clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Хто винен?

Скільки людей, стільки і різних доль.

 Зазвичай чомусь доля посилає більше випробувань, ніж пестить людину. І хто винен більше в нещастях: доля чи сама людина – ніхто не знає. В житті трапляється лиш те, що дозволить Всевишній. І це повною мірою стосується моєї героїні.
Лідію госпіталізували у відділення, де я лікувалася. Вона виглядала досить хворобливо. Звернулася до мене зі словами: «Приїхала до лікарні, щоб моїй душі стало легше, а вилікуватися не зможу: грошей катма. Маю в гаманці 80 гривень. Це останні копійки, що з дому взяла». І вона гірко заплакала. Я щось з делікатності відповіла, бо і самій було в ту мить несолодко.
Вже через три дні я слухала історію її життя. Лідія – дитина війни в повному розумінні цього слова. Народилася вона в воєнні дні, зазнала і голоду, і холоду. Про батька дівчина довго нічого не знала: мама забороняла говорити про нього. По сусідству з ними жила мамина сестра Фрося, яка завжди пригощала племінницю чимось добреньким. Коли дівчинка вже ходила до школи, тітка Фрося якось погладила її голівку і промовила: «Я тебе, Лідочко, люблю, як рідну доньку. Не дав мені Бог дітей. Та краще вже було народити дитину від такої паскуди, якою був твій батько, ніж жити одній».
Тітчин чоловік загинув на фронті, а вона довго чекала на нього, сподіваючись на його повернення. Так і залишилася самотньою.
Запам’ятала Лідія тітчині слова про батька, але не дуже зрозуміла їх значення. «Значить, люди знають, хто мій батько. А чому ж тоді всі мовчать?» – думала дівчина вночі. Так вони і жили з матір’ю – з цією таємницею. Коли Лідія навчалася в сьомому класі, мати тяжко захворіла. Пролежала в районній лікарні більше місяця. Тітка Фрося часто провідувала її. Ліда жила в тітки: боялася сама в своєму будинку. Не стало матері, коли рясно цвіли сади. Стояли дерева в саду, ніби молоком облиті. А мама лежала в домовині, склавши на грудях натруджені руки. Коли дівчина закінчила школу, тітка Фрося витягла зі скрині блакитний конверт і, вручивши його дівчині, поспіхом вийшла з кімнати. Зміст листа так вразив Лідію, що вона довго не могла оговтатися. Мати, передчуваючи смерть, розкрила доньці таємницю: вона – донька фашиста, який квартирував в їх будинку під час війни. Гірше людських пересудів на селі не може бути нічого. А вона ніколи не чула поганого слова на адресу матері. Їй інколи хотілося розцілувати за це своїх односельців. Таке життя… Тільки тепер вона зрозуміла слова тітки, які вона колись сказала на адресу її батька.
Про подальше навчання дівчини і розмови не могло бути. Пішла Лідія працювати на ферму дояркою. Там вона зустріла хлопця, фуражира Андрія з сусіднього села  високого, з чорними, як терен, очима, з кучерявим волоссям. Вона була йому до пари: низенького зросту, із незвичайно зеленими очима, з пишною косою, яка спускалась, ніби змія, нижче пояса.
Одружилися вони. Забрав Андрій Ліду до себе жити. Хотів, щоб вона свій будинок продала, але тітка Фрося не дозволила, промовивши до дівчини: «Все в житті може трапитися. Може, тобі жити в ньому доведеться». Сказала і точно влучила. Вже коли молода жінка народила двох синочків, захворіла тітка. Лідія приїхала доглянути її. Хвороба тітчина затягнулася, і Лідія вже цілий місяць доглядала за хворою. Заодно дівчина свою домівку побілила, вікна і двері пофарбувала. Вона вже скучила за дітьми, за чоловіком, які приїжджали провідати її лише на вихідні.
Вже сутеніло. Лідія сиділа під старою грушею, притулившись до неї. Пригадалася матуся. Як їм було добре вдвох! Раптом біля воріт зупинилася підвода. У двір забіг розлючений чоловік, тягнучи за руки малолітніх дітей. Кинув їй під ноги якийсь вузлик. Боляче вдарив дружину в груди, потім ще і ще… Наостанок кинув: «Твоя мати була фашистською підстилкою. Думала, в сусідньому селі заховаєш цей сором? Не вийде! Забирай своїх виблюдків: в них тече фашистська кров. А одяг я тобі віддам той, в якому ти прийшла до мене... Живи, як знаєш. І дітей я більше знати не хочу».
Тітка, побачивши побиту Лідію, про все здогадалася. Як могла, втішала жінку, яка тулила до себе діток, обливаючи їхні голівки солоними сльозами.
Коли діти заснули, тітка покликала її до себе. Вона розповіла, як фашист зґвалтував матір. Після цього її переховували всім селом. Коли вона дізналася, що вагітна, хотіла позбутися дитини, але не змогла. Так і жила все життя з тягарем в душі. «Не вини матір, – пошерхлими вустами промовила тітка. – Винна війна». Чи то перехвилювалася вона, чи прийшов їй кінець від хвороби, але тієї ночі тітки не стало.
Андрій розірвав шлюб з Лідією через сільраду, навіть не попередивши її. Більше ні вона, ні сини його не бачили: поїхав на Донбас, на шахту – по великі гроші. Та там і знайшов свою смерть: загинув під час аварії на шахті.
Лідія зустріла доброго чоловіка. Приїхала в село будівельна бригада із Закарпаття. Одному з них сподобалася жінка. Прийшов до неї вечір, другий… Не з порожніми руками приходив: гостинці дітям приносив. Мабуть, цим і підкупив її. Та і припав Павло їй до душі, але боялася сполохати своє щастя. Не втрималася – розповіла правду про материн гріх. А він вже все знав: «добрі» люди розповіли. Розквітла жінка, ніби аж вищою зростом стала. Відремонтував Павло обидва будинки, казав, що тітчин будинок буде тому, хто першим одружиться.
А сини росли і з кожним роком ставали все кращими, до того ж і розумними. А що вже німецьку мову в школі знали – бездоганно… Старший, Володимир, вступив до інституту. Кохав сусідську дівчину Яну ще з шкільної парти. Якось приїхав на вихідні з другом-студентом. Той познайомився з подругою Яни. Покохались. Тепер на вихідні хлопці приїжджали разом в оселю Лідії. Гамірно було в їхньому будинку: сходилася молодь, слухали магнітофон, про майбутнє мріяли. Дівчата готували коханим студентам різноманітні страви, які вони з задоволенням наминали в гуртожитку.
Весною мали друзі отримати дипломи. Обидва запропонували дівчатам одружитися. Призначили день, коли стануть на рушничок щастя. Вирішили зробити подвійне весілля.
Село жило в чеканні цих урочистостей. Вирішено було відзначити весілля в сільському клубі. Закінчили останні приготування. Молоді напередодні весілля вирушили автомобілем до обласного центру за останніми покупками.
Жінки пекли весільний коровай, шишки вже чекали на гостей. А тут, як грім серед ясного дня, новина: автомобіль перекинувся, і всі загинули.
Потемніло в очах Лідії. Не відала, як Павло розпоряджався на похороні, не пам’ятає, як привезли домовину з тілом сина в двір, як проводжала синочка в останню путь. Опам’яталася на цвинтарі. Цілувала рідні очі сина, побиті руки і просила повернутися, бо весілля ж завтра. Потім окинула поглядом цвинтар і побачила ще дві домовини, в яких лежали наречена сина та її подруга. І знепритомніла. Коли б не Павло, руки б наклала на себе. Він же своїм коханням, своєю турботою воскресив її до життя. Сина молодшого вже одружила, щоправда жити в тітчиному будинку він не захотів – подався до райцентру. Онуки тішать жінку, хоча приїжджають не часто.
А Павло два роки тому тихо уві сні помер, цим завдавши Лідії великого горя і тяжкої хвороби, яка розвинулася через нервове напруження. Ось тепер двічі на рік доводиться їй лікуватися. Шкода, що сина скоротили на роботі, тож не сподівається на його допомогу, а ще і йому допомагає. «А ось і моя невістка приїхала, – усміхнулася Лідія. – Доброго дня, донечко. Рада тебе бачити».

Олена ВОРОНА,
м. Бобринець.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 04.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
25.97
26.01
27.66
27.7
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31