clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Байстрючка

Фото: userdocs.ru

Віка працювала над курсовою.

 Перечитавши стоси літератури, газетних і журнальних статей, просидівши у бібліотеці, поспілкувавшись з викладачами, зібравши думки професорів, знавців і мудреців, вона ніяк не могла знайти чіткої лінії, що повела б її від вступу до висновку предметної роботи. Наче все зібрано, все логічно, та чогось не вистачає. А, може, й не потрібно цього? Он інші взагалі купують курсові і не мучать себе дурницями. Чи таку вже велику роль зіграє якась курсова з психології в освоєнні професії? Були б знання, знайомства, були б гроші та ще удача…
Ні, чогось таки не вистачає у цій курсовій…
…Хтось поспіхом кинув пораду, а Віка взяла та й прийняла несподіване рішення: поїхала до дитячого будинку. Хоча чому несподіване? Де ще можна контрастніше простежити ранній вплив на свідомість дитини, порівняти психологію дітей з сімей і відмовників, зрештою, використати на практиці вже набуті педагогічні знання?
– Вам тут що, зоопарк? – обурилася на її прохання завідувачка дитбудинку. – Дивитися вона буде, спілкуватися… У нас тут таких, що дивляться – щодень: то з перевіркою, то з комісією. А за дітьми подивитися справді немає кому. То хоч студентів на літню практику присилали, а цього року навіть їх не буде. Все, не займайте мене. Пишіть деінде свою курсову.
Дівчина не стала наполягати і, вибачаючись, вислизнула з кабінету. Ні, то ні. Може, це була не така вже й вдала ідея? Швиденько крокувала порожнім коридором, і луна від цокання підборів то бігла попереду неї, то знову поверталася назад. Обідня пора. Тиха година зібрала у спальнях всіх вихованців дитбудинку, не чулося галасу, біганини. Мабуть, наїлися гречаного супу, запах котрого ще витав у повітрі, і посопують собі у подушки. Звичайне життя... У кожного щось своє, а в сиріт воно ось таке. Врешті-решт, є державні програми захисту і сила-силенна спонсорів, що привозять їм то іграшки, то їжу… Що тут досліджувати?.. 

Раптом Віка зупинилася, ніби наштрикнулась на нерозв’язану задачу. Поруч завмерло цокання кроків. На неї дивилися великі очі. Першої миті навіть не усвідомила, дитина це чи якась тваринка. З-під широкої штучної пальми у фойє за нею спостерігало щось розкуйовджене і грізно-смішне. Ні, це таки дитина. Сіро-сині цікаві очі, розпатлані русяві косенята…
- Ти від кого тут ховаєшся? – не стримала усмішки.
- А ти хто? – ніби й не чула адресованого їй запитання власниця сіро-синіх очей.
- Я – Віка. А ти?
Назустріч Вікторії вийшла дівчинка років п`яти-шести. Зупинившись на безпечній відстані, з підозрою подивилася на неї:
- Це я – Віка.
- Тоді привіт, тезко! – усміхнулася дівчина.
- А ти прийшла по мене?
Вікторія від несподіванки розгублено замовкла. В очах маленької співрозмовниці, притуманених ще невисохлими слізьми, народженими від якогось свого дитячого горя промайнула така всеосяжна надія, що зруйнувати її не вистачило сили.
- Ти не по мене… – видихнула вона, зрозумівши, про що мовчить Вікторія.
- Віко! – підхопила коридорна луна.
Озирнулися обидві. Шаркаючи капцями по гладенькій підлозі, підбігла літня нянечка і, обминувши незнайомку, взяла за руку маленьку Віку.
- Ходімо. Вже всі сплять. Ходімо.
- Знаєш хто я? – звернулась дівчинка до дорослої Віки, вже минаючи її. Та присіла напочіпки.
- Хто?
- Байстрючка.

…Вже кілька годин Віка ніяк не могла зосередитись на роботі. Задуха у квартирі багатоповерхівки виводила з рівноваги і постійно наповзали думки, котрим, здавалося б, вже давно не місце в голові. «Байстрючка…» – пекуче тавро, яке вона вже два десятки літ носить на своєму серці. «Байстрючка…» – це чи не перше, що вона почула від світу на свою адресу. Її тато був «зальотним». Принаймні, так говорили про нього сусідські тітки. А мама мовчала. Вона і досі працює швачкою у маленькому містечку, де одне про одного все знають. Віку одразу після закінчення школи забрала до Києва мамина старша сестра. Отоді лишень закінчилося оте безкінечне цькування, коли безапеляційним аргументом у будь-якій дитячій суперечці було жорстоке проголошення її походження – байстрючка. Це було пояснення відсутності нових іграшок чи красивого вбрання. Це тлумачило нахабну поведінку залицяльників, яким не потрібно було остерігатися батьківського гніву і заступництва за доньку. Це був той пережиток минулого, який досі, наче інфекція грипу, побутує у сучасному світі. Вона так раділа, коли вилікувалася від нього. Чому ж ця маленька чужа дівчинка так кардинально повернула у серце всі наболілі жалі? І як тепер бути?..

- Я хочу працювати у дитбудинку. Без грошей. На волонтерських засадах. Можна?
Завідувачка здивовано відклала вбік окуляри.
- Тут діти, емоції, відповідальність… Це вам не контрольну писати.
- Курсову. – уточнила Віка. – Я не через це. Адже вам потрібні помічники? Погоджуйтесь! Будь ласка…
- Дівчинко, люба, ви утечете звідси за кілька днів. Втім, спробуйте…
За кілька днів їй справді хотілось втікати. Втікати від довіри у дитячих очах, від їх впевненості у тому, що вона, доросла і сильна, ніколи їх не зрадить і обов’язково якимось неймовірним чином допоможе їм стати щасливими, від нічних схлипувань, що чулися у загальних спальнях, і нестерпного видовища, коли нікому не потрібні чомусь народжені діти, обійнявши рученятами власне крихітне тільце, самі себе заколисували. Втікати від гірких сліз тих, кого не вибрали чужі та бажані мама і тато, не захотіли взяти у сім`ю. Від надії тих, хто малював маму, яка ніколи їх не бачила. Від мовчання тих, хто просто повертався спиною і йшов, не дозволяючи себе жаліти і вже не довіряючи.
Але була ще маленька Віка – щебетушка, не схожа на інших, жвава і дуже рідна. Вона щоранку бігла назустріч старшій Вікторії, широко розкинувши руки і заповнюючи своїм голосочком усе навколо. Вона хвостиком ходила за тезкою, перетворившись мало не на її тінь. У неї в головці вміщувалося стільки історій, що вона практично ніколи не змовкала. І саме вона примушувала дорослу дівчину, чиє життя – повне різноманітних клопотів та розваг, знову і знову сідати у тролейбус і їхати до дітей, покинутих батьками.
Вихідні минали швидко, коли Віка-доросла забирала з дитбудинку Віку-маленьку. Вони веселилися і розмовляли, наче давні подруги, ходили засмагати на пляж, вигадували нові страви на кухні тітчиної квартири, пригощаючи ними господиню. А потім вкладалися удвох спати на розкладному дивані і, натягнувши ковдру до самих вух, до опівночі ділились дівочими секретами.
- У тебе є хлопець? – маленька Віка запитувала з дорослою серйозністю.
- Ну.. як тобі сказати…
- Значить, є, – безапеляційний висновок. – А ти його кохаєш?
- Вікусю, кохання – складна річ. На нього впливає багато факторів… Люди не завжди одразу розуміють, що хтось кохає їх і чи є отой «хтось» саме тією єдиною людиною…
- А коли він тебе покохає, ти перестанеш любити мене?
- Зовсім ні, дурненька! Я завжди тебе любитиму. Ми обов’язково будемо разом. Обов’язково!

- Вікторіє, я задоволена вашою роботою. Діти вас полюбили, виховательки позитивно відгукуються… – завідувачка говорила повільно, підбираючи слова. – Я помітила, що ви прикипіли до маленької Віки. І вона до вас… А чи маєте ви постійне місце роботи?
- Ні. Я студентка, четвертий курс. Ви ж знаєте…
- Можливо, у вас забезпечені батьки чи чоловік?
- Ні. Я вас не розумію.
- …А доведеться. Моя вам порада: не навідуйте більше дівчинку. Її хоче вдочерити одна поважна німецька пара. Це її шанс. Ви ж не можете дати їй нічого.
- Можу… Свою любов.
- Ну, знаєте… Ви доросла людина… Це – просто слова. Гадаю, ми з вами домовилися?
- Я... я можу пояснити все для Віки?
- Не варто. Ми самі їй пояснимо. До побачення.
_____________________________________

- Обережніше, жіночко, це ж дорога! От навіжена!
Це до неї, до Віки. Це вона біжить вулицями міста до дитбудинку. Там сталась біда. З Вікою. Ні-ні, це не вигадки. Звісно, вона щодень думала про дівчинку, щодень сумувала за нею усі три місяці, але сьогодні все інакше. Цей різкий біль у грудях… Це сліпуче відчуття страху і незворотності подій…
Біля воріт дитячого будинку стояла «швидка». З вікон визирали цікаві дитячі обличчя, а на подвір`ї скупчилася ватага людей.
- Що сталося? Що? – Віка не чула власного голосу.
- Нерозумне дитя. Її до Німеччини забрати хотіли, у сім`ю, в розкоші, а вона з вікна викинулася…
Якщо буває в житті страх, то він отакий: коли земля розповзається під ногами і липкі, м`які щупальця млосно стискають душу, біжать комахами по шкірі, а мозок відмовляється сприймати реальність. Якщо буває відчай, то його обличчя – під личиною неправильних рішень і втрачених слів. І тільки сльози є справжніми.
- Віка, Вікуся…
Лікарі готували ноші, аби перенести дівчинку до машини «швидкої». Вона дивилася своїми світлими сіро-синіми очима на схвильовано-винуваті обличчя оточення, наче вишукуючи когось. І раптом, знайшовши, усміхнулась:
- Віка. Чому ти так довго не приходила?
- Вибач мені, вибач, будь ласка. – Вікторія простягла до неї руки.
- Цього разу ти по мене?
- …Так! Ми обов’язково будемо разом. Обіцяю!

Оксана РАДУШИНСЬКА.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 05.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
25.97
26.01
27.66
27.7
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31