clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Коли наллються яблука духмяні…

Фото: pustunchik.ua

Наче маленька бджілка пурхала з дерева на дерево золотокоса Наталка.

 Дідусь усміхнувся, підносячи онучці відро з вапняним розчином:
— Колись сам порався, а тепер ти мені допомагаєш!
-- Ой, діду, в тебе тут ціла колекція! Оце «Антонівка», правильно?
-- Правильно, «Антонівка» -- спогад юності!
-- Спогад юності? То тут коханням пахне?
Наталка усміхнулася, а Роман Анатолійович вдавши, що не розчув запитання, взяв з рук онучки щітку і акуратно вивів на сірому стовбурі білу смугу.
Колись, під час служби в армії, нашу роту направили збирати яблука в один із радгоспів Хмельниччини. От якщо існує рай, то напевно такий, як отой сад: яблука, наче сонцем налиті, одне краще за інше! Дивишся—і зірвати шкода. Краса невимовна! От тоді, напевно, і зародилося бажання мати свій яблуневий сад. У мене в армії був друг, Андрій. То, уяви собі, так яблука полюбив, що й одружився там. Шкода, що ми втратили контакт. Знати б, як його життя склалося…
Наталка зацікавлено зазирнула у дідусеві очі:
--Ага, друг, значить? Дідусю, то знайди його!
Дідусь передразнив онучку:
--«Знайди його»! В «Чекай мене» писати?
--Ну, діду, ти й кумедний! Ти назву села, де він тоді одружився, пам’ятаєш? А прізвище? Ну ось. Пошукаємо його або його родичів у соціальних мережах Інтернету. Я ж з ноутбуком приїхала.
--А ноутбук звідки? Бабуся передала?
--Майже... Джузеппе купив для мене. Тепер з бабусею спілкуємося по веб-камері!
--Джузеппе! Так-так!… -- Роман Анатолійович похнюпився.
-- Дідусю, не ревнуй, ти – все одно в мене найкращий!
Вже ввечері, знайшовши двох представників із потрібної місцевості на прізвище «Остапенко», Наталка виклала їм у повідомленнях суть їхнього пошуку. І ось відповідь: Олена Остапенко виявилась онучкою дідусевого друга, і невдовзі колишні товариші по службі почули голоси один одного по телефону. А коли Андрій запросив Романа у гості, той без вагання погодився. Що везти в подарунок із Львівщини? Звичайно, каву та цукерки! Отож, вибравши найкращі смаколики, чоловік вирушив у дорогу.
Зі склянкою смачного чаю Роман Анатолійович спостерігав, як миготять за вікном потяга пейзажні картинки, і йому здавалося, що це кадри з його життєвого кінофільму, сюжетну історію якого він так і не наважився розповісти онучці.
Тоді справді вони з Андрієм були найкращими друзями, тож і не дивно, що разом закохалися у двох місцевих красунь, що саме проходили практику у радгоспі. Хлопці жартували, що дівчата знають про якісь чари, а Валя і Тоня лиш усміхалися: «То все яблука!». Може, й так. Тоді, прокрадаючись нишком на побачення до коханої у закутаний вечірньою імлою сад, Роман відчував себе захмелілим. Тоня була надзвичайно довірливою і чистою, навіть вірша йому тоді присвятила: «Коли наллються яблука духмяні, я прилечу до тебе, мій коханий…», далі він просто не пам’ятає. Вона без тривоги відпустила його в частину, бо любила і вірила. А він… Він просто боягуз. Піддався вимогам батьків, котрі твердо доводили: «Мало тобі наших дівчат, чужу подавай!». А як дізналися, що вона в сім’ї четверта… Десь тоді взялася Леся, батьки поспіхом благословили їх на шлюб. Жили вони так: ні «солодко», ні «гірко», просто жили під одним дахом. Може й тому Леся, поїхавши до Італії, зустріла там Джузеппе, кохання всього свого життя. А він тут допомагає дочці, онучкою тішиться. І все життя тримає у серці Тоню. Може й тому з Андрієм не зв’язувався, боявся про неї почути.
І ось вона — садиба Андрія. У пузатому дядечку заледве впізнаєш худенького сержанта Остапенка. А Валя стала ще кращою. Господиня, хоч куди— он який стіл накрила для гостя!
Засиділися до пізньої ночі, говорили про родини, роботу, політику. Якось несподівано Андрій запитав: «Тоню пам’ятаєш?». Роман ніяково опустив очі: «Не забував ніколи. Я образив її дуже… А як вона?». Валя захитала скрушно головою: «Тужила вона тяжко чи то за тобою, чи за своєю зрадженою молодістю, однак нікому не розповідала, бо засміяли б її у селі. Заміж вийшла, сина народила, згодом стала садівником-селекціонером. Два роки тому помер чоловік, син з сім’єю у місті живе».
«То воно й не біда, що той ірод помер! — втрутився Андрій. — Він же Тоні кроку ступити не давав, ревнував її до кожного, піднімав руку. Всі про це здогадувалися, а вона вдавала, що щаслива». Від цих слів Романові стало боляче дихати. «А давай, до неї завітаємо! Де живе, не забув?» -- раптом вигукнув Андрій. «Чоловіче, ніч на дворі!Спати час»,-- зупинила Валя чоловіка.
Роман не спав всю ніч: думав, думав. А відразу по світанку пішов шукати знайоме подвір’я. Перед хвірткою довго топтався на місці, аж ось вийшла Тоня набрати з криниці води. Підступив ближче:
--Тоню, добрий день! Це я, Роман! В гості приїхав…
--Добрий! Роман? Постарів ти, змарнів на виду, не сказав би — не впізнала б!
Наче ошпарила окропом жінка. Роман відчув, як ноги самі повернули геть. «Ні, я не боягуз», -- промайнуло в думках Романа Анатолійовича, і він кинувся, наче в юності, до Тоні, впав перед нею на коліна: «Тонечко, пробач мені, пробач! Я все життя любив тільки тебе! Дозволь хоч помилуватися тобою!». Тоня лагідно торкнулася Романової сивини: «Горе ти моє, щастя ти моє! Пішли у дім, пригощу тебе яблучним струдлем».

Людмила ГЛУХОВА.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 06.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
26.08
26.13
27.99
28.03
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31