30. На вулиці холодно. Йде дощ. Пронизливо, зі свистом, вітер заглядає у стріхи, в яких ховаються горобці. Одягаючись по-тепліше Маша вийшла на вулицю. Швидко перебігла подвір’я. Кухня привітала її запахом борщу зі сметаною. Погода зіпсувалась ще вчора. Після того, як знайшли Юзика. Хмари насунули з півдня. Темні. Грозові. Вони свинцевими гронами нависали над навколишніми селами. Застигали. Мовчали. Чекали. Штиль мав запах горяного очерету. Попіл літав у повітрі.   Щось змінилось! Саме це насторожило дівчинку. Погляд. Її погляд щось шукав у навколишньому… …щось не таке… Проте не знаходив. …і це ще більше лякало її. Маша стояла посеред кухні. В шибу розбилось кілька великих крапель. Звук – як завжди. Такий, як має бути. Він пробивав свідомість дівчинки. Вона повернула голову у сторону вікна. Вологі потьоки сповзали вниз. (Все це повільне. Мить, ніби застигла. Вона окутала тривожну – але все ж таки – гармонію).   Дзинь-дзинь. Знову!? Дзинь-дзинь. Десь поруч. Дзинь-дзинь. І голос: Маша! – такий знайомий. Марія зробила крок назад. Крізь щілину відчинених дверей вона побачила фігуру хлопчика, яка стояла в півоберту до неї. Обличчя не видно. Михасько! – злетіло з уст. Дзинь-дзинь. …і голос знову повторився: Маша! Дівчинка виходить… Її тіло на фоні неба. Вершки дерев коливає вітер. Мама говорила, що ти приїхав учора! Дзинь-дзинь. Міша! – Марія зупиняється. Фігура повертається до неї через праве плече. Синій відтінок блідого обличчя спрямовує на неї пару своїх очей. Дзинь-дзинь. Хлопчик усміхається. Страх стискає горло дівчинки. З болем вона ковтає слину. Хто ти? Він усміхається. [Німа сцена] Його рука повільно піднімається вгору. Тонкі, довгі пальці торкаються кі...

НЕДІЛЯ 17. (07:00) - Юзик пропав! – голосила баба Галя. Вона блукала ще поки що порожніми вулицями села. – Ви не бачили мого діда... – підходила вона до людей які стояли в черзі, на здачу молока. Махали головами: - Ні! Галина босоніж по росі крокувала далі. Через парк. До магазину... попід клуб. Біля колгоспних ровів та огорож. Юзик пропав. Хтось казав, що бачив його біля магазину: - …але це було вчора… - говорили одні. - …він п’яний був. - …казав, що іде додому… - …я його на кладовищі бачила… Чутки складалися в одну не чітку картину.   18. (8:05) Ольга прокинулась від того, що вхідними дверми грався вітер: то відкривав, то закривав їх. Жінка встала. Леонід спав поруч. У сусідній кімнаті заворушилась дочка – Марія. Ольга встала щоб закрити двері. Вона вийшла в коридор. За дверима Марійчиної кімнати плач. Жінка обережно провернула ручку… крізь щілину вона заглянула. Дочка сиділа на підлозі спиною до дверей. - Мамо! – сказала дівчинка – А ти віриш у сни? - У які саме? - …у всі… - Сни – це всього лише гра уяви, змішана з переживаннями, нервами… - А коли вони стають реальністю! Тоді ти віриш? - Марія, ти про що? Тобі наснилося щось страшне? - Ні! - Чому ти не спиш? - Не можу. Ольга підійшла до дочки. Сіла поруч. - Що сталось? - Я знаю де Юзя… - Я не розумію… Двері в черговий раз стукнулись в стіну. - Це ти виходила? Марія кивнула головою. - Мамо, чому ти мене не слухаєш? Дзинь-дзинь – під вікном. Ольга: - Що це? – жінка встала. По той бік вікна немає нічого. Дзинь-дзинь. - Мамо! - Що? - Я знаю, що Михайло з лікарні повернеться вже не таким, як раніше. - Не говори дурниць! - Ти мені не віриш? (пауза) Ольга: - Не видумуй! - Тоді чому лікарі не поставили діагноз? Вираз обличчя у жінки змінився: - Звідки ти знаєш? ...

1. Після тієї ночі коли Олена вийшла із дому і зникла на кілька днів по селі пішла чутка, що вона відьма. Хтось, мовляв, бачив її в Безодні. Саме там за повір’ями старожилів живе нечиста сила. Бачили її оголеною в Озері-Під-Вербою. Під тією самою вербою на якій протягом трьох останніх років вішались люди. Хто її там бачив ніхто не зізнається. Хоча важливим не те хто то був, а що та людина робила там у таку пізню годину. Олена взагалі дивакувата жінка. Вона мало з ким у селі розмовляла. «Привіт!» - то привіт. «Здрасті!» - то здрасті. На глузування не відповідала, тільки знизувала плечима і загадково посміхалася.   СУБОТА   2. (6:00) Прохолодний травневий ранок сповивав туманом околицю заглядаючи своїми хвостами на городи крайніх двориків села. Півні відкукурікали свою досвітню панахиду… Микола та Олена вийшли з дому… потрібно було прибрати на кладовищі. Вони взяли з собою все необхідне і покрокували вздовж рідко насаджених дерев саду в сторону дороги яка вела на цвинтар. Йшли мовчки. Досвітні вогні пробивались з-за вершків дерев розрізаючи небо розтяжками світлих вогняних полосок. Вдома залишився син, Міша. Будинок скутаний тишею ще спав. Годинник квапливо перебивав стрілки в сторону шостої нуль-нуль. Крізь щілину кватирки в кімнату до хлопця проникав сквозняк… Він лягав поруч Михайла й сповивав його своїм прохолодним потоком. Огинаючи дугу стін, проходячи з кімнати в кімнату, крізь шпарини він піднімався до ляди. Горище ховалося в тінь. У ній щось жило… Воно занурювалось глибше і глибше в куток піддашка ніби лякаючись руху, що спричиняв протяг. Куток де Воно було наповнявся тривогою. Вона проникала вниз по глиняній стіні у кімнату де спав син Олени. Це відчуття проникало у його сон, розвіюючи теплоту вже минулої ночі… Охололо… …і сон повільно тікав з його очей… …перевертаючись збоку на бік хлопцеві став...