clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Люди на своєму місці

Дмитра Скрипника та Наталі Сідової

Фото: Дмитра Скрипника та Наталі Сідової

Наш читач вже звик до того, що ми постійно пишемо про чиновників та керівників.

 Але в цьому номері ми вирішили розповісти про звичайних людей, яких ми бачимо мало не щодня, і які є обличчям нашого міста, творить його життя, його історію.

Сурдоперекладач Ольга Рибак: “Я розмовляю руками”

Перекладач жестової мови Хмельницької обласної організації УТОГ Ольга Рибак народилася в сім'ї інвалідів по слуху. Мама дівчинки не чула взагалі, батько ходив зі слуховим апаратом. Тож Оля з перших хвилин свого життя опинилася у світі глухих.
“Жестову мову я знала з дитинства, каже Ольга, - бо, щойно почавши розмовляти, паралельно вчила і її.
В 2005 році, закінчивши дефектологічний факультет Кам'янець-Подільського педінституту, прийшла у Хмельницьке товариство глухих, куди мене запросив Микола Адамчук, голова товариства, де на той час була потреба в перекладачах. Спочатку тимчасово, а потім і на постійно, і досі там працюю. Паралельно працювала (і працюю) у “Школі життя” психологом.
З 2008 року в області почала працювати програма доступу людей з інвалідністю до інформації. І з того часу інформаційні телепрограми почали перекладатися. Спочатку новини, згодом і передачі суспільного напрямку.
Тож я з моєю колегою пішли працювати ще й на телебачення. Було чимало цікавих і курйозних випадків, але найцікавіше було перекладати нашого колишнього прем'єр-міністра, бо спочатку мені для себе треба було перекласти з “азаровської” мови на українську, а вже потім - на жестову.
Зараз мій здоровий син спілкується з моєю мамою мовою жестів. Як і мене, його ніхто цьому не вчив, бо це як звичайна мова, тільки в іншому вигляді. І ніхто йому не казав, що з бабусею потрібно спілкуватися саме так. Просто він змалечку звик говорити нею без слів”.
Працюючи з глухими людьми, таким, як Ольга, потрібні терпіння і такт, бо важко жити подвійним життям, коли ти, хочеш того чи ні, знаєш про твоїх підопічних те, чого не хотів б знати. Але вони звертаються до тебе, телефонують, приходять додому, бо нерідко ти для них - єдиний зв'язок із зовнішнім світом. Одному потрібен перекладач на весіллі, іншому в лікарні, ще комусь у суді. І ти змушений переживати ті ж емоції, що й люди, які в прямому сенсі вкладають свою долю у твої руки.
“При підготовці до весілля, в день весілля я постійно при наречених, - продовжує Ольга. - Так само з вагітними жінками: я з ними з перших днів вагітності - разом ходимо до лікаря, на огляд, на курси... Словом, усюди, куди ходять майбутні мамочки.
Якось одна вагітна жінка попросила піти з нею на пологи. Я тоді відмовилася, боялася, бо у самої ще не було дітей. Думала - злякаюся і не захочу народжувати. А тепер би пішла. Але поки ніхто не кликав...”.

Продавець Ірина Пустохіна: «Зараз хмельничани рахують кожну копійку»

Повз неї щодня проходить сотні хмельничан, які прямують до м’ясного павільйону центрального овочевого ринку, щоб поповнити свої продуктові запаси. Часто зупиняються біля неї, щоб придбати яловичу печінку, серце, легені чи язик. Й недарма, адже Ірина Пустохіна вже 17 років спеціалізується на продажу субпродуктів, не «зраджуючи» ні ринку, ні павільйону, ні торговому місцю, ні асортименту. Її знають чимало хмельничан, які між собою називають «Ірою, яка торгує язиками». Частина з них – постійні покупці, які вже роками купують у цього продавця.
За словами Ірини Пустохіної, вона з 1997 року торгує субпродуктами у м’ясному павільйоні. «Покупці за цей період майже не змінились, хіба що їхня купівельна спроможність, – ділиться враженнями Ірина Вікторівна. – Зараз хмельничани рахують кожну копійку. Люди збідніли. Особливо шкода бабусь, які лише ходять-дивляться, й зрідка – купують. У них кожна гривня пенсії – розписана. Тому, коли купують, обирають, що подешевше, а беруть грамами, а не кілограмами... З відкриттям великих супермаркетів, ринок втратив значну частину покупців. Вони почали ходити за субпродуктами та м’ясом не до нас, а до великих магазинів».
Як розповідає пані Ірина, контингент її покупців – різний. Купують як для хмельницьких кафе-барів-ресторанів, так і для себе та своїх домашніх улюбленців. Серед її покупців – звичайні пенсіонери та домогосподарки, заможні хмельничани, у яких найбільшим попитом серед субпродуктів користуються печінка та язики.

Поповнювач рахунку Микола Ткач: «Вдячний долі, що знайшов своє місце у житті, що я комусь потрібний»

Вперше побачивши Миколу Ткача за роботою – одні дивуються, другі – хвалять, треті – ставлять, при нагоді, у приклад. Воно й не дивно, адже залишившись без ноги, чоловік не склав руки й не сів рідним на шию. 55-річний Микола Юхимович проходить щодня 15 кілометрів на милицях хмельницькими речовими ринками. Але чоловік не просить милостиню, а вже три роки поповнює рахунки мобільних телефонів, власним потом і працею заробляючи на хліб.
За словами Миколи Ткача, родом він – з Хмельницького району. Закінчивши у 1980 році харківський інститут й отримавши диплом інженера-електрика, чоловік змінив чимало спеціальностей: від будівельника до начальника ЖЕКа. А на початку 1990-х – повернувся на рідну Хмельниччину. Як розповідає Микола Юхимович, його життя перевернулось з ніг на голову 5 червня 2007 року, коли його збила машина й сильно травмувала ногу. Далі було три роки лікування: рік пролежав у лікарнях. Але лікарі не врятували ногу Миколі Ткачу й восени 2010 її ампутували. «Виписавшись з лікарні, повернувся додому в село, – згадує Микола Юхимович. – Коли вийшов з електрички і йшов на милицях селом, було дуже соромно, що у мене немає ноги…»
Півроку пролежавши вдома й виношуючи ідею про можливу роботу, навесні 2011-го Микола Юхимович спробував поповнювати рахунки мобільних телефонів. «Починав на Кам’янецькому переїзді, – каже чоловік. –Також якийсь час працював на овочевому ринку в Дубовому та автобазарі у Лезневому, потім – перейшов на речовий ринок. Перших півроку заробітку майже не було: поки звик та розібрався у нюансах роботи, поки з’явились перші клієнти. Побачивши мене, люди по-різному реагують. Ті, хто вперше мене зустрічають, як правило, табличку з інформацією про поповнення рахунку не помічають. Думають, що я ходжу й прошу милостиню, тому кладуть у руку гроші. Але я – повертаю. Кажу, що я тут не жебракую, а працюю. Або цікавлюсь, на який номер телефону «закинути» гроші.
Вдячній долі, що знайшов своє місце у житті, що я комусь потрібний. З власного прикладу знаю: і на одній нозі можна заробити на шматок хліба, і для цього не потрібно ні в кого і нічого просити. Головне – не сидіти, склавши руки».

Перукар Світлана Маслова: «Часи, мода на зачіски та стрижки змінюється, а чоловіки-хмельничани – ні»

Майстер-перукар І-го розряду Світлана Маслова – одна із старожилів перукарні «Руслан», що у центрі Хмельницького. Її знає кілька поколінь хмельничан: від простих робітників до міських чиновників, від поважного віку дідусів до юних дошкільнят. Воно й не дивно, адже ця приємна жінка понад 40 років «окультурює» волосся хмельницьких чоловіків.
Отримавши у 1971 році диплом майстра-перукаря широкого профілю й розпочавши трудовий шлях перукарем у військторзі, у 1973-му Світлана Іванівна влаштувалась до перукарні «Руслан». «Якщо зараз наш колектив жіночий, то на початку 1970-их у ньому переважали чоловіки – старі євреї, – згадує Світлана Маслова. – Коли прийшла до перукарні, в ній працювали лише дві жінки. Тоді у нас було п’ять крісел і дванадцять майстрів, зараз – на одне крісло та два майстри більше. У нас – дружний колектив, спрацьований десятиліттями. Більшість наших клієнтів роками тут стрижеться – багатьох по іменам знаємо. Спочатку самі ходили, потім синів водили, зараз вже з онуками приходять. Одного хлопця бабуся після уроків на стрижку приводила, нині ж він вже з дітьми до нас ходить. Часи, мода на зачіски та стрижки змінюється, а чоловіки-хмельничани – ні».
За словами Світлани Іванівни, у середині 1980-х у хмельницьких чоловіків користувались попитом укладки. «Пам’ятаю, Новий рік на носі – треба йти додому, накривати стіл, а у нас тут черги до 23 години на укладки, – згадує Світлана Маслова. – Адже тоді у місті працювало перукарень 15, а не кілька сотень, як зараз… А у 1990-их усі стриглись під «братків».
Майстер-перукар розповідає, що найбільше клієнтів у них зранку, в обідню перерву та ввечері, коли чоловіки повертаються з роботи. А ще – напередодні свят та перед першим вересня. Одні – приходять за записом, інші – чекають у живій черзі. «Приємно, коли, зустрівши у місті, клієнти вітаються, – каже жінка. – Рада, що чоловіки йдуть з перукарні у гарному настрої. Значить, ми не дарма тут працюємо».

“Спілкуючись з дітьми, вчишся радіти кожному дню”

Щодня Наталя Миськова виховує понад 30 дітей. Кожен потребує уваги і догляду, кожного треба вислухати і зрозуміти, зацікавити заняттями і навчити новому... А вдома на неї чекають двоє синів, 10-річний Влад і 8-річний Богдан, яким теж потрібно приділити увагу. Та клопоти з галасливими і непосидючими дітьми зовсім не втомлює 35-річну Наталю. Більше того — кращої роботи для себе вона не уявляє.
Наталя Миськова — вихователь дошкільного навчального закладу №54, що на проспекті Миру. Вона не лише завоювала довіру дітей та їхніх батьків, а й прославилася власними методичними розробками у сфері дошкільного виховання, які тепер використовують і в інших садочках. А ще минулоріч Наталя перемогла у конкурсі “Вихователь року”.
Вона легко знаходить спільну мову з дітьми і переконана, що головне в цій справі — любов і розуміння.
“Тут байдужість не пройде. Діти відчувають, якщо ти їх щиро любиш, радієш їхнім успіхам, тоді відкриваються тобі, - розповідає вихователька. -
Діти приходять поділитися радістю або смутком, поскаржитися на щось. Щоб зрозуміти, як поводитися в кожній ситуації, намагаюся ставитися до усіх діток, як до своїх”.
Наталя переконана, що вихователь повинен поводитися з підопічними як з цілком сформованими особистостями, які мають власні погляди і переконання. “Вони по-своєму дорослі, здатні багато зрозуміти і навіть навчити нас, дорослих, адже не обтяжені досвідом і стереотипами, а тому сприймають світ безпосередньо”, - каже жінка.
Наталя — автор посібника “Креативно-логічний тренінг з дошкільниками”, системи виховання у дітей людяності за творами Василя Сухомлинського, а також програми “Логіка для дошкільників”, на основі якої Наталя веде гурток логіки для дітей середньої і старшої групи. Цю програму визнано на міському рівні. Є в Наталі ще чимало ідей і напрацювань, які вже використовує на практиці і в майбутньому планує описати.
“Найголовніше — бачити сяючі очі дітей, що радісно біжать тобі назустріч, - каже жінка. - Спілкування з ними — унікальна можливість не озлоблюватися і не черствіти душею. Дітлахи вчать бути спокійним, врівноваженим, безпосереднім, а ще — щасливим і радіти кожному дню: і сонячному, і дощовому”.

Наталія Розум’як - кондитер, яка виростила 21 ведмежа

Попри перспективи роботи у столиці, жінка залишається вірною хмельницькому зоокуточку. Уже дванадцятий рік Наталія Розум’як працює доглядальницею тварин у парку культури та відпочинку імені Михайла Чекмана. Попри велику різноманітність «братів наших менших» у зоокуточку, за Наталією закріпилося почесне звання «ведмежа мама». Наталія зізналася, що у дитинстві мріяла стати кондитером. Отримала відповідну освіту та навіть трохи попрацювала за фахом.
«Досвід роботи кондитером невеликий. Опісля працювала на трикотажній фабриці. Згодом пішла у декрет. Коли у 2003 році прийшла у зоокуточок, то тут були лише два дорослих ведмеді – Аліса та Тимофій. Інших тварин не було», - розповідає Наталія Розум’як.
Натомість зараз у доглядальниці тварин турбот вистачає. Жінці кожного дня на восьму годину ранку доводиться добиратися на роботу у парк. Закінчується робочий день також о восьмій, але вечора.
«Я виросла у селі, у нас завжди були тварини, от тільки свійські. Хоча доглядати за ведмедями не було страшно. Так, вони великі, але у вольєр до них не заходимо. Лише, якщо є у цьому потреба, то закриваємо їх у менших клітках. Рідні нормально поставилися до моєї нової роботи, а ось друзів трішки шокувала», - каже доглядальниця.
Улюбленцями Наталії Розум’як завжди були ведмежата. Вона вигодувала двадцять клишоногих. Наразі «виховує» 21-е – нову ведмедицю Марго.
«Ведмежата вимагають найбільше уваги. Вони як маленькі діти – годувати потрібно з пляшечки, люблять гратися. Коли сваришся на них - розуміють і опускають голову. Хоч вони й милі, але з ними потрібно бути суворим, адже можуть і на голову вилізти», - посміхається Наталія.
Цьогоріч ведмедиця Аліса не подарувала потомства, проте Наталія Розум’як переконана, що у 2015 році у Хмельницькому з’явиться ще одне покоління бурих ведмедів: “У Аліси та Тимофія був шлюбний період. Але, мабуть, їй просто потрібно відпочити, а наступного року ми знову будемо бавити маленьких ведмежат», - запевняє доглядальниця.
 

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31