ye-logo.v1.2

«Я хотіла б прокинутися в культурній країні», - керуюча справами міськвиконкому Людмила Черевченко

Суспільство 7925
Костянтина Жданова та з архіву Людмили Черевченко.
Фото: Костянтина Жданова та з архіву Людмили Черевченко.

Інтелігентна та витончена – ось що можна сказати про Людмилу Черевченко, навіть побіжно кинувши на неї погляд.

 І хоча хмельничани уже більше десяти років бачать її на презентаціях-виставках-святах як представницю міської влади, керуючу справами міськвиконкому, чиновництво, як на мене, не наклало на неї свого «лакованого» відбитка. Як вдалося зберегти цю вроджену інтелігентність, не розгубити себе справжню у владі, не опуститися на догоду потребам – про це ми говоримо з пані Людмилою ( а їй так пасує це західняцько-польське, незвичне для нашого хмельницького вуха звертання «пані»!).
- Знаю, що тебе сформувало католицьке виховання. І мама, і тато були католиками?
- Так, і дідів, і бабин рід. Я також прихожанка місцевого костьолу. А ще у нас в сім’ї завжди говорили українською. І коли віддавали мене в перший клас, а в Хмельницькому було всього дві українські школи, хоч це було не престижно, батько принципово наполіг на тому, щоб я вчилася там, де викладають рідною мовою. Він взагалі у мене був великим патріотом, вивчав історію України, тому я з дитинства знала правду про Леніна і Сталіна. Наша родина постраждала від режиму, і він не міг це пробачити, як будь-яка нормальна людина. До речі, батько залишив чимало нотаток про голодомор, репресії, війну. І заповідав мені їх впорядкувати.
- В кожній сім’ї є чимало таких спогадів, котрі передаються з покоління в покоління, навіть якщо ніхто їх не записує. Ти такі маєш?
- Пригадую, як розповідали про колгоспи. Коли у нас забрали при колективізації корову, бабуся якось йшла, і зустріла колгоспну череду. Корова впізнала господиню, й побігла до неї. І корова, і бабуся тоді плакали і я досі плачу, коли про згадую бабусину розповідь. Коли настав 33-й, до дідівської хати якось зайшов родич, котрий активно агітував за колективізацію. Він уже спух від голоду. Бабуся, котра колись сварилася з ним через колгоспи, мовчки налила йому тарілку баланди. Він з’їв її, кинув ложкою об стіл, і почав вити – такий у нього був відчай через той страшний радянський обман. Трохи пізніше, до речі, батькова мама, яка тоді сама виховувала п’ятеро дітей, була затримана як ворог народу, бо співала в церковному хорі. Тільки дивом їй вдалося врятуватися з тюрми… Взагалі я дуже пишаюсь своєю родиною. Мене і мого брата моя мама, Цезарія Каспрівна, любить все життя просто жертовною любов’ю. Так її любила її мама, котра сама виростила трьох доньок, бо дідусь загинув на війні. Нас усіх вчили багато працювати і тільки так заробляти на життя. Я, до прикладу, вмію штукатурити, класти плитку, клеїти шпалери. Й мені це не раз ставало у пригоді, бо були часи, коли я усе робила сама…
- З такою генетичною пам’яттю ти мала б вирости революціонеркою й мріяти повалити радянський устрій… А про що, насправді, мріяла?
- Я в шкільні роки дуже цікавилася всім східним – релігією, культурою. Читала багато книжок. Хотіла стати сходознавцем, вступити в Московський державний університет. Щоправда, для мене в ті часи це було абсолютно нереально. А потім мене якось повернула на шлях істинний фраза одного мудрого чоловіка, котрий сказав, що ми чомусь вчимо Грецію і Японію, а свого Сковороди не знаємо. Добре, що в житті трапляються такі знакові люди. І взагалі, я вважаю, що будь-яка людина, котра приходить в моє життя, є вчителем. Якщо приходить вона зі злом, значить, я десь помиляюсь, і маю навчитись виправляти свої помилки. Якщо з добром – це винагорода, можливість розвиватись духовно далі.
- Якщо б ти могла б змінити світ, що найперше зробила б?
- Хотіла б заснути ввечері і прокинутися в культурній країні. Країні, де люди люблять один одного і розуміють, що матеріальні цінності – скороминущі.
- Я так розумію, що перший досвід життя в « іншому світі» ти отримала, поїхавши з чоловіком-військовим в Польщу? Як ви познайомилися?
- Ну, скажу відверто, такої долі, про яку мріяло тоді чимало хмельницьких дівчат – вийти заміж за курсанта, я собі не бажала. Все сталося несподівано і випадково. Мій чоловік приїхав у відпустку на пару днів, ми познайомилися і вирішили одружитися. Пригадую, подала без нього заяву в ВРАГС, а мене працівники так настирливо питають: «А ваш жених точно приїде?». Я тоді дивувалася, а потім дізналася, що багато хто в подібних випадках не приїжджав. У нас теж була така загроза: в Польщі оголосили військовий стан, і мого чоловіка просто не відпускали у відпустку. Тоді він оголосив голодування, і над ним таки змилостивилися.
Так у 1984 році я опинилася за кордоном. В Хмельницькому тоді все було таке сіре, а в Польщі навіть дітей в садочок вели в яскравому одязі. Там я зрозуміла, що таке, комфорт, чистота, культура, не так, як у нас – де йдемо, там плюємо. І це при тому, що у них всього 10 відсотків людей з вищою освітою! А ще ти не уявляєш, якими тоді поляки були доброзичливими, завжди приходили на допомогу. Я настільки захопилася цією країною, що їздила «на екскурсії» різними містами на дев’ятому місяці вагітності.
- Ти зараз настільки живо розповідаєш, як допомагали поляки, коли ти їхала з малою дитиною, як ходили поїзди… Як це можна до подробиць пам’ятати через багато років?
- Просто хороша пам’ять. Коли ми опинилися після Польщі на Далекому Сході, в Приморському краї, 65 кілометрів від Усурійська, мене призначили начальником секретної частини. Там було дві тисячі документів. Я всі їх знала за номерами і те, що там містилося.
- Коли повернулися в Україну?
- У 1992-му, коли Леонід Кравчук підписав Указ про створення української армії. Я кожну секунду хотіла там додому. І всі українці прагнули повернутися. Але це було дуже непросто. Чоловік ледве-ледве влаштувався на нижчу, ніж був, посаду. А я стала на облік у міський центр зайнятості, й там мені запропонували декретне місце у міськвиконкомі. Так і працювала «тимчасово» чотири роки. Михайло Чекман і Лідія Біленька – це були двоє моїх вчителів. Вони стали прикладом дуже якісного керівництва. Пізніше Микола Приступа навчив мене самостійно приймати рішення. Нинішній міський голова Сергій Мельник, вважаю, приклад високого інтелекту. А ще він вимогливий до підлеглих, але надзвичайно сердечний до людей.
- Багато хто сприймає тебе за таку серйозну гранд-даму. Робота в міськвиконкомі все-таки наклала на тебе відбиток, як гадаєш?
- Посада – це відповідальність. Треба пам’ятати весь час, що за тобою люди, багато справ. А я не вмію погано працювати. Думаю, людина має вкладати в свою роботу душу, всю себе. Це нормально.
- Ти виглядаєш дуже правильною…Такою відповідальною…
- Ще в дитинстві, років до 16, мені постійно снився такий сон: я – маленька дівчинка в білому фартушку, а кишені цього фартушка велика дубова шафа. Щось в цьому є, але з правильністю не погоджуюсь. Багато чого, якби могла, зараз змінила б. Особливо це стосується стосунків з людьми. Але надто пізно! Була б щасливішою, якби навколо було більше щасливих.
- А якісь враження з реального життя переносилися в твої сни?
- Після паломницької поїздки в Ватикан мені довго снився Рим. Мене він сильно вразив. Їздила зі священиками та монашками, і одна з них вчилася там 6 років, тож добре знала країну, всі її родзинки, й показала їх нам. Я там не бачила жодного злого обличчя. Й взагалі вся подорож багато додала духовного.
- В Інтернеті знайшла багато згадок про тебе як про керуючу справами Хмельницького міськвиконкому і одну дитячу фотографію. А в соціальних мережах – Фейсбуці, Однокласниках, Вконтакті є сторінки Людмили Черевченко?
- Фотографія ця в школі на дошці пошани висіла. А в соціальних мережах я не зареєстрована. Часу на це не вистачає. Хоча з однокласниками своїми часто спілкуюся. У нас був хороший клас. Один із однокласників – Володя Жук, до прикладу, живе у Ванкувері, процвітає, навіть має свій вертоліт. Він – легенда вісімнадцятої школи. Така ж чудова група мені «дісталася», коли вчилася на інженерно-механічному факультеті Хмельницького технологічного інституту. Гадаю, справжні чоловіки мають вчитися саме на таких факультетах. Всі мої хлопці-однокурсники – це чоловіки з великої літери. В інституті нас навчили працювати головою, до упора працювати. У 2000-му році я ще вступила у інститут регіонального управління і права – там теж пощастило з групою, з багатьма досі підтримую стосунки.
- Ти завжди відкриваєш якісь виставки, концерти у Хмельницькому від імені влади. А сама цікавишся живописом, музикою?
- Звісно, цікавлюсь, адже закінчила художню школу – вчилася в класі Августина Артемчука, у мене навіть трохи викладала Людмила Мазур. Люблю живопис, графіку. Пригадую, як випадково, «між літаками» потрапила на екскурсію в Санкт-Петербург, Зимовий палац. Там якраз виставили «Жінку під покривалом» Рафаеля. Для мене це був катарсис. Неймовірну насолоду отримую від класичної музики. Не так давно до нас приїжджав скрипаль Олександр Бєлов. Здається, на кращому концерті я в житті не була – ось які в Хмельницькому виростають таланти!
Мені шкода, що сьогодні українцям штучно насаджується почуття меншовартості. Досить подивитись навколо, зауважити, які люди живуть і працюють поряд, щоб зрозуміти, що ми гідні представники сучасної людської цивілізації. Ми маємо свою еліту – не ту, яка себе нею іменує, а ту, яка робить конкретні і корисні справи для громади. Просто треба навчитись берегти цю еліту, адже талант – це дар Божий. Ми маємо створити гарні умови для розвитку талановитих людей, вони ж потім сторицею віддадуть свої плоди суспільству.
- Яке досягнення в житті вважаєш найголовнішим?
- Це моя донька Світлана. Мені здається, я виховала гарну людину: старанну, працьовиту, добру. У мене дуже хороший зять – Олег. Я його навіть зятем не називаю – тільки сином. І, скажу вам, мати двоє таких дітей – це щастя.
- Як розслабляєшся після робочих буднів? Що любиш робити на вихідні?
- Я багато читаю. Інколи паралельно декілька книжок. Оце зараз читаю Йозефа Рацингера «Ісус з Назарету» і , разом з ним, вирішила знову повернутися до Теодора Драйзера. Коли зовсім втомлююся, беруся за Дарію Донцову. Цікаво, але такі «легкі» книжки добре розвантажують мозок.
- Ти народилася і виросла в Хмельницькому, а у владі чомусь так мало хмельничан. Яким би бачила рідне місто років так через двадцять?
- Хмельницький – наймолодший обласний центр України. І ми ще лише вчимося бути містянами, патріотами. Але, вважаю,у нього великі перспективи для зростання, адже молодість завжди має сили на те, що пробиватися вперед. Хмельницький – місто підприємливих людей, небайдужих, не таких, що сидять і чекають, що хтось прийде і зробить їхнє життя кращим. Наші підприємці активно беруть участь у благоустрої міста, і воно з кожним роком стає красивішим. Вірю в те, що наші швейні підприємства стануть центрами легкої промисловості і законодавцями моди у Європі, тенденція до цього простежується. В місті активно розвивається музейна справа, отже, воно стає цікавим для туристів. Радію за нашу молодь, вони дуже люблять наше місто. Багато хто навчається в Європі, хтось залишається, хтось повертається додому. Як правило, це люди з дуже прогресивним мисленням. Вірю у щасливу зірку Хмельницького.

Коментарі:

Українець Віталій 13.08.2013 10:20

для Тараса -Працює в Кафедра психології ,а пише такі дурниці.Боїшся Європи чи зустрічі з гомосексуалістами?Чи бував там хоч раз?

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую