане момент істини. Ти станеш навпроти мене, там ззовні, на вулиці. Погляд навпроти погляду і щось таки прочитається у наших очах, щось про що ми, навіть, не підозрюємо тут. А зараз!?… Я: Зі слізьми я опускаюсь на землю. Я проникаю у грунт. Тут , у тьмі, мені здається я вільний. Я перестав відчувати рук, ніг. Я не чую свого голосу. Приходить момент і щось ніби кип’ятком обшпарює мою душу. Я немов би зриваюся з ланцюга і починаю битися. Я хочу вирватись з полону тьми. Хочу назад. Хочу на землю. Відчуваю, що задихаюсь. Відчуваю тісноту, якої раніше не було. Вона: Я хотіла б побачити ким ти будеш. Хотіла б відчути теплоту твоїх рук… але… Зі слізьми я опускаюсь на землю. Я проникаю у грунт. Тут, у тьмі, мені здається - я вільна. ЗАТЕМНЕННЯ.  ...

- Де ти зараз? - Не знаю. - Чому так довго не приходив? - Вже не можна. - Чому? - Це вже тільки сни… Я повертаюсь додому. Я так давно не був тут. А навкруги все теж. Ті самі ліси, поля, садки. Все ніби завмерло, застигло – все так, як було колись. По небі тягнуться важкі хмари. Їх клуби опускаються до землі і, здається, ось-ось почнуть шкрябати її поверхню. Вітер переганяє їх свинцеві маси десь туди – на схід… Світає. Я навіть не знаю на скільки (чи надовго?) повернувся сюди. Тут на мереживних рушниках берега, що вишиті між травами цвітом кульбаби ступали мої босі ноги. Але це було так давно… так далеко… що здавалося – пройшла вічність. Вона поклала мені до ніг карти спогадів, по яких, ніби зараз, зерно за зерном, я збираю те, що люди називають дитинством. Я роблю крок в сторону. Хочу зійти з шосе й відчути у себе під ногами м’яку, прохолодну і рідну землю. - Сьогодні це останній раз. Більше не буде. - Але як? - Останній раз. - Чому? - Ти втрачаєш життя. Час біжить не помітно. Він наче пісок крізь пальці… твої пальці… розсівається і падає… даючи обмеження твоєму пошуку. Піщинок багато і радій тому, що маєш змогу обрати куди і як тобі іти. Обирай поки є з чого. Час мине і буде пізно. Буде пізно. Я часто думаю про те, як би змінилось моє життя, аби я зупинився. Ким би я став? Якою людиною був? Ти часто приходиш до мене у снах. І саме там (так мені здається) я живу. Там я той юнак яким був тридцять років назад. Як би склалися наші долі аби… не твоя смерть… ( Так не люблю це слово. Ніколи не думав, що воно породжує таку невизначеність). - Її породжуєш ти. Прийми все таким, яким воно є. - Як? - Не вини себе. Не шукай у минулому свого Раю. Він поруч. Поглянь. Він навколо тебе – у майбутньому, в сьогоденні. - Ніколи не думав, що зможу так жити. Я не був тут більш, як двадцять років і лише зараз… …я стаю босими ногами на траву й роблю крок на...

1. Щось у ньому було не те. Не знаю що саме, але… Він завжди мовчав. Він дивно усміхався, а у мутних, не мов каламуть води, після довгої зими, очах читалась втома. Втома!? Він часто бурмотів собі під ніс не чіткі слова, фрази, уривки фраз… які були не пов’язані між собою (!?). Його рідко називали по-імені. Якщо чесно я й сама не знаю, як звали його. Хто він? І… Звідки? В училищі, де ми навчалися, з хлопця насміхалися. Доволі частими були бійки з його участю. І, диво, він завжди виходив з під кулаків без синців, а деколи, взагалі, «клав на лопатки» свого противника. Хоча… Одного разу після пари психології мені захотілося поговорити з ним. Підійшла до нього – привіталась. Хлопець звів погляд. - Тобі дійсно цікаво це? – прошипів він. - Що? - Вона допомагає людям, як тільки може, але собі вона не в змозі допомогти. Я відверто кажучи подумала, що він псих. - У неї добре серце і душа, але час поволі наближає її кінець. І вона знає це. Відчуття смерті тут – у серці. Вона знає. Вона чекає. Вона так довго не бачила тебе, що… але ні! Ти все одно не встигнеш, як би цього не захотіла твоя душа. Так. Душа... Душа (пауза). У неї в запасі три дні. У тебе – все життя. Коли ти останній раз була вдома? – запитав хлопець і надовго замовчав. Я не мала, що відповісти. Вірніше не знала. – Не мовчи. Мовчати і виправдовувати себе - то гріх. Краще скажи… поясни… повернись… вона чекає тебе. А ти? Що зробиш ти, щоби змінити її життя, її кінець - який так не… - він знову опустив голову. Мовчав. – Все! – пауза – я не хочу щоби все залишилось в пустоті… пустоті, яка в середині твого єства. Повернись, аби вона не переросла тебе… 2. «Псих» Я думала про його слова. «Псих» …його беззмістовні слова… …беззмістовні на перший погляд… 3. Через три дні до мене зателефонували. - Бабус...