clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Чуже щастя

Приладнавши на гачок наживку, Віктор Іванович покосився на друга, що сидів набундючившись на розкладному стільчику віддалік.

 Йому дуже хотілося б знати, чому у того такий занепадницький настрій, але запитати знову не зважився, тільки зітхнув і, розмахнувшись, зі свистом закинув вудку, подумавши про себе:
Нічого, захочесам розкаже.
Ігор Сергійович і Віктор Іванович знали один одного, скільки себе пам'ятали, ще зі школи. Скільки всього прожито-пережито було за довгі роки і не згадаєш, але коли вдавалося зібратися разом, це було щоразу, як свято. В юності вони міцно дружили, навіть в один інститут вступати вирішили, але не пройшли за конкурсом. Потім обох в армію забрали, і життя повело їх різними доріжками, але один про одного не забували ніколи, листувалися, а за можливістю і бачилися. А вже коли поодружувалися та дітьми обзавелися, стали дружити сім'ями.
До риболовлі пристрасть була у них обопільна. Та й який відпочинок може йти в порівняння з цим задоволенням? Правильно, жодний! Тому при найменшій можливості і відповідній погоді друзі вибиралися сюди, на облюбоване роками місце.
Сьогодні ось тільки не видно було особливої радості на обличчі у Ігоря, зазвичай веселого і балакучого. Може, він погано почувається? Як-не-як, тиждень тому п'ятдесят п'ять стукнуло.
Віктор Іванович згадав, як весело витанцьовував у ресторані на ювілеї у нього. Народу було повно, багатьох він тоді бачив вперше і навіть здивувався, скільки гостей прийшло привітати ювіляра. День народження тоді вдався на славу, дай Боже кожному так святкувати!
- Ні, тут щось не те. Що ж його гризе? знову подумав Віктор Іванович.
Немов прочитавши його думки, Ігор Сергійович пововтузився на стільчику, мерзлякувато повів плечима і глухо запитав:
- Скажи, Вітьок, тебе все влаштовує вдома? Ну, ти розумієш, що я маю на увазі. Моя стара мене дістала. Все їй не так останнім часом, нічому не рада. На себе б краще подивилася, на кого схожа стала. Постаріла жахливо, розтовстіла, дурною на старість зробилася. Та й одягається просто жах. Очі б мої її не бачили! Інші мужики знаходять собі молодих, веселих. Щасливі! А ми чим гірші?
Віктор Іванович усміхнувся, здивувавшись словам друга. Йому завжди здавалося, що Ігор Сергійович цілком щасливий у сімейному житті. Дружина його, Нюта, була доброю, турботливою жінкою. І зовсім не такою, як зараз відгукувався про неї чоловік, з яким вона прожила не один десяток років. І якщо на те пішло, то вона зовсім не заслужила таких слів про себе. Віктора Івановича особливо захоплювало її вміння готувати каву, якою Нюта гостинно пригощала. Надзвичайно смачною, з гвоздикою, корицею і запашним перцем.
- Але ми ж не артисти, Ігорьок. Це у них там, в богеми, прийнято одружуватися по двадцять разів. А ми-то з тобою хіба молодим потрібні? Адже вони не старих, а гроші їхні люблять. Невже тобі це не ясно?
- Що ж, по-твоєму, я такий нікудишній, що й сподобатися не можу? невдоволено засопів Ігор Сергійович.
- І що, кандидатка є? жартівливо поцікавився Віктор Іванович. Раптово йому на пам'ять спала молода жінка, одна з гостей на ювілеї друга. Згадалося, як він запрошував її майже на всі танці. Як вона сміялася у відповідь на якийсь його жарт, закидаючи далеко назад голову. Жінку не можна було назвати гарною, та й фігура у неї з смаком Віктора Івановича була так собі, але ж молода! Тоді він не надав цьому жодного значення. Подумаєш, випив мужик. А виявляється, гостя-то не проста була, а зі змістом!
- Не те щоб є, але подобається мені одна. Дуже подобається, Вітьок! Я з нею молодим почуваюся, кров в мені вона запалює. Сам не свій роблюся, як побачу її. Розумієш? Вдома набридло все, хочеться елементарного щастя.
- А вона?
- Що вона? здивовано втупився на друга Ігор Сергійович.
- Як вона до тебе ставиться? Так само, як ти до неї, чи ...
Ігор насупився і знехотя відповів:
- Не можу розібрати. Іноді здається, що й вона не проти, не можу я її зрозуміти, Вітьок. Чи то жартує все, чи то всерйоз говорить, але це ще сильніше мене заводить. А ти її бачив? Вона була на ювілеї, серед інших співробітників. Танцювали ми з нею. Вона нещодавно у нас працює. Гарна, чортиця, правда?
Віктор Іванович знизав плечима:
- Твоя Нюта в її роки набагато гарнішою була, я її молодою пам'ятаю.
- Нюта - Анюта .... пробурчав Ігор Сергійович, куди то поділося? Карга каргою зробилася. А Валюша мені аж серце гріє, Вітьок. І що робити тепер?
Віктор Іванович нічого не відповів. Та й що можна було сказати? У такій ситуації, як не крути, будь-яка порада буде помилковою. Та й бажання давати поради з такого приводу у нього не було.
Кинувши погляд на небо, на якому почали збиратися хмари і став накрапати дощик, Віктор Іванович відійшов і став потихеньку збирати снасті. Риболовля цього разу була невдалою, риба майже не клювала, зате замучили комарі, хмарами роїлися перед дощем, який не змусив себе чекати. Ліниво розпочавшись, дощик поступово перейшов у зливу, розігнавши всіх рибалок по домівках.
Увечері, не втримавшись, Віктор Іванович поділився почутим з дружиною. Йому було цікаво, що Катя скаже з цього приводу. І не здивувався, коли почув від неї:
- Треба ж! Ніколи б не подумала, що Ігорю може прийти така примха у голову, адже кращого сім'янина я не знаю. Знаєш, ти скажи йому, нехай поцікавиться, чи вміє ця сама Валюша такі пиріжки пекти, як його Нюта. Адже він без них жити не зможе. Правду кажуть, що сивина в голову, а біс у ребро.
Після тієї риболовлі минуло більше місяця. Весь цей час Віктор Іванович друга не бачив, він був дуже зайнятий. На роботі зібралося багато невідкладних справ, постачальники підводили, довелося навіть з'їздити у відрядження. Та й дача теж вимагала, щоб їй приділили увагу, треба було залатати дах, що продірявився.
Коли нарешті з'явилася можливість, подумав, що непогано б знову порибалити, і зателефонував Ігорю Сергійовичу. Оскільки на дзвінки стаціонарного телефону ніхто не відповідав, набрав по мобільному. Голос друга був тривожним і до краю схвильованим:
- Мені тепер не до риболовлі, Вітьок! Нютку мою до лікарні поклали, "швидка допомога" забрала. З серцем у неї якісь серйозні проблеми. Ви б з Катею зайшли до неї для підтримки. Я біля неї майже весь час перебуваю, дуже хвилююся. Коли ви зможете зайти?
- Так завтра ж і будемо. Передавай їй привітання від нас.
Наступного дня під вечір, поклавши в сумку гостинці для Нюти – баночку її улюбленого травневого меду, сирок і міцненьких, налитих соком, хрустких яблук зі своєї дачі – Віктор Іванович з дружиною поїхали до лікарні.
Нюта лежала на ліжку бліда і якась змарніла, з темними колами під очима. Але їхньому приходу дуже зраділа і, винувато усміхнувшись, сказала, змахнувши рукою:
- Пробачте, що зустріч такою от сумною вийшла. Адже я в лікарні в останнє лежала, коли Танечку народила. Думала, Бог милує, та ось довелося. Танюша не змогла приїхати, на Ігоря турботи звалилися, а він собі їсти не зварить, не вміє.
- Бог з тобою, Нюто! Що я, маленький, чи що? – заперечив дружині Ігор Сергійович і, звернувшись до Віктора Івановича, запропонував:
- Нехай дівчата пошепочуться, а ми з тобою перекуримо. Не заперечуєш? Віктор Іванович зрозумів, що друг щось хоче сказати йому. Курити вони, звісно, не пішли, лікарня таки, а сіли на диванчику в просторому холі.
- Адже це через мене Нюточка в лікарні. Ніколи не зможу пробачити цього собі, Вікторе.
- Про захоплення твоє дізналася, чи що? – чомусь відразу здогадався Віктор Іванович. – Але ж ти казав, що не було у вас з Валею нічого.
- Коли казав, не було, а потім так все закрутилося – не зумів я себе пересилити, стали з нею зустрічатися. Та так, що я голову зовсім втратив, на роботі все про нас дізналися. Ну і знайшлася «добра» душа, Нюті ввечері подзвонила і роз'яснила ситуацію, де я, та з ким, та як. Мені б пригальмувати, зрозуміти, що Нюта дізнатися може, а я у всі тяжкі вдарився. Поки вона нас не вирахувала і своїми очима не побачила.
- Що, застала вас в ліжку?
- Ні, що ти! Але й того, що вона побачила, достатньо виявилося для її хворого серця.
Ігор Сергійович сумно похитав головою і підсумував:
- Не для мене воно, Вітьок, це щастя. Запізніле воно занадто, чуже. І аж надто дорого обходиться. Мені треба своє, рідне, берегти. Тепер мрію лише про те, щоб Нюта одужала. Як думаєш, пробачить вона мене?
Віктор Іванович не знав, що сказати. Але, зловивши абсолютно втрачений погляд друга, ствердно кивнув головою.

Лідія Подільська.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 06.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
26.08
26.13
27.99
28.03
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31