Викладач Володимир Дубіневич: «Дорослішання – це фікція, тому не варто відмовлятися від мрії»

 Такими побажаннями закінчується кожен урок польської мови в українсько-польському центрі «Поділля». Викладач Володимир Дубіневич – екс-військовий, математик, мандрівник і навіть трохи музикант, поляк за походженням, а українець за переконанням. Про себе розповідає дуже коротко: народився, хрестився, навчився, одружився, наслужився, а зараз… живе і насолоджується. Лише згодом зізнається, що у школі був дивним, бо ходив навприсядки, вважав, що негідний уваги дівчат, проте вмів заговорити вчителя, щоб той не викладав тему, а розповідав байки. Він і зараз у спілкуванні щедро сипле жартами та анекдотами, складні речі пояснює просто, вільно переходить з української на російську, польську та англійську. Така ж різна у нього й доля: народився у Хмельницькому, має у собі часточки крові волинянина, поліщука, подолянина, а родина й взагалі розкидана по усьому колишньому Радянському Союзі. Та й сам він із дитинства їздив, де тільки можна було – від Санкт-Петербурга, до Криму і Краснодара. Про батьків говорить мало, більше згадує бабусю, яка навчила, що «булки не ростуть на деревах, для цього треба працювати: і жати, і косити, і снопи в'язати, і молотити» та дідуся-офіцера. Саме завдяки йому Володимир й став військовим після навчання у тодішній «придворній» школі (нині це ліцей №17). Як потрапив до тієї школи, для нього й досі залишається загадкою, бо його родина, зізнається, до «номенклатури» не належала. Після школи хлопець вступив до Харківського авіаційного інституту, а потім перевівся до… училища.

Старший сержант Дубіневич. 1941 рік.

– Мені не сподобалося цивільне життя, бо мріяв бути військовим, як дідусь. Це вже потім зрозумів, що його слова «краще будувати, ніж руйнувати» були правдивими. Дідусь пересидів у всіх німецьких концтаборах: Маутхаузен, Заксенхаузен, Бухенвальд. З кожного з них, і навіть із табору смерті – Бухенвальду, втікав. Після війни його звільнили американці, а потім забрали ще й до радянського табору. Напевно, тому він точно знав, що краще будувати, ніж руйнувати. Але я все таки віддав війську двадцять років. Паралельно встиг повчитися ще в Дрогобицькому педагогічному інституті та закінчити академію Міноборони. Коли служив у штабі округу, почалася катавасія з військом. І ми з дружиною вирішили повернутися до цивільного життя. Спочатку працював викладачем у Прикордонній академії, потім – протягом десяти років – у Хмельницькому національному університеті. Зараз займаюся громадською організацією «Українсько-польський центр «Поділля».

Образ польського вояка Володимир поміряв теж. Щоправда жартома.

«Військо без насилля – це піонерський табір»
– Що тобі дала служба у війську, чим послуговуєшся й досі?
– Військо для чоловіків – це гра на все життя. Усіх їх можна умовно поділити на тих, хто продовжує династію, (але вони зазвичай йдуть у навчальні заклади, де готують тиловиків, скажімо, медиків) та тих, хто планує серйозну військову кар’єру, мріє про генерала. Але більшість хлопців, які потрапляють у військо, є абсолютно непереборними романтиками. Вони переконані, що без них земля зупиниться і обов’язково має трапитись якась війна, на якій вони себе проявлять героями. Коли ж ми стикаємося із тим, якою армія є насправді, романтизм потроху зникає. Військовий період можна поділити на дві половинки: щось варте добрих спогадів, а щось варто було б викреслити, але немає можливості. До прикладу, у війську вперше стикаєшся із насиллям, причому щоденним. Воно має регулярний і абсолютно нормальний характер. Військо без насилля – це піонерський табір.

 З дружиною Оксаною та Донькою Олександрою. 1994 рік.

– Що маєш на увазі під насиллям?
– Військо – це організація, яка базується на засадах одноначальства. Начальник сказав: стрижене – ніхто навіть не має права подумати, що голене. Але, звісно, дуже важко, особливо в молодості, з цим погоджуватись. У кожного є своя думка, яка суперечить волі керівника, а той, у свою чергу, змушений вдаватися до засобів примусу. У війську цей примус майже завжди має якщо не протизаконний характер, то на межі законності. Ось саме це і хочеться забути і викреслити з пам’яті, хоча розумію, що це майже неможливо. Воно лише вбивало здатність по-людському сприймати дійсність. Це була школа молодого корупціонера, бандита, шахрая, кого завгодно – тільки не школа чоловіків. Військо – як збільшуване скло. Якщо до війська приходить падлюка, то там стає настільки гігантською падлюкою, що на ньому печатки немає де ставити. Якщо людина приходить хоча б з ростками нормального ставлення до оточуючих, то навіть військо не здатне їх вбити, а навпаки, переконує, що слід бути людиною. А щодо доброго, то армія навчила цінувати час. Не просто час як робочий інструмент, а той, який проводиш з дорогими для тебе людьми. Тому що це дуже швидко закінчується, а в цивільному житті цього сповна відчути неможливо.

Ну і крім того, військовий період мого життя навчив нічого не сприймати всерйоз. Бо найбільші дурниці ми робимо саме з серйозним виразом обличчя.

"Свою любов не хвалю. Бо нікому її не віддаю".

 
– Як оцінюєш наше військо нині: поведінку самих військових і керівництва?
– Зараз Українська армія у своєму пострадянському вигляді вмирає, причому вмирає криваво. На превеликий жаль, вона при цьому калічить і вбиває людей. А народжується нова саме завдяки середній ланці офіцерів: молодші офіцери і старші офіцери, від лейтенанта і до підполковника, а іноді й полковника включно. Саме вони забезпечили функціонування армії в найважчий момент, коли необхідно було відмобілізувати хоча б когось, щоб хоча б якось прикрити ті дірки на східному кордоні, коли ризик вторгнення з боку Росії був надзвичайно високий. Він і тепер не спадає, але вже рівень цієї загрози потихеньку зменшився. Військо в нас було нездатне захистити не те що весь Крим, а навіть його частину. І не через те, що в нас погані офіцери чи солдати. Навпаки, вони в нас найкращі, бо здатні переносити найважчі випробування в найскладніших обставинах. Тоді, звісно, можна ж було віддати наказ «всім вмерти», і солдати на це пішли б. А хто б тепер створив армію? Тому я дякую тим командирам, які в найважчий період агресії у Крим, попри галас в пресі, звинувачення політиків, спромоглися утримати наших військових від застосування зброї. Треба бути відвертими: цю битву ми програли. Але війна не програна, вона ще триває. Кістяк армії у нас зберігся, і м'ясо на ньому можна наростити. До того ж, треба зважати, що військова діяльність не може бути відокремлена від політики. Те, що відбувається зараз на сході – це хірургічна операція малоінвазивна, бо головна мета цієї антитерористичної операції – відновити владу України в Донецькій і Луганській області в повному обсязі. А влада – це дуже складний механізм. Її відновлення передбачає збереження життів людей. І маю сподівання на те, що зараз ми маємо обраного президента не найдурнішого, м’яко сказати, який мислить в напрямку миру і виважених рішень.
– Ти, як ніхто, знаєш наскільки зріс попит на виготовлення карти поляка, адже навчаєш польської мови тих, хто хоче її отримати. Які настрої в українських поляків? Чи немає масового відтоку за кордон?
– Переважна більшість поляків, яких я знаю, це радикальні націоналісти, які переконані в тому, що Україна має бути незалежна. Більше того, люди ці дуже багато свого часу робили, щоб країна стала незалежною і такою залишалася. Багато хто з них вже виріс із штанців романтиків і усвідомлюють себе частиною українського суспільства. Вони знають,чим відрізняються від українців, дуже цінують те, намагаються це зберегти не тільки від зникнення, а і від змішання свого роду. Більшість з них пов’язують своє майбутнє з Україною, навіть ті, які відправляють своїх дітей, скажімо, навчатися в Польшу. Вони спочатку кажуть «може залишиться, одружиться чи вийде заміж, знайде роботу», але вже через півроку-рік навчання дитини думають: «може повернеться і почне в Україні бізнес».

Володимир та Оксана Дубіневичі (праворуч) зі студенткою та польскими партнерами Кшиштофом та Магдаленою Калітами.

«Студенти – це ще одне моє велике захоплення»
– Як познайомився зі своєю дружиною?
– Не скажу про це багато, бо дотримуюсь правила, що не хвалю свою любов, бо нікому її не продаю. А познайомились ми абсолютно випадково, на зустрічі випускників, бо ми навчались в одній школі з різницею в декілька років. Я прийшов на вечір зустрічі, побачив свою дружину і… в чоловіків так буває, що раптом виникає запитання: де ж вона ходила до цього часу? Звісно, були труднощі, пов’язані з тим, що чоловіки завжди бояться зробити перший крок і сказати перше слово. Але мені якось пощастило: Саша виявилась терплячою, дочекалась, аж поки я наважився підійти. З того часу вона завжди зі мною, зараз ми вдвох викладаємо польську мову. Раніше дружина викладала на кафедрі швейного виробництва, вона дипломований конструктор одягу. А я викладав математичні методи моделювання в університеті, інформатику, польську мову.
– Чим живе Володимир Дубіневич, крім викладацької діяльності?
– Родиною. До недавнього часу ми намагались активно мандрувати, зараз трошечки складніше з цим, але плануємо відновити цю традицію. Дружина захоплюється малюванням, займається скульптурою прикладного характеру. Я граю на гітарі, це для мене теж захоплення ще з дитинства, захоплююсь авіацією. Раніше, коли було більше вільного часу, моделював літаки. Але з віком стаєш більш прагматичним і менш романтичним. Ми з дитинства звикли до того, що нам говорять дорослі щось робити, а чого, навпаки, не робити, дотримуватися певних правил… А потім, коли сам набуваєш того віку, в якому ти дивився на дорослих, розумієш раптом, що дорослішання – це фікція. Не варто відмовлятися від своїх мрій! Інша справа, що, умовно кажучи, у дорослих виникає багато додаткових проблем, які заважають їм поводитись, як діти.
– Тому ти постійно з молоддю?
– Саме так… (Сміється). Бо дуже важко бути песимістом в оточенні настільки позитивних людей. Багато моїх колег, які викладали і в академії, і в університеті, скаржилися: «Теперішнє покоління таке ліниве, нічого не хочуть знати, дурніші за нас. Ми такі були класні, такі розумні…». А мені, певно, щастить, бо трапляються студенти виключно ерудовані, надзвичайно цікаві люди, з якими справді хочеться спілкуватись. Викладаючи їм, я навчаюся. Студенти – це ще одне моє велике захоплення і, можливо, колись в мене вистачить відваги написати про кілька поколінь студентів, які й до мого виховання та формування доклали руку. Викладачі в мене теж були просто фантастичні, які буквально на пальцях пояснювали найскладніші проблеми, причому робили це весело і з усмішкою, піснями… Напевно, десь існують дурні ліниві студенти. Можливо. Я припускаю. Але мені не трапляються.
«Від польської мови мене оберігали»

"У війську мене навчили нічого не сприймати всерйоз".

– Ти дуже добре володієш польською, англійською, вже не кажу про російську і тим більше українську…
– … а колись ще розмовляв румунською та німецькою.
– Вчив її навмисно, чи з дитинства виріс у цьому середовищі?
– Це для мене абсолютно нез’ясована обставина. Батьки мене від польської мови оберігали, бо це було небезпечно. Адже в 1937 році був виданий наказ, згідно з яким було розстріляно тільки офіційно 111 тисяч поляків протягом одного року! Це була перша так звана національна операція НКВД. Бути поляком в Україні було небезпечно. Багато хто з поляків намагався переписати своїх дітей на кого завгодно. Якщо була можливість переписати на українця – переписували, а якщо вдавалося – на росіянина, то вважалося за дар Божий! Через це мене берегли від польської мови. Я чув хіба що коли бабця молилася чи розмовляла з сусідкою і батьком. Найбільш поширена мова в тому середовищі, в якому я виріс – російська. Українська вважалась мовою бидла, рагулів, хоча в мене найкращі друзі розмовляли українською мовою, і я сам теж нею користувався. Але польської я не вчив, бо коли пішов на курси, вчителька сказала, що я її не вчу, а пригадую. З цим самим я зіштовхуюся зараз, коли до мене приходять діти із польських родин: таке враження, що вони мову не вчать, а пригадують. Хоча пояснити це якимось чином раціонально не можу. Дуже важко собі уявити, щоб мова передавалась генетично…

– До речі, це правда, що поляки більш схильні і зацікавлені у вивченні своєї родословної?
– Поляки більше заклопотанні копанням у власних родинах. Це можна зрештою пояснити ажіотажем навколо карти поляка. Однак я стикнувся з цим значно раніше – ще до того, як в 2007 році карта поляка була придумана. Вважаю, що це така етно-психилогічна риса поляків – бути дуже сильно прив’язаним до родини. Я сам на поточний момент маю відомості про дати народження моїх предків з1912-17 років…
Довідка: ГО «Українсько-польський центр Поділля» сприяє громадянам у задоволенні їх інформаційних, освітніх і культурних потреб як представників польської національної меншини на Поділлі.

Фото Василь ШЕПЕЛЛА «ІНША СТУДІЯ» 
та з особистого архіву Володимира ДУБІНЕВИЧА.