1. Мне всегда хотелось быть хозяином своей жизни. Я хотел быть тем, кем не мог. Хотелось всего и сразу и, даже, понимая, что так не бывает, все равно, я пытался вырвать у жизни по максимуму - хоть что-то. И то "что-то" навсегда засело в моем мозгу, в душе, в сердце ... то "нечто" это злость. Она сопровождала меня повсюду. Она грызла мое нутро не оставляя места для любви, для любых ее проявлений. В семье, на улице, школе, потом в бурсе, на работе я всегда ждал ее проявления. Зная, что оно не за горами, я покорно опускал голову и слушал. Я впитывал злобу. День за днем. Час за часом я как губка впитывал всю грязь, накопленную в данной среде. Рос я замкнутым ребенком в многодетной семье, где родителям было откровенно насрать на твое "я" и на то чем ты хотел бы заниматься в будущем. А было ли оно то "будущее" у меня? Могло ли оно быть у такого человека как я? Откровенно говоря, я не знаю. Я не могу знать. Кем я был тогда? Что обо мне думали окружающие? Как выглядел? Разве это сейчас имеет значение? Думаю, что нет. Я много читал. Читал преимущественно Сартра, Камю, Кафку. Мне нравилась их философия. Мне нравились вещи, которые описывали они на страницах своих книг. В некоторых вещах я пытался подражать им. Это было одно ... Также было нечто другое. Демон, который сидел во мне не давал нормально жить. Кто он? Нет! Не мог ... я не мог поймать его . Сартр научил меня смотреть на людей с высоты. Осознавать их низость, греховность, - ха! - Понимать их уродство. Мне противно знать, что я такой как они. Камю дал мне основу для понимания всего этого "театра абсурда", который проходил вокруг наших жизней. Вокруг человеческих порывов. Кафка. О Франце лучше скажет сам Франц. Вечный чужак. Вечный "чужой среди своих". Кем он был? Думаю, тем, кем являюсь для окружающих я. От меня никому нет пользы. Именно поэтому я здесь. Именно поэтому я .... Сегодня я Герострат. В моих руках пистолет. Я держу...

  Колись у дитинстві я дуже любив коли бабуся розповідала свої історії. Ми часто сиділи на лаві під розлогим віттям яблуні зі старим фотоальбомом у руках і розглядали пожовклі від старості фотографії та вирізки з газет. говорили. Баба Галя часто усміхалась, а за її усмішкою ховалася дивна смута. Вона замовкала опускаючи очі в альбом і уважно розглядала фотокартку. Хто це? – запитав я. Бабця поглянула на мене. На світлині стояло четверо хлопців. Було у матері чотири сини… - почала вона. Аркадій – старший, Василь, Володимир та Михайло. Міша був самий менший з них. Того дня йому мало б виповнитись шістнадцять. На дворі стояв спекотний день. Було літо. Літо далекого сорок першого року. Війна тривала майже рік. Про неї ми тільки чули, але бачити її ще не доводилось. Я точно на пам’ятаю тієї історії… Жили ми в сусідньому селі, а Мішу я знала зі школи. Ми навчались в одному класі…   В липні німці стояли на кордоні нашого району. Люди говорили, що бачили солдат на лінії горизонту, там де не посіяні поля. До села в якому я жила було кілометрів п’ять, до сусіднього шість, а по дорозі між селами ріс ліс. Так що окупанти були майже поруч. Пам’ятаю як по селі пішла звістка, що жінка шукає свого сина. Вона ходила від хати до хати і розпитувала людей чи не бачили вони Мішу і Ваню. Ні хто не бачив. Ввечері люди зібрались і пішли шукати дітей в ліс і на околицях. Знайшли їх через три дні. В лісі. Мертвими. Ті, що бачили тіла говорили, що Мішу і Ваню не просто вбили, а поломили. Руки і ноги були в синцях і крові. Зараз на тому місці стоїть пам’ятник, тоді, після війни поставили  дерев’яний хрест. Поховали їх коли німці увійшли в село. Марія, матір Міші,  замкнулась у собі. А люди говорили, що вона втратила глузд. Ну, а як тут… Володя і Василь воювати пішли. Михайла вбили, а… старший, Аркадій… Його на...